Розділ 30

Руслан

Другий день пошуків. Світ ніби вимкнули.Оля… темніша за ніч. Під заспокійливими, але це не рятує. Вона не плаче — вона просто гасне. Дивитися на неї боляче фізично. Наче щось всередині рветься і зупиняється. Слів більше немає.

Вчора приїхала її мама. Тиха. Зібрана. Але очі видають усе. Я майже не буваю вдома. З ранку до півночі — у Пилипенка. З Денисом і Олегом. Робота йде. Люди працюють. Але цього мало. Повільно. Занадто повільно. Час тягнеться, як катування.

Хочеться вити. Ми знаємо одне. Богдана забрав чоловік. І тепер у нього є ім’я. Михайло Семенюк. Колишній одногрупник Олі. Той самий. Той, хто чотири роки тому наплів мені брехні… і я повірив. Я завмираю на секунду. А потім всередині підіймається щось темне.Мститься?

Прокидаюся різко. Наче і не спав. Тіло важке, голова гуде, але думка одна — де він? Тихо встаю, одягаюся, спускаюся вниз. У холі вже всі. Юля.  Денис. Олег. Ніхто не говорить. Чекають.

— Руслане… — Юля оживає першою. — Я приготувала сніданок…

— Не хочу. Є щось? —  Голос сухий. Чужий. Олег дивиться прямо.

— Біля квартири Семенюка бачили дівчину. Блондинка. Зайшла в дитячий магазин, потім у супермаркет. Далі — загубилася. Хлопці працюють. Біля батьків — пусто.— Я киваю. Мало. Знову мало.

— Чекаємо, — коротко.

Денис поруч, але навіть у нього в очах те, що він намагається сховати. Страх. І це б’є сильніше за все. Тиша тягнеться. Глуха. В’язка. Через кілька хвилин заїжджає Таїсія. Заходить — і одразу все розуміє. Новин немає. Ніхто нічого не питає. Просто ще одна людина в цій тиші. Вона давить.

— За що нам це?.. — Юля не витримує. Голос зривається. — Дитина… маленька… скільки ще?..

Я стискаю щелепу. — Я читала… — її голос тремтить сильніше. — Якщо за три дні не знаходять…

— Досить! — Таїсія обриває, різко, на межі. — Не смій таке говорити!

Емоції вибухають і тут же гаснуть. Бо всі на межі. Кожен вариться в собі. У страху. У думках, які краще не озвучувати. Я стою, дивлюся в одну точку і відчуваю, як всередині все стискається в один вузол.Я готовий віддати все. Все, що маю. Лише б він був живий. Лише б знайти. І не запізнитися.

Тиша знову накриває. Густа. Нестерпна. Ніхто не говорить. Ніхто не рухається. Ми просто чекаємо. Коли двері відчиняються, я різко підриваюся.

— Які новини?

— Сядь. — Пилипенко дивиться прямо. Я не сідаю. Притуляюся до стіни. Ноги не тримають.

— Новини… погані, — пауза. Занадто довга. — Сьогодні вранці знайшли тіло хлопчика. За описом… схожого на Богдана.

Світ зникає. Наче хтось вимкнув звук, світло, повітря. Я нічого не чую. Не відчуваю. Лише одна думка, яка не вкладається в голові. Ні. З трансу мене вириває крик.

— Нііі!.. —  Оля. Я підлітаю до неї, встигаю підхопити. Вона б’ється в моїх руках, хапається за мене, ніби це може врятувати. — Це не правда! Це не він! — голос рветься, переходить у крик. — Це не Богдан! —  Навколо — хаос. Юля плаче. Таїсія стискає губи, але її теж трясе. А я… стою і не маю права зламатися. — Руслане… — Оля дивиться прямо в очі. В них — паніка, божевільна надія. — Скажи… це ж не він?..

Я не знаю. Ні слова правди в голові. Лише страх. Але я змушую себе.

— Ні. Це не Богдан. —  Твердо. Без паузи. Вона завмирає. В очах на секунду з’являється повітря. Але цього вистачає ненадовго.

— Потрібно поїхати на впізнання, — рівно каже Пилипенко. І все летить знову.

— Ні! — Оля кричить, хитає головою. — Не потрібно! Це не він! Не він!..

Її накриває. Тіло слабне в моїх руках.

— Олю… — Вона більше не чує. Я підхоплюю її на руки. Легка. Занадто. І несу нагору, стискаючи сильніше, ніж потрібно. Наче якщо відпущу — втратимо обох.

Ми всі тримаємося на останніх силах. Кожен — по-своєму. Оля — зламана. Юля — в сльозах. Денис — мовчить, але в очах паніка. Таїсія тримає всіх, хоча сама на межі. Я залишаю їх. І їду.

Дорога до моргу — як вічність. Машина летить, але цього мало. Мені здається, що я запізнююсь. Постійно. Холод. Сірі стіни. Тиша, яка давить. Запах. Такий, що його неможливо забути. Я йду за працівником, майже не відчуваючи підлоги під ногами. Кушетка. Накриття. Секунда — і його відкидають. Я дивлюся. Змушую себе дивитися. Хлопчик. Маленький. Схожий. Але… Не він. Не мій син. Повітря різко повертається в легені. Я відступаю на крок, стискаю кулаки. Полегшення накриває хвилею. І від цього стає ще гірше. Бо це чиясь дитина. Не моя. Але чиясь. Я заплющую очі на секунду. І вперше за ці дні дозволяю собі видихнути.

Назад я лечу. Стрілка спідометра зашкалює. Олег ледве встигає. Мені байдуже. Я маю сказати це їм. Маю.

— Це не Богдан! —  Слова вириваються разом із диханням. У домі щось змінюється миттєво. Юля випускає склянку — вода розливається по підлозі. Тая закриває обличчя руками. Сльози. Видихи. Полегшення. Навіть у Дениса очі блищать.

— Слава Богу… — шепоче Юля, плаче. — Ми знайдемо його… знайдемо…

— Знайдемо, — твердо. Інакше не буде. — Як Оля?

— Лікар був, — тихо каже Юля. — Вкололи заспокійливе. Вона спить.

Я киваю. Всередині все ще трясе. Але зараз є одне. Вона.

— Я до неї. Будуть новини — одразу кажіть. — І я йду нагору. До неї. Бо тепер маю сили тримати нас обох.

Швидко підіймаюся нагору. Двері відчиняю тихо. У кімнаті напівтемрява. Скидаю піджак, підходжу до ліжка. Оля спить. Якщо це взагалі можна назвати сном. Обличчя припухле від сліз. Вії тремтять, ніби навіть уві сні вона не може заспокоїтися. Губи покусані до крові. Вона страждає навіть тоді, коли не при тямі. Я обережно лягаю поруч, повертаюся до неї. Дивлюся. Просто дивлюся. І не помічаю, як провалююся в сон.

Прокидаюся різко. Оля все ще спить. Тиша. Тягнуся до телефону. Повідомлення від Олега. «Здається, ми його знайшли. Хлопці виїхали. Будуть новини — відпишу». Серце різко вдаряє в груди. Повітря стає мало. Я вже тягнуся набрати його…

— Руслане… — тихий, ледь чутний голос поруч. Я завмираю.