ГЛАВА 36

     Михайло

     Плентаюся в магазин близько одинадцятої години ранку. 

     “Щоб цих домашніх…”, - промовляю подумки.

     “Вони куховарять, а я чимчикуй за продуктами! Дістало!”

     Хоча…

     Спонтанно народилася одна ідейка, і я швидко змінив маршрут. 

     Можливо пощастить… 

    І таки не дарма… І десяти хвилин не минуло. От так вдача! Може слід лотерейного квиточка придбати, раз так підфортило то доля на моєму боці?

— Привіт красуне! - вітаюся з Риткою.

     Так-так, тою самою, бувшою подружкою Красинського. Благо живе недалеко, на сусідній вулиці. 

— Ти мені? — здивовано роззирається на всі боки. 

— Тобі-тобі! Хто ще в нашому містечку має таку вроду… - сиплю лестощами.

     Після моїх слів, дівчина розпливається в задоволеній посмішці, але потім вираз на її обличчі швидко змінюється на холодний і байдужий.

— Чого тобі? — питає сухо, пихато задерши підборіддя.

       “Чи не занадто переграєш?”, - крутиться на язиці, але продовжую свою пісню.

— Шикарно виглядаєш! - додаю.

— Що далі? - підозріло примружує очі. — Ми знайомі?

— Можна й так сказати. - скорочую відстань між нами.

— У мене для тебе досить цікава пропозиція. — вмикаю всю свою харизматичність.

— У тебе? — кривиться, а дарма. — І що ти такого можеш мені запропонувати? 

— Помсту, красуне! — проводжу кінчиками пальців по її руці й спостерігаю, як дівчина здригається від моїх дотиків.

— Руками не чіпай! — огризається нервово. — А я тебе пригадала... 

— Мені можна довіряти. - підморгую їй. 

— З якого такого дива? - все ще недовірливо мружить очі.

— Бо у нас єдиний об’єкт для помсти. - посміхаюся.

— Чи не на Свята ти бува націлився?

     “А ця дівка не така вже й дурепа!”, - подумалося.

— А ти? Так просто готова проковтнути, що знехтував такою красунею? Та ти просто ідеальна!

— А це має тебе обходити? — підпирає боки руками. - Хіба… — робить паузу і обводить мене прискіпливим поглядом з голови до самісіньких п’ят. - У тебе у самого є певний інтерес. 

— З русявим таким волоссям інтерес… - закінчує.

     “І знову вгадала…”, - підсумовую мовчки.

— Кожен отримає бажане. Чи не так? Ти Свята, я дівчину.

— Ти що, вирішив наче я вже погодилася? - витріщається на мене своїми очиськами.

— Погодишся! Якщо не дурепа звісно.

— Чуєш! — вигукує. - Шукай інших спільниць. 

— Дурепа! — кидаю, вже не в змозі себе стримувати.

— Лузер! — не забарилася з відповіддю вона.

      “Злості не вистачає! Тупа курка! Нічого, вигадаю щось інше!”

      Роздратовано крокую у бік магазину.

     Іванка.

    Субота нічим не відрізнялася від попереднього дня. Шалений ритм. Повна квартира людей. А від порад Клавдії Степанівни ближче до вечора вже почало око сіпатися. Не жінка, а ходяча “порадниця”. 

— Ось! І це слід додати до речей, які варто викинути! - діловито передає пакунок з ганчір’ям та старими шпалерами.

— Тут багато! — бубонить Михайло. — Сам не потягну.

— То дівчат попроси. Он вже п’ять хвилин без діла огинаються! - додає тітка.

     “Та щоб її! П’ять хвилин, і на мить не присіли! Вже мовчу про те, що жодного разу за останню добу наодинці не лишилися з подружкою! Увесь час хтось “треться” поряд!”, — суплюся зціпивши зуби і підхоплюю сміттєвий пакет.

— Мене зачекайте! — трусить за нами Катря.

— Тобі не заважко? — кепкує з брата. — Можу і твоє сміття підхопити.

— Відвали! - кидає роздратовано.

— Лишайся вдома ми й удвох з Іванкою впораємося. - продовжує той.

     Катря ж вперто закрокувала між нами, навіть незважаючи на постійні братові шпички.

    Вони і надалі продовжили обмінюватися люб’язностями майже всю дорогу, не замовкаючи ні на секунду, але я вже не реагувала, бо вся моя увага прикута до знайомої постаті.