ГЛАВА 6

      Іванка

— Вставай, сонько! — почула крізь сон голос Катрі.

— По одинадцятій годині, а ти досі в ліжку! — гримає подружка. — Ану швиденько злазь і мерщій снідати, через пів години ми маємо вже гуртом виїздити на річку.
— Я нізащо більше не сяду в автівку твого брата, — бубоню у відповідь, продираючи заспані очі.
— То можу домовитися зі Святом, щоб підкинув тебе! — не забарилася з відповіддю Катька.

     «От же ж, пригріла зрадницю…» — сціпила зуби я, розмірковуючи.

— Ні, ліпше раритет Михайла! — вигукую швидко, сон як рукою зняло.
— От так би й відразу! — підперла боки руками Катя, а я відчула себе в шкірі цуцика, якого щойно піддали дресурі.
— Мерщій на кухню снідати, доки мій братик не знищив увесь салат та канапки!

       Усе ж таки вдалося відпроситися на п’ять хвилин, аби привести свій зовнішній вигляд до ладу. І де тільки взялася витримка, бо, уявіть собі, жодного разу за весь ранок не визирнула у вікно.

     «Вирішено! Виконано! Що я, слабкодуха якась! Нехай займається своєю зазнобою! А я… Я зосереджуся на пошуках справжнього кохання!

        Серйозно! Що я страшко якесь, врешті решт!

        Ось, хоч би взяти Михайла — аж облизався і жувати перестав, щойно я увійшла до кімнати. Вже мовчу про те, що ретельно обвів мене поглядом від маківки до самісіньких п’ят».

— У мене на лобі зірка, що ти на мене так витріщаєшся? — видаю я, бо з такими розглядинами, які влаштував Мишко і шмар до горла не полізе.

— Гарна ти Іванко, пощастить комусь! — промовляє той не кліпаючи. — Може мені?

— Мріяти не шкідливо. — відізвалася подружка.

— А що? Наче я поганий варіант. — розправив плечі той. — Не гулящий, надійний…

—  Як твій раритет. — бубонить у відповідь Катря.

— Народе! Я вам не заважаю сперечатися!? — втрачаю витримку я.

       Після пізнього сніданку швиденько переодягнулися в купальники, прихопили найнеобхідніше та вирушили до річки.

        Ну як вирушили — забралися до салону автівки, але та вперто відмовилася заводитися. Цього разу я вмостилася разом із Катею на задньому сидінні, щоб знову не ризикувати прилягти в самий неочікуваний момент.

— Роби що хочеш, Мишку, але сьогодні ми не пхатимемо цю автівку знову! В мене ще від учора м’язи не відійшли! — знову затягнула подружка.

— Агов, Святе! — не розгубився Мишко і покликав сусіда, який саме опинився неподалік.

       «Тільки не він… Його лишень-бо не вистачає для повного щастя», — шепочу самими губами.

— Допоможеш? — питається в нього.

      І хлопці вдвох починають пхати ззаду автомобіль. А моя уява зрадницьки підкидає картинку: як напружуються м’язи Свята в цей момент, та ще й нещодавні спогади про тренування не забарилися.

      Нарешті, кляте авто зрушило з місця. Михайло на ходу встигнув вскочити й зайняв водійське місце. Виявляється і так можна було, а не змушувати тендітних дівчат пхати це важке залізяччя.

— Може й тебе підкинути? — викрикнув Катчин брат у вікно, а мене від цих слів аж залихоманило.
— Я пізніше! — впевнено відповів Свят, відтираючи від бруду замурзані долоні.

      Звідки знаю? Бо не вигадала нічого розумнішого, ніж озирнутися в цей момент. Можливо, саме моя присутність стала вирішальною, чому той відмовився!

      «Байдуже! Правда ж? Мені має бути байдуже… Я так часто повторюю це слово останнім часом, але поки користі з цього — нуль. Може чекаю, що рано чи пізно сама в це повірю?»