Розділ 24

Оля

Наступного дня прокидаюся зовсім іншою. Без сліз. Без втечі. З чітким відчуттям: досить. Лежу ще кілька хвилин, дивлюся в стелю, проводжу долонею по обличчю, ніби стираю останні дні. Глибокий вдих. Видих. Руслан не зникне. І я більше не хочу ховатися. Якщо він хоче розмову — він її отримає.

Зранку занурююся в роботу, навмисно — щоб не думати. Пальці швидко бігають по клавіатурі, але думки все одно час від часу повертаються до нього. Я щоразу стискаю щелепу й змушую себе зосередитися. Забираю Богдана раніше. Він вибігає з садочка, одразу кидається мені на шию, обіймає так міцно, що я на мить заплющую очі.

— Мам, а ми сьогодні кудись підемо? — дивиться знизу вгору.

— Підемо, — усміхаюся, пригладжую його волосся.

Ми довго ходимо магазинами. Я тримаю його за руку, час від часу зупиняюся, щоб поправити на ньому куртку, обрати ще одну кофту, ще одну пару штанів. Він крутиться перед дзеркалом, корчить смішні обличчя — і я ловлю себе на тому, що вперше за ці дні щиро усміхаюся. На фудкорті він одразу тягне мене до батутів.

— Мамо, ну будь ласка! — підстрибує на місці.

— Недовго, — кажу зрештою.Я роблю вигляд, що думаю, схрещую руки.

— Ура! — і вже за секунду його немає.

Я сідаю за столик, обгортаю пальцями стаканчик із кавою, відчуваю тепло. Роблю ковток. Телефон вібрує. Тая. Я дивлюся на екран кілька секунд, ніби вагаюся… і відповідаю.

— Ти жива? — її голос звучить одразу, без привітань.

— Більш-менш. — Я хмикаю, проводжу пальцем по краю кришки.

— Це звучить підозріло, — коротка пауза. — Я поруч.

— Де? —Я піднімаю голову, оглядаюся.

— Обернися. — Я повертаюся — і бачу її. Вона вже йде до мене, впевнено, швидко, волосся розвівається, погляд уважний.

— Ти як завжди без попередження, — кажу, коли вона сідає навпроти й ставить сумку.

— Я як швидка допомога, — усміхається, але очі серйозні. — Ну? — Я мовчу. Дивлюся на Богдана, який стрибає, сміється, падає і знову піднімається. — Ну що, поговорили? 

— Ні, — тихо. Я завмираю. Палець зависає над кришкою стаканчика.

— В сенсі «ні»? — в її голосі одразу напруга. — Він був у Білій Церкві, стояв під твоїм будинком, знає про Богдана… і ви не поговорили?

— Не вийшло. — Я відводжу погляд, проводжу пальцем по краю стаканчика.

— Олю, — коротко видихає вона. — Як це «не вийшло»?

— Так, — піднімаю плечі, хоча вона мене не бачить. — Не було моменту.

— Моменту? — вона хмикає. — Він у твоєму домі був, якщо що. —  дивиться прямо. Обличчя серйозне, погляд уважний. Тая повільно відкидається на спинку стільця, проводить рукою по волоссю.

— Тобто… ти знову втекла.

— Я не втекла, — тихо, але різко.

— Олю, — нахиляється вперед, впирається ліктями в стіл. — Він приїхав до тебе. Знав, куди. Стояв під будинком. Зайшов у дім. Був біля вашого сина.

— І ти мені зараз кажеш, що «не було моменту»? — Кожне слово — як удар.

— Я не була готова. — Я стискаю губи.

— А коли будеш? — тихіше, але гостріше. — Через рік? Два?

Я мовчу. Вона уважно дивиться на мене, м’якшає, але не відступає.

— Ти розумієш, що це вже не тільки про тебе? — кидає погляд у бік батутів, де стрибає Богдан.

— Розумію. — Я теж дивлюся туди. Серце стискається.

— Тоді перестань тікати, — тихо.

— Я боюся, — зізнаюся майже пошепки. Я проводжу долонями по обличчю, вдихаю глибше.

Тая на секунду завмирає. Потім тягнеться до мене, накриває мою руку своєю.

— Я знаю, — м’якше. — Але ти ж не маленька дівчинка. Ти мама. — Я стискаю її пальці у відповідь. — І  він має право. Не забирай у нього сина —   Пауза. — Інакше ти будеш жити в цих «а раптом» ще багато років.  — Я заплющую очі на секунду. Картинки миготять — його погляд, його руки, Богдан у нього на руках… — Він не відступить, — тихо додає Тая. — Я його знаю.

— Я теж, — ледь чутно. Відкриваю очі.

Тиша між нами вже інша. Не глуха. Робоча.

— Подзвони йому, — спокійно каже вона. — Сама. Не чекай, поки він знову приїде.

Я дивлюся на телефон, який лежить поруч. Пальці повільно тягнуться до нього.

— Добре, — кажу тихо. — Я поговорю з ним.

Я ще кілька секунд дивлюся на телефон, ніби він може подзвонити сам. Не подзвонить. Видихаю. Проводжу пальцем по екрану. Знаходжу його номер. Палець зависає над кнопкою виклику.

— Давай, — тихо каже Тая, спостерігаючи за мною.

Я на мить заплющую очі… і натискаю. Гудок. Другий.

— Так, — його голос звучить майже одразу. Спокійний, зібраний.

Я ковтаю.

— Це я.  — Я ковтаю.

Коротка пауза.

— Я зрозумів, — тихіше. — Олю.

— Нам треба поговорити.  — Я стискаю телефон сильніше.

— Я згоден, — без вагань. — Де ти?

Я обводжу поглядом фудкорт, людей, шум навколо. Погляд сам знаходить Богдана — він стрибає на батуті.

— Я в ТРЦ.

— Я ще в офісі, — каже він, і я чую фонові звуки — голоси, кроки. — Можемо зустрітися в ресторані. Я забронюю.

Я одразу заперечно хитаю головою.

— Ні. Я приїду до тебе. — Я одразу заперечно хитаю головою.— Пауза.— В офіс  — трохи повільніше. Ще секунда тиші.

— Добре, — тихо. — Я чекатиму.

Я скидаю виклик і ще кілька секунд тримаю телефон у руці.

— Ну? — Тая вже уважно дивиться.

— Їду до нього. — Я піднімаю на неї очі.

— Нарешті. — Вона усміхається, схиляється ближче.

Я різко видихаю, підводжуся. Поглядом знаходжу Богдана. Підходжу, присідаю перед ним, поправляю дощовик, що з’їхав.

— Сонечко, мама на трохи поїде, добре? Побудеш із тіткою Таєю.

— Добре! Тільки швидко повертайся!  — Він навіть не зупиняється, лише швидко киває.

— Швидко.  — Я усміхаюся, цілую його в щоку. Випрямляюся, беру сумку, ще раз дивлюся на нього… і відступаю.

— Я за ним дивлюся, — тихо каже Тая, торкаючись мого плеча.

Я киваю. Розвертаюся й іду крізь шумний ТРЦ. Люди, світло, музика — все змішується в один гул. На виході зупиняюся лише на секунду. Ще можна передумати. Але ні. Виходжу. Вдихаю холодне повітря. Викликаю таксі.Дорога минає, як у тумані. Я дивлюся у вікно, але нічого не бачу. Лише думаю. Про нього. Про цю розмову. Про нас. Про сина. Про минуле. Машина зупиняється. Я виходжу, піднімаю погляд на знайому будівлю. Серце б’ється швидше. Але я вже тут.