Розділ 14

Оля

Я відчуваю його. Поруч. Занадто поруч. Тепло. Запах. І цей погляд. Він не поспішає. Не відвертається. Я тримаюся. Ще трохи. Ще кілька секунд. І все ж піднімаю очі. Помилка. Він уже дивиться. Прямо. Глибоко. Наче читає. Наче згадує. Наче… нічого не забув. Я першою відводжу погляд. Завжди першою. Роблю ковток кави. Гарячої. Гіркої. Не відчуваю.

Карина щось говорить йому. Вона нахиляється трохи до нього. Занадто близько. Торкається його руки. Ненав’язливо. Наче випадково. Але я бачу. І він… не відсторонюється. Щось всередині стискається. Різко. Неприємно. Я опускаю очі в тарілку. Більше не дивлюся. Не хочу. Не маю права.

— Олю, ти сьогодні якась тиха, — раптом каже Ніна.

— Просто втомилася, — відповідаю коротко.

І це правда. Просто не вся. Я більше не витримую. Відсуваю тарілку.

— Дякую, дівчата, я піду, — кажу спокійно, хоча всередині все напружене до межі.

— Та ти ж майже не їла, — дивується Каміла.

— Не хочеться.

Підводжуся. І саме в цей момент… відчуваю його погляд ще сильніше. Наче не відпускає. Наче тримає. Я не обертаюся. Не даю собі цього. Роблю крок. Ще один. І виходжу. Але навіть за дверима…мені здається, що він усе ще дивиться.

Мені має бути байдуже. На його життя. На нього самого. На все, що між нами було. Прямую до вбиральні, щоб хоч якось прийти до тями. Всередині нікого. І це добре. Вмикаю холодну воду, підставляю руки, потім проводжу по обличчю, зовсім не думаючи про макіяж. Не допомагає. Взагалі. Перед очима — спогади. Його руки. Його голос. Його погляд, коли він ще дивився інакше. Коли я могла торкатися його без страху. Сміятися. Бути поруч. Одна сльоза зрадницьки котиться по щоці. Я швидко витираю її, ніби хтось може побачити. Ні. Цього більше не буде.

Обід закінчився десять хвилин тому, а я лише зараз підходжу до ліфта. Двері зачиняються просто перед носом.

— Притримайте! — кричу.

Двері розсуваються. Я роблю крок… І завмираю. Руслан. Один. У ліфті. Перший імпульс — вийти. Просто розвернутися і піти. Але я заходжу. Двері зачиняються. Тісно. Занадто тісно. Його аромат одразу накриває. Знайомий. Небезпечний. Руслан мовчить. А я відчуваю його погляд. Знову. Цей клятий погляд. Лопатки починають пекти.

— Можеш так не дивитися, — кажу, не обертаючись.

— Як? — спокійно, майже байдуже.

— Ніби я гола перед тобою.

Пауза. Густа. Важка.

— Не хвилюйся, — холодно відрізає він. — Нічого нового я там не побачу.  — Я різко обертаюся. Удар. Прямо під дих. — Ти що, плакала? — додає, вже дивлячись уважніше.

Без тепла. Без ніжності. Наче перевіряє.

— Ні, — бурчу. — Вмивалася. Забула про макіяж.

Він робить крок ближче. Занадто швидко. Різко. Його пальці стискають моє підборіддя, змушуючи підняти голову. Інша рука — на талії. Міцно. Надто. Я завмираю. Дивлюся в його очі. І ненавиджу себе за те, що не можу відвести погляд.

— Не бреши, — тихо, але жорстко.

— А ти що, думав, це через тебе? — криво усміхаюся. — Було б через кого.

В його очах щось темніє. Різко.

— Через мене ти вже все зробила, — відрізає він. — Тож не приписуй мені того, чого не існує.

— Я нічого тобі не винна.  — Я хмурюся.

— Та невже? — гірко хмикає. — Ти взагалі нікому нічого не винна, правда? Дуже зручно.

Його пальці стискаються сильніше. Болить.

— Відпусти, — кажу тихо, але твердо.

— Чого? — нахиляється ближче. — Раптом ще щось згадаєш? Як добре вмієш… грати?

Це вже не просто злість. Це… біль. Перекручений у ненависть.

— Я не грала, — відповідаю, стискаючи зуби.

— Не бреши хоча б собі, — перебиває різко. — Мені вже байдуже.

Байдуже. Слово ріже сильніше за все.

— От і чудово, — видихаю. — Тоді тримай дистанцію.

Його погляд ковзає по мені. Повільно. Зневажливо.

— Повір, — тихо каже він, — це останнє, чого я хочу — наближатися до тебе. — І все одно… не відпускає. Ще секунду. Ще одну. Наче перевіряє. Чи зламаюся. Чи ні. — Не грай з вогнем, Олю, — додає вже тихіше, але небезпечніше.

Двері ліфта розсуваються. Я різко вириваюся з його рук. Роблю крок назад. Ще один.

— Я вже обгоріла, — кидаю через плече.

І виходжу. Не обертаючись. Не зупиняючись. Але серце…б’ється так, ніби він досі тримає мене.

Як тільки відчиняю двері відділу, мене накриває.

— Де тебе носить? — голос Карини розрізає повітря так, що навіть ті, хто ще не підняв голови, завмирають.

Вона стоїть посеред кабінету. Чекає. На мене. Я відчуваю, як усі погляди моментально перемикаються. Прямо. В лоб.

— Там, де потрібно, — бурчу, навіть не намагаючись пом’якшити тон. Після ліфта в мені ще все кипить. І вона зараз — останнє, що мені потрібно.

— Що? — робить крок у мій бік. — Як ти смієш так зі мною розмовляти?

Я повільно знімаю сумку з плеча. Дивлюся прямо в очі. Без страху.

— Так звільніть мене.

Тиша. Густа. Ніхто навіть не ворушиться. Карина завмирає на секунду, ніби не очікувала. А потім її губи повільно розтягуються. Не в усмішку. У щось значно холодніше. Вона підходить ближче. Надто близько.

— З задоволенням, — тихіше, майже шепотом. — Але, на жаль, ти чомусь дуже сподобалася нашому гендиректору. —  Пауза. Її очі впиваються в мене. — Не скажеш, чому?

Я відчуваю, як щось у мені клацає. Остаточно.

— Сплю з ним, — кидаю рівно, майже нудьгуюче. — Ось і сподобалася.

І дивлюся. Прямо. Без моргання.Карина кліпає. Раз. Другий. Наче не одразу усвідомлює, що я сказала. А потім її обличчя різко змінюється. Червоніє. Очі темнішають.

— Ти… — починає, але зупиняється.

Бо сказати щось — означає повірити. А вона не готова. Ще ні. Вона різко розвертається. Каблуки б’ють по підлозі. Двері її кабінету грюкають так, що здригається навіть скло. На секунду в приміщенні повна тиша. А потім…

— Олю, ти і справді даєш, — першою оживає Ніна, майже підлітаючи до мене. Я сідаю за свій стіл, вмикаю ноутбук. Руки трохи тремтять. Але зовні — повний спокій. — Вона ж тебе за таке з’їсть! — продовжує Ніна. — Якщо що — йди до Руслана Назаровича, він допоможе. Я ж бачу, ти хороший працівник, такі кадри потрібно цінити, а він цінить…