Вмію кохати

КНИГА У ПРОЦЕСІ РЕДАГУВАННЯ!
— Яка несподіванка, — нарешті каже, відкидаючись у кріслі. — І що ти забула тут? — Його голос — рівний. Зневажливий. Наче мене просто… стерли. Я проходжу вперед і сідаю без дозволу.
— Влаштувалася на роботу. Але, як виявилося, дарма.
— Не бачу проблеми. Двері там, — Він ледь усміхається. Киває вбік. — Ніхто не тримає.
— Ти справді думаєш, що все так просто? — Я стискаю пальці на колінах.
— Я твій прямий начальник, тому «ви», — різко.Його погляд одразу холоднішає. — І не забувати, де ти знаходишся.
Я нахиляю голову, удаючи покірність.
— Вибачте, Руслане Назаровичу, — вимовляю чітко. — Тоді скажу офіційно: я хочу звільнитися.
— Чудово, — без жодної емоції. — Штраф — і вільна.