ГЛАВА 41

        Катря.

       На кожну отруту має бути своя протиотрута. І в моєму випадку це Свят. Та сама червона ганчірка перед обличчям мого братика. 

      Ворог номер один на шляху досягнення Михайлової мети. Єдиний і найбільший конкурент за серце Іванки, що б там вона не розповідала, та я теж не дурепа.

      Але зараз мова не про неї. У мене є власні інтереси. Пробач люба, та для тебе буде теж певна вигода.

       Так вже повелося, що люди досить егоїстичні, і в першу чергу мають думати про себе. І я в цьому не виключення. Не біла та пухнаста. І вже точно не жертва обставин.

      Ну не готова я здатися так легко. Дозволити проковтнути себе братові. Ні… спочатку я стану поперек горла, аби більше навіть думки не відвідували його запалений мозок, зашкодити мені.

      Тож зрання дізналася у матері Красинського де той працює, вигадавши на ходу історію про потребу в послугах гарного рієлтора для подруги. І вуаля! Я тут як тут!

— Привіт. — мило посміхаюся, доки Красинський відходить від здивування.

— Ти що тут забула, Катю? — мружить очі і схиляє голову набік.

— Поговорити прийшла. — намагаюся втамувати тремтіння голосу.

— Ну ходімо, поговоримо. — нарешті здається Свят і ми вдвох крокуємо в маленьку кав’ярню, яка розташована на першому поверсі його офісу.

— То чим завдячую? - цікавиться протягуючи паперовий стаканчик з гарячою кавою.

— Допомога твоя потрібна. — знову придуркувато посміхаюся і намагаюся відсьорбнути занадто гарячий напій.

       Вдвох присіли за один з декількох столиків. На мою радість всі інші  вільні. Ми взагалі зараз майже самі в приміщенні, якщо не рахувати бармена за стійкою.

— Допомога? — Свят поставив на стіл свій стаканчик і відкинувся на спинку стільця, схрестивши на грудях руки.

        Не довіряє мені, не інакше. Приготувався слухати, але досить напружений. Та я й не чекала, що він зустріне мене з дружніми обіймами. Добре хоч пізнав хто я, і це вже гарний початок.

— І що від мене? — сухо цікавиться.

— Провчити Мишка. — пропищала я.

— Для чого це мені? — його вилиці напружилися.

— Хіба він мало тобі нашкодив? — спалахнула.

— Це все? — підхоплюється з місця.

— Зажди. — вигукую. — А якщо я скажу, що бачила вашу бійку і знаю, що ти його не чіпав.

— Що це змінює. — з сумом констатує той. — Який в цьому сенс?

— Невже таки нічого? А те, що я можу пояснити чому ти не зміг зателефонувати Іванці, теж не важливо?

       Звідки знаю, що він їй телефонував? Та нізвідки. Але ж вгадала! І тут мій дар передбачення не зрадив.

— А що тут пояснювати? — гірко посміхається і знову сідає поряд. — Все просто, бо вона заблокувала мій контакт.

— Просто та непросто. — підсумувала. — Знову злі жарти мого брата.

— Поясни. — насупився.

        Я облизала пересохлі губи й зробила чималий ковток кави, яка вже встигла вистигнути.

— Моє припущення, що Михайло якимось чином змінив твій контакт.

— Маячня. — видихнув той.

— Та я на власні очі бачила. — підвищую голос.

         Нарешті в його очах промайнув інтерес.

— Що саме ти бачила? — з цікавістю запитав Красинський.

— Бачила переписку з контактом на ім’я “Свят”, та вгорі був номер мого брата, але іншого оператора, яким він інколи користується. Іванка про цей номер не знає. Так от, він від твого імені написав їй, що не хоче знати її, і що відправляє в “бан”. Твій же міг легко бути заблокований. Цього ще правда  не встигла перевірити,  тому це лише моє припущення. — виклала йому свою здогадку.

        Його обличчя витягнулося, вилиці напружилися, кулаки стиснулися.

— Що від мене? 

        “Ну нарешті, так би одразу!”, — переможно видихаю.

— Я не можу все розповісти Іванці, бо Михайло мене шантажує. Вірніше міцно тримає за горло. — сутужно зітхаю, аби ще більше його розчулити.

         Вираз на його обличчі саме те що мені потрібно, тож продовжую.

—  Що від мене? —  знову повторює, але цього разу з наголосом.

— Знищити його стільниковий. —  ледве чутно промовила й завмерла, спостерігаючи за його реакцією.

        Мовчить, лише масажує потилицю.

—  Мені немає більше до кого звернутися. —  шепочу. —  Допоможи.

— Я маю поміркувати. —  чесно зізнається Свят і знову підхоплюється. — Твоє прохання не тягне на просту витівку, це вже… —  замовкає.

        Зробивши крок озирається.

—  А де зараз Іванка? —  цікавиться.

—  М-м. —  здивовано кліпаю. —  А-а, у нас вдома спала, коли я йшла з дому.