Розділ 25

Оля

Виходжу з офісу майже на автопілоті. Повітря б’є в обличчя, але не освіжає. Всередині все ще гуде. Я стискаю телефон у руці й одразу набираю Таю. Гудок. Другий.

— Ну що? — відповідає одразу.

— Я вже їду.  — Я видихаю, повільно йду вздовж будівлі.

— Це я зрозуміла, — хмикає. — Як пройшла розмова?

— Поговорили… — Я мовчу секунду, дивлюся під ноги.

— Олю, — одразу твердіше. — Нормально.

Я вже відкриваю рот, щоб відповісти, але в цей момент у слухавці чути метушню, якийсь глухий стукіт — і голос Богдана:

— Таю, воно прилипло!

Я зупиняюся.

— Ви що там робите? — не стримую здивування.

— Нічого, — занадто швидко відповідає вона.

— Таю…

— Ми… — пауза. — Печемо печиво.

— Ти? Печиво? — Я мовчу секунду, а потім не стримуюсь — усміхаюся. Бо я знаю Таю.

— Не я, — одразу. — Це твій син. Я просто… поруч стою.

— І як успіхи? — вже сміюся тихіше.

— Критичні, — сухо. — Але ми тримаємося.

У слухавці знову голос Богдана:

— Таю, дивись!

— Я вже їду, — кажу тепліше. Я заплющую очі на мить, і усмішка розповзається ще ширше.

— Давай швидше, — бурчить вона. — Бо я тут довго не витримаю.

— Вірю, — сміюся тихо.

— І, Олю… — раптом серйозніше. Я завмираю. — Ми ще поговоримо.

— Поговоримо. — Я стискаю телефон сильніше. Скидаю виклик і йду далі. А на губах досі тримається ця дивна, тепла усмішка.

Відчиняю двері — і завмираю на порозі. Тиша. Підозріла. Занадто. Роблю крок у квартиру… і наступний — уже обережніше.

— Я вдома, — кажу, але сама не впізнаю свій голос. І в цю ж мить з кухні долітає:

— Ми тут!

І ще щось падає. Я різко повертаю туди. Картина… вражає. Борошно — всюди. На столі, на підлозі, навіть на підвіконні. Якась маса розмазана по стільниці. Миска перекошена, поруч — щось, що мало б бути тістом… але виглядає як катастрофа. І посеред цього — Тая і Богдан. Обидва з борошном на руках. І на обличчях. Богдан щасливий. Тая — з виглядом людини, яка вже шкодує про всі свої життєві рішення. Я піднімаю брови.

— Я навіть боюся питати…

— У нас все під контролем.—  Тая відразу випрямляється, намагається виглядати серйозно, але на щоці — смуга борошна.

— Це… що? — Я дивлюся на стіл. Потім — на духовку. Потім знову на неї.

— Ми печемо печиво! Але воно не дуже вийшло… — Богдан підбігає до мене, тягне за руку.

— «Не дуже» — це дуже м’яко сказано. Тая закочує очі.

— Ви впевнені, що це їстівне? —  Я підходжу ближче, беру одне «печиво» з тарілки. Воно… твердне прямо в руках. Піднімаю погляд.

— Ми пробували, — серйозно каже Богдан.

— І? — дивлюся на нього.

— Ну… — він замислюється. — Не дуже.

Я не стримуюся — сміюся. Легко. Щиро.

— Добре, — знімаю куртку, закочую рукави. — Рятуємо ситуацію.

— Слава Богу, — видихає Тая і відступає на крок. — Я вже хотіла замовляти піцу.

Я усміхаюся, беру миску, починаю швидко прибирати зайве.

— Спочатку — чистимо поле бою.

— Я допоможу! — Богдан одразу підхоплює

— Я теж, — бурчить Тая, але вже бере рушник.

Кілька хвилин — і кухня виглядає хоча б… не критично. Я беру нові інгредієнти, показую Богдану. Він уважно спостерігає, іноді повторює за мною. Тая стоїть поруч, склавши руки, але час від часу втручається:

— А можна я просто буду дегустатором? — бурчить Тая

— Ні, — одночасно відповідаємо ми з Богданом.

І знову сміх. Тісто виходить правильне. М’яке. Слухняне. Ми разом вирізаємо печиво — кривеньке, різне, але вже схоже на печиво.

— Це моє! — гордо каже Богдан.

— А це — моє найкраще, — додає Тая, показуючи щось дуже дивне за формою.

— Побачимо після духовки, — усміхаюся.

Минає кілька хвилин. Запах. Теплий. Домашній. Кухня наповнюється ним, і я ловлю себе на тому, що просто стою і вдихаю. Печиво дістаємо разом. Воно — рум’яне, гарне.

— Воно вийшло! — вигукує Богдан.

— Не вірю, — тихо каже Тая, але вже тягнеться за шматочком.

— Гаряче! — попереджаю.

Але вона вже пробує. Завмирає.

— Ого… — Завмирає. Я дивлюся на неї, піднімаю брови. —  Це смачно, — чесно каже вона. Я усміхаюся. Ми сідаємо за стіл. Чай. Печиво. Тепло. Богдан жує, щасливий, розповідає щось про батут. Тая підпирає щоку рукою, дивиться на нас і тихо каже— Оце вечір.

Вкладаю Богдана спати довше, ніж зазвичай. Він уже майже засинає, але все одно щось тихо бурмоче — про батут, про печиво, про те, що «Тая не дуже вміє, але старається». Я усміхаюся, гладжу його по волоссю, цілую в чоло.

— Спи, сонечко.

— А завтра ще будемо пекти?.. — шепоче.

— Будемо.

Він усміхається й засинає. Я ще трохи сиджу поруч… і тільки потім виходжу. На кухні світло. Тая вже там. Сидить, крутить чашку в руках, але як тільки бачить мене — одразу випрямляється, очі загоряються.

— Ну?

— Ми поговорили. — Я зітхаю, сідаю навпроти, обіймаю чашку руками.

— І? — вона вже подається вперед.

— Я все сказала. Про тоді. Про вагітність. Про все. — Я опускаю погляд

— І він?

— Слухав.— Пауза. Я ковтаю. — А потім… — замовкаю.

— Олю, — вже нетерпляче. — Не тягни.

— Ми переспали. — Я заплющую очі на секунду. Тиша. А потім 

— Я знала! — різко, майже з радістю вигукує Тая і підскакує зі стільця. — Я просто знала!

— Таю… — Я здивовано піднімаю на неї очі. — Ні, ти не розумієш! — вона починає ходити кухнею, але вже не нервово — навпаки, емоційно, з усмішкою. — Це ж очевидно було! Ви як подивилися один на одного — все, там іскри летіли!

— Це не смішно. — Я хмурюся. Вона різко зупиняється, дивиться на мене м’якше.

— Це не смішно, — погоджується. — Це… правильно.

— Правильно? — тихо перепитую. Я завмираю. Вона підходить ближче, сідає навпроти, бере мене за руку.

— Олю, — тихіше. — Ти — моя найкраща подруга. А він — мій брат. — Пауза. — І я бачила вас тоді, — додає. — І бачу зараз.