ГЛАВА 43

     Михайло.

— Стійте, покидьки… — кричу вслід тим двом, щойно відходжу від болю, але вони вже встигли накивати п’ятами.

     Рукою обпираюся об сміттєвий бачок, переводжу подих. Торкаюся обличчя та носа. Наче кров не йде. Зазираю в бачок. 

— Твою ж… — сварюся вголос і щосили б’ю контейнер, аби вимістити злість.

— Зараз поліцію викличу, шибенику… — гримає якась бабця поряд. — аби тільки псувати майно, що за молодь…

     “А як мене били вдвох де ти була, стара!”, - крутиться на язиці.

     Зупиняюся, чекаю, доки вона піде  геть. Потім підстрибую і хапаюся руками за бортик. Ще мить і я в середині контейнера.

      “От в смітті за своє життя я ще не копирсався!”

      Перекидаю руками пакунки, підсвітити ж немає чим. Все навпомацки. Брудний  та смердючий вже як той пацюк зі смітника.

      “Трясця… трясця… трясця… Щоб вас!”, - злість переповнює. 

      Здається, що зараз вся кров прилила до голови.

      “Катря… твоїх рук справа… щоб тебе…”

      Та було так темно, як у дупі, що в мене жодних здогадок  хто виконавець її “замовлення”...

      Катря.

      20 хвилин до останніх подій описаних вище.

— Михайле, а тобі вже випадково не час йти додому? — втрачає терпіння подружка.

      Дістав. Ні хвилинки спокою для мене та Іванки. Куди б не пішли і він тут як тут. Та аби хоч мовчки, увесь час коментує кожен наш крок, та ще й на свій лад.

— Та ну вас! Ще прибіжете удвох. — набундючився той та зиркнув на годинника. 

— Сину, сміття прихопи. — відгукується матір з кухні.

      А там є що викидати, не дарма я постаралася.

— Як сміття так Михайло! — бубонить роздратовано.

— Тобі по дорозі! — підливаю масла у вогонь.

— По дорозі. — пересмикує мене і підхоплює пакунки.

       Аж у скронях застукотіло від адреналіна. Щойно він пішов, дістаю стільниковий і швидко відсилаю сповіщення Святу. 

      Хвилини тягнуться наче вічність. Встигли з Іванкою випити чаю, вмитися та переодягнутися в піжами і опинилися на ліжку.

— Все нормально? — поцікавилася Іванка, зазирнувши мені у вічі.

       Та я не встигла відповісти, бо мій телефон ожив і на екрані висвітилось: “Готово”.

— Тепер все добре! — задоволено видихаю.

       “Час подякувати Красинському. Тепер вже можна…”, - посміхаюся.

        Ось воно справжнє відчуття свободи… 

—  Іванко, а можна ще раз те що тобі написав Свят? —  повертаюся обличчям до подруги.

—  А що ти не бачила. —  з сумом відповідає вона. —  І так гидко, що не можу його забути та викинути з думок. 

— Покажи, будь ласка. —  наполягаю.

— Ось. —  нарешті здалася вона та простягнула мені телефон відкритий на тому місці.

—  Почекай. — роблю вигляд наче щойно помітила. — Та це не номер Свята.

— Як так? —  Іванка підхопилася та сіла на місці. — Бути цього не може.

— Це номер Михайла, тільки київстар. Він його рідко використовує. Ось поглянь. — демонструю на своєму і вона звіряє цифри на обох пристроях.

— Отже ж! І коли тільки встиг! — в серцях вигукує.

      “Та він скрізь встигає! Талант не пропити!”, - відповідаю мовчки.

— От тобі й блок. — сміюся.

— Очманіти. А де ж тоді справжній номер Свята? — здивовано кліпає.

— У заблокованих шукай. Не помилишся. — додаю.

— Дівчата… —  луна з сусідньої кімнати грізний та роздратований голос матері. — Лягли спати то спіть!

— То виходить Свят і не думав відправляти мене в “бан”, це все витівки Михайла… — шепоче Іванка тремтячим голосом.

— Виходить що так! — погоджуюсь з нею. — Більше того, Красинський і Мишка тоді не чіпав, той приклався об лавку сам, та почав вдавати на публіці з себе жертву.

      Цікаво, на що насправді сподівався Михайло? Що про його витівку ніхто не взнає? Іванка поїде додому, а в наших розмовах буде не до звіряння номера Красинського з його?  А його шантаж стулить мені рота, і подруга так і не дізнається про його ворожнечу та бажання перемогти за будь яку ціну Свята.

     Та й дізналися зараз. І що? Хтось побіжить видряпувати йому очі? Навряд чи! Його намір спрацював в той момент коли було потрібно, і напевно, Мишку цього достатньо!

      Досить про мого бовдура братика. Впевнена, що сьогодні ми вперше засинаємо щасливими. Кожна по своєму. Я, бо вільна від Михайла, усвідомлюючи, що мої таємниці залишаться моїми. А Іванка, бо по-справжньому закохана, і це прекрасно. Кохання доводить нам, що ми живі, здатні відчувати… І байдуже скільки це триватиме мить чи усе життя.