Розділ 17

Оля

Проплакавши вже навіть не скажу скільки часу, збираю всі свої сили та лягаю назад в ліжко. Пишу Таїсі стосовно Богдана, бо зателефонувати немає сил, та й по голосу моєму подруга зрозуміє, що щось не так, а пояснювати не маю бажання та сил.

Наступного ранку прокидаюся з хорошим самопочуттям, але на душі все ще паршиво. Часу на слабкість собі не даю, бо знаю, як тільки подумаю про Руслана, знову почну плакати. Тому швидко прямую у душ, приводжу себе у людський стан, якщо це так можна назвати. Поки чекаю на появу сина з подругою, вирішую приготувати улюблене печиво Богдана з шоколадною крихтою.

Добре, що у холодильнику знаходжу всі необхідні продукти для приготування. Ніколи не любила готувати, але зараз це ніби заспокоює, відволікає.

Як тільки духова шафа вимкнулася і я почала перекладати ще гаряче печиво на тарілку, але не встигаю зробити це до кінця, бо чую дзвінок вхідних дверей. Виходжу з кухні та прямую до дверей, відкриваю, і на мене налітають одразу дві дорогі мені людини. Поки вони роздягаються, Богдан завалює мене питаннями та розповідає, як провів час.

— Мам, ти вже не хворієш? — запитує син, ретельно мене розглядаючи, вдивляючись, чи не змінилася я.

— Ні, рідненький, — куйовджу його волосся на голові.

— А ми з Таєю ходили у розважальний центр, а ще вона обіцяла, що в п’ятницю ми підемо до дитячого кафе, де будуть аніматори, можна? — киваю з посмішкою, бо стільки захвату у сина я бачу, ніби вперше. Я так скучила за ним, хоч не бачила його всього якихось два-три дні. — А п’ятниця скоро? — запитує він.

— Скоро, скоро. А що це так смачно пахне? — запитує Таїсія.

— Печиво. Ходімо чай пити.

— Моє улюблене? — запитує Богдан.

— Так.

— Ура! І що ми стоїмо? Швидко мийте руки та пийте чай з печивом! — командним тоном говорить син. Він з Таєю зникає у ванній кімнаті, а я прямую на кухню, вмикаю чайник і витягую печиво, яке ще залишалося на жаровні. Викладаю цукерки для Таїсі — її улюблені, такі завжди були у квартирі Руслана спеціально для сестри.

Розміщуємося за кухонним столом. Сину пропоную ще кашу, але він відмовляється, бо вони з Таєю були у ресторані, дуже голосно та серйозно заявляє Богдан, на що ми з подругою посміхаємося. У мене ніби все з рук валиться, складно зібратися. Поки накривала на стіл, двічі ледь не обпеклася. Тепер ось знову впустила ніж, коли нарізала сир та ковбасу.

— Олю, все добре, давай я? — турботливо запитує подруга.

— Так, все добре, я сама, — продовжую, але знову нічого не виходить, пальці не слухаються.

— Бачу я твоє сама, сідай! — командує подруга та відбирає ніж, роблячи все сама. А я за цей час розпитую сина про час, проведений з тіткою Таєю. Подруга злиться, що я її називаю тіткою, а я ніби навмисне, але не переходжу межу. Хоча тіткою я лише її називаю, Богдан — Тая або Таюша, здається мило, і я так думаю.

Богдан швидко п’є чай з ще теплим печивом, не чекаючи, поки Таїсія наріже сир з ковбасою. Він бере ще кілька печенюх і каже: «Мамо, я до себе» і йде в кімнату.

— Розповідай! — ставить тарілку з нарізкою на стіл та дивиться на мене командним поглядом.

— Що саме? — видихаю жалюгідно.

— Ох, бачу, тут без бутильки напівсолодкого нічого не вийде. Є?

— Так, у шафі, — показую, сама почуваюсь розгубленою. Подруга швидко знаходить та розкорковує вино — вона в цьому профі. — Але зараз лише перша година дня.

— А я тобі і не пропоную, — Таїсія вже дістала келих та наливає лише собі. — Ти пий свій чай з ромашкою. Тобі поки що кріпче цього не пропоную. Оно, як тебе всю трусить, чи думаєш, я нічого не бачу? Тому психолог Таїсія до ваших послуг, готова слухати, — з серйозним тоном заявляє і робить ковток.

— Ти ж не за кермом?

— Ні, я на таксі. Ти мені зуби не заговорюй, а розповідай давай.

— Одним словом, — роблю ковток чаю та наважуюсь, бо мені і справді потрібно виговоритися. Тая — людина, яка мене вислухає та підтримає. — Руслан все знає. Знає, що Богдан — його син. — На цих словах подруга навіть не дивується.

— І знає, що сталося чотири роки тому? — очі подруги розширюються, вона бере свій келих та випиває вино до кінця і наливає собі ще. Оце шок у людини.

— Ого, оце новини! І звідки мій братець все знає? Покажіть мені ту людину, яка відкрила йому очі, я її розцілую, — бадьорим голосом говорить.

— Мені б твій настрій, а я заплуталася вже, ні чорта не розумію, — говорю істерично.

— Тихіше, — заспокоює подруга. — Ти завжди можеш розраховувати на мене.

— Дякую, — ми обмінюємося обіймами.

— А Богдан? — дивиться Тая на двері. — Знає, хто його батько? — Хитаю головою, бо всі слова застрягли комом в горлі. — Збираєшся і далі мовчати? Ти ж розумієш, що якщо Руслан знає, що Богдан… — знову дивиться на двері та продовжує тихо. — Його син, він просто так не відпустить. І якщо він справді знає про те, що було чотири роки тому, що зробив той покруч Ігор, то не думаю, що і тебе він відпустить.

— Богдану я скажу, справді скажу. Мені потрібен час, щоб не травмувати його. А про нас з Русланом навіть думати не хочу, бо нас більше немає. Я не впевнена, що зможу пробачити зраду, а дати шанс і жити в недовірі — це зрадити саму себе.

— Ох, Олю, що мені сказати? Нарубали ви дров обидва, а страждає в цьому всьому дитина. Я спочатку не хотіла тобі говорити, але коли Богдан був у мене, то сам запитав, чи не знаю я його тата, розпитував мене всі ці дні і говорив, щоб я тобі не казала. Богданчик потребує батька. Не затягуй з цим. А ваші стосунки з Русланом — це лише ваше. Розбирайтеся самі. Я завжди підтримаю, але можу сказати: ви два ідіоти. І, щоб ти мені не говорила, почуття навіть через роки між вами не погасли.

— Тая, я так втомилася, — видихаю, витираю непрохані сльози та впираюся ліктями в стіл.

— Знаю, рідненька, знаю, — подруга підсовується до мене та обіймає. І я розумію, як добре, що у мене є така подруга.