ГЛАВА 54

       Михайло.

     З’їздив на роботу. Поогинався, зображаючи бурхливу діяльність. Ледве дочекався вечора, аби розпитати про все Катрю. При матері навряд чи вона щось би розповіла. 

       В голову лізуть всілякі думки. 

       Починаючи з того - Іванці ж мають сказати, що я приходив. І це дійсно правда, просто батьки її не пустили до неї. 

       Треба дізнатися у сестри як вона. Вірніше обережно розпитати на скільки постраждало від опіків її обличчя. 

        Як-не-як я ж хлопець, і мені це важливо. 

      Так-так, не треба прикидатися собі самому, для мене її зовнішність має значення. Вона мені відразу сподобалася, варто було її побачити цього літа. 

       Звичайно, я і раніше її бачив, але малою вона мені була не цікава. Була така, та й була, я її розглядав виключно, як подружку моєї сестри. Інша справа зараз: і личко, і спереду, і ззаду, все як мені до вподоби. А потім ще й виявилося, що квартирку має. Стало ще цікавіше. От би ще той Красинський під ногами увесь час не вештався, та Іванка була більш прихильною до мене.

        Та он як все закрутилося. 

        Хоч би на мене не подумали… Буцімто це моїх рук справа. Та я б ніколи… Не в моїх інтересах!

        Від останньої думки особливо стало моторошно. 

— Агов, Катько! - гримаю в динамік свого тепер вже кнопочного стільникового. 

—  Чого тобі? - чую у відповідь слова цієї малої нахаби.

—  Виходь, розмову до тебе маю.

—  Облізеш. - гарчить.

—  Виходь, зміюко, бо пошкодуєш! - кидаю слухавку і підпираю ногою стіну під’їзду.

       Вискакує з будинка та роззирається на всі боки.

       Свиснув, як тій шавці, аби йшла на звук.

— Чого приперся? - складає руки на грудях.

— За тобою скучив! - причмокую.

        Закочує очі під лоба.

— У тебе дві хвилини. Час пішов! - підсумовує.

     “Чи не занадто зухвалою стала ця моя родичка? Ех, був би цілим мій телефон, по іншому б співала…”

      Щось стосунки з сестрою з кожним днем стають все гірше і гірше. Та воно то і не дивно, в принципі, якщо зважати на моє ставлення до неї останнім часом. А не треба було вештатись увесь час під моїми ногами, та ще й ставати небажаним свідком.

— Як Іванка себе почуває? - запитую.

        Здивовано розглядає мене, аж голову на бік схилила.

— Чого витріщилася, я тебе по нормальному запитав. 

— Не дуже. - нарешті відповіла вона. 

— А обличчя? - я аж завмер, очікуючи відповідь.

— Постраждало. - підтвердила мої побоювання сестра.

— На скільки? 

— Настільки, що її батьки будуть квартиру продавати, аби розрахуватися з клінікою.

— Трясця… - вигукую з придихом.

     Фух. Переводжу подих і розглядаю хмари на небі. Відчуваю, як все до чого прагнув зараз розлітається, мов  будиночок з карт.

— Ти ж відвідаєш її завтра? - цікавиться Катря.

— Угу. - механічно киваю.

— Коли? Бо я теж йтиму.

— Коли-коли, пристала! Я завтра працюю взагалі то! - роздратовано кидаю.

— Але ж вона тобі так подобається! Ти за нею так упадаєш! - причепилася Катря.

— Було загуло. - гиркаю.

      “Подобалася. Упадав… Раніше! А що тепер я маю з нею робити? Стримувати огиду? Брехати? Вдавати, що нічого не змінилося? 

       Змінилося, ще й як змінилося! Вона змінилася! А хлопці що скажуть? Та й що її тут триматиме? Продадуть квартиру і поїдуть. А я що, маю їздити до неї? Я мільйонер? Наче мало в мене власних проблем?”

        Катря.

        Ось ти братику, і завалив залік на елементарну людяність. Ганебно та зі тріском.

       Печально, а я до останнього була ліпшої думки про тебе. Навіть після всього, що сталося між нами за ці останні дні. А зараз лише спостерігаю, як хутко ти “злився” та рятуєшся втечею.

         Натискаю на припинення запису звуку на своєму смартфоні. 

         “Котра зараз година?” - схаменулася.

        “В мене ж побачення з Толіком! Фух, ще є трішки часу! Шкода не зможу з’явитися перед новим кавалером при повному параді, бо матір  кістками лягла б на проході, а з хати не випустила. Особливо після випадку з Іванкою. Але хоч губки я можу підфарбувати.” - потягнулася рукою до своєї сумочки.