Розділ 23

Руслан

Пішов третій день пошуку Богдана. Світ потемнішав і згас в один момент. Оля ходить темніше ночі, постійно на заспокійливих. Не можна на неї дивитися — серце ніби зупиняється в такі моменти, а слова скінчилися. Вчора приїхала її мама, Оксана Юріївна.

Дні тягнуться дуже повільно. Весь час з самого ранку до півночі я проводжу разом з Денисом і Олегом у генерала. Хлопці добре виконують свою роботу, але зараз все йде настільки повільно, що, опинившись у такій ситуації, хочеться вити.

Те, що нам вдалося з’ясувати за ці дні, це те, що Богдана забрав чоловік з дитячого садочка. Його особистість вже з’ясована — Ігор Ременюк, колишній Олі, саме той, хто наплів мені нісенітниць чотири роки тому. Мститься?! Я ж лишив його всього. Його батько більше не депутат, сім'я вся в боргах, а сам хлопець втратив все і отримав вовчий квиток. Ми дійшли висновку, що саме через мене він викрав Богдана і буде вимагати викуп, але за весь час він не з’явився на горизонті. Хлопці вже поїхали до Білої Церкви, говорили з сусідами, батьками, знайомими, але Ігоря ніхто не бачив і ніхто нічого не чув. За його рідними ми поставили цілодобове стеження, але результатів майже немає.

Вже котрий день я приходжу і йду, коли Оля спить, це через заспокійливе. Але сьогодні Пилипенко має приїхати до Дениса. Тому тихо встаю з ліжка та починаю збиратися, спускаюся до холу, де на дивані вже сидять Юля з Оксаною Юріївною. Денис і Олег теж чекають хороших новин.

— Руслане, ти вже прокинувся? — першою з усієї компанії оживає Юля. — Я приготувала сніданок, іди поїж, хоч щось.

— Дякую, не хочу. Є якісь новини? — дивлюся то на дядька, то на Олега.

— Біля квартири Ременюка бачили дівчину. Простежили: спочатку заходила до дитячого магазину, потім до супермаркету, але врешті-решт вона швидко загубилася серед будинків. Хлопці продовжують спостереження, але більше білявка не з’являлася. Біля будинку батьків Ременюка пусто, але спостереження не знімаю.

— Добре, стежимо далі. А що Микита Семенович?

— Сказав, що новини мають бути скоро, але голос був не втішний, — говорить Денис стримано та спокійно, але навіть я помічаю в його очах страх. Про себе мовчу взагалі, закипаю від емоцій усередині.

Через п’ятнадцять хвилин тиші до будинку під’їжджає Таїсія. Вона розуміє і так все без слів, що новин немає, тому зайві питання не ставить. Всі мовчать у тяжкій тиші, яка несе за собою невідомість, і чекаємо на генерала.

— Та за що нам так?! — не витримує Юля, порушуючи тишу. — Щоб це дитя так страждало. Скільки це ще триватиме? — емоційно і з надривом говорить тітка. — Я вчора весь вечір читала про викрадення дітей. І там було написано, що якщо за три дні немає ніяких результатів, то далі знайти дитину дуже складно, в деяких випадках неможливо.

— Господи, ні! — скрикує Оксана Юріївна.

— Мам! Що ти таке говориш? Не нагнітай ситуацію! — емоційно присікає матір Таїсія. — Які три дні, що ти говориш, досить! — всі на емоціях та на межі, тому на істерики один одного ми майже не звертаємо уваги. Кожен з нас поринув у свої думки, але мета та ціль у нас всіх одна — знайти якомога швидше Богдана. Я навіть готовий покласти своє життя, все віддати, аби тільки мій син був живий та в безпеці. Якось по-іншому навіть думати не хочу.

— Юлю, і справді, що ти таке говориш? Менше читай різні статті в Інтернеті, — робить зауваження Денис.

Далі знову настає німа тиша. Ніхто не наважується її порушити до приїзду генерала.

— Які новини? — підриваюся з місця, як тільки бачу чоловіка на порозі.

— Сядь! — серйозно починає генерал, але я не виконую його наказ, лише притуляюся до стіни. — Новини не втішні. Сьогодні зранку було знайдено труп хлопчика, за описом схожого на Богдана. — Все тіло стає кам’яним, а я не можу далі цього слухати. Але з особистого трансу мене виштовхує крик Олі.

— Нііі! Цього не може бути, це не правда! — швидким кроком підходжу до Олі та підхоплюю її за талію. Всі навколо в шоці, мама Олі та Юля взагалі в істериці, тихо схлипують. — Ні! Це не він! — впевнено кричить Оля. — Руслане, не мовчи, скажи щось! Це ж не Богдан, правда? — запитує з надією, але я і сам не маю відповіді на це питання. Хоча не вірю, що це Богдан. Ігорю потрібні гроші, а не смерть дитини. Швидко опановую себе.

— Ні, це не Богдан! — говорю впевнено. Бачу, що буря в очах Олі стихає, але не надовго.

— Потрібно поїхати на упізнання, — грубо порушує тимчасовий спокій генерал.

— Ні! Не потрібно, це не Богдан! — кричить надривно дівчина. — Ні! Ні! Ні! — скрикує, хитає головою та починає осідати в моїх руках. Швидко підхоплюю дівчину на руки та несу до спальні.

Кожному з нас зараз потрібна підтримка. Всі ми вщент розбиті та знесилені; остання новина всіх підкосила, хоч вона ще не підтвердилася. Біля Олі залишається Тая, яка ніби тримається, хоча сама почувається так само, як і ми всі. Шкода сестру, що вона розривається між Олею, Юлею, Оксаною та Денисом, а я сам з генералом і Олегом їду до моргу.

Дорога здається вічністю. Цей момент я запам’ятаю на все життя: холодні, темні стіни, працівники, специфічний запах. Полегшення, коли на кушетці під спеціальним накриттям лежить маленький хлопчик, який схожий на Богдана, але це не Богдан. Мені шкода батьків дитини, але це неправильно, що я відчуваю своєрідну радість, що це не Богдан.

Назад до будинку Дениса я лечу під двісті на спідометрі автомобіля, Олег ледве встигає за мною.

— Це не Богдан! — видихаю ці слова. Коли перетинаю поріг будинку дядька, всі присутні видихають з полегшенням. Юля навіть упустила склянку з водою та краплями. Мама Олі та Юля починають плакати, навіть в очах дядька застигають сльози.

— Яке щастя, ми знайдемо нашого хлопчика скоро, — радісно схлипує Оксана.

— Обов’язково! Як Оля?

— Синку, Оксана вколола їй заспокійливе, бо бідолашна дівчина ніяк не могла заспокоїтися. Вона ще поспить декілька годин, біля неї Таєчка, — говорить Юля.