Розділ 16

Оля

Ми йдемо алеями. Він підбирає листя, показує “найгарніші”, розповідає, що це “для колекції”, хоча я знаю — вдома вони просто лежатимуть на столі. Ми граємося в “наздожени”, він тікає, я “ледь-ледь” не встигаю, і він щасливо сміється. Потім він раптом зупиняється, дивиться на мене серйозно.

— Мам, а ти завтра зі мною будеш?

— Буду. — Я присідаю поруч, поправляю йому шапку.

— Цілий день?

— Цілий день.

Він задоволено киває і знову біжить уперед. Ми гуляємо ще трохи, поки він не починає позіхати. Маленькі кроки стають повільнішими, він частіше бере мене за руку. Раптом телефон у рюкзаку починає вібрувати. Я швидко знаходжу його й відповідаю.

— Привіт, Тая, — кажу першою.

— Привіт, а ви де? — без жодних вступів.

— У парку. — Я усміхаюся.

— Там, де завжди?

— Так.

— Добре, чекайте на мене, буду за десять хвилин.

— Тай, усе гаразд?  — Я трохи насторожуюся.

— Так, просто по телефону ти мені відмовиш, — відповідає хитро, і я навіть не сумніваюся — зараз вона усміхається. Я закочую очі.

— Ковалевська, що ти задумала?

— Литвин, ніякого криміналу. Приїду — і все розповім, — кидає вона і відключається.

Я ще кілька секунд дивлюся на екран.

— От же ж… — тихо бурчу, вже здогадуючись, що просто так вона не приїхала б.

Рівно через десять хвилин я бачу її на алеї. Але вона навіть не дивиться на мене.

— Тая! — верещить Богдан і зривається з місця, кидаючи все, що тримав у руках.

— Богдане! — сміється вона і ловить його в обійми. Я не стримую посмішки.

— Привіт. Я сумував, — серйозно заявляє мій син.

— Я теж, — каже Тая, куйовдить йому волосся і… дістає подарунок.

Я одразу зводжу брови. Вона ловить мій погляд і робить вигляд, що нічого не сталося. Богдан радісно забирає коробку і мчить назад до майданчика.

— Тая… — починаю я.

— Литвин, зроби простіше обличчя, — сідає поруч і відразу випереджає мене. — Я не можу прийти і нічого йому не купити. Як тільки заходжу в дитячий відділ — все, я пропала.

— Привіт. — Я видихаю і посміхаюся.

— Привіт, — відповідає вона вже спокійніше.

— Хух, я така голодна…

— У мене є бутерброди, — перебиваю.

— О, давай!  —  Вона миттєво оживає. Я дістаю їжу, і Тая буквально накидається на неї. — Як смачно… — муркоче з набитим ротом. — Олюсю, ти просто скарб. Якщо я раптом цього не казала — знай, ти найкраща.

— Казала, — усміхаюся.

Ми кілька хвилин мовчимо, поки вона доїдає. Я дивлюся на Богдана, який щось активно пояснює дітям, розмахуючи руками.

— То що за терміновість? — нарешті питаю.

Тая ковтає останній шматок, витирає руки і дивиться на мене серйозно.

— Ти завтра йдеш зі мною на святкування дня народження холдингу.

— Ні, — відповідаю одразу.

— Як це — “ні”? — обурюється. — І що я там сама робитиму? Ти ж знаєш, як я ненавиджу такі заходи!

Я мовчу. Вона вже заводиться.

— Я сьогодні з батьком посварилася, коли сказала, що не піду. Каже: “Це сімейне свято, ще дід починав цей бізнес, вся родина буде, а ти, як завжди, десь шляєшся!” — кривиться. — Ну пішли зі мною, будь ласка. Я там сама зі скуки помру.

— Тай, ні, — зітхаю. — Там буде Руслан.

— Знову? — Вона закочує очі.

— І на кого я Богдана залишу? — додаю. — І взагалі, мені навіть вдягнути нічого.

— Я твої аргументи не приймаю, — одразу відрізає вона. — Про Руслана я вже сто разів говорила: треба розповісти правду, а не тікати все життя. Богдан — не проблема. У мене є знайома, вона має агентство, знайде найкращу няню. А про “нічого вдягнути” — навіть не починай.

— Тай… —  Я дивлюся на неї.

— Все, — перебиває. — Я вже все вирішила.

— В сенсі? —  Я хмурюся.

— Завтра о дванадцятій нас чекають у бутику. Я домовилася. Потім — салон краси. І няня вже є. З рекомендаціями, досвідом, перевірена.  —  Вона усміхається так, ніби виграла.

— Ще є аргументи? —  Я дивлюся на неї кілька секунд. — Дивлюся, ти підготувалася.

— Ага! — задоволено киває і раптом обіймає мене. — Дякую тобі.

— За що? — Я завмираю.

— За те, що ти підеш, — тихо каже вона. — Це справді важливо для мене.

Я видихаю. Дивлюся на Богдана. Потім знову на неї. І розумію, що вже майже здалася.

Ми ще деякий час сидимо, обговорюючи події останніх днів, а потім вирішуємо трохи прогулятися. Виходимо в парк — Богдан одразу біжить вперед, щось розповідає Таї, тягне її за руку, показує свої “важливі місця”. Та слухає уважно, підтакує, іноді сміється, і я ловлю себе на думці, що дивитися на них — окреме задоволення.

Повітря свіже, вечір теплий, і на якийсь час усе стає простішим. Без зайвих думок. Без напруги. Потім Тая підвозить нас додому. Біля під’їзду зупиняється, але виходити не поспішає.

— Я сьогодні пас, — каже, навіть не намагаючись вигадати причину. — Завтра побачимось.

— Як скажеш.  — Я лише хмикаю.

Ми прощаємося, Богдан махає їй рукою, і вона їде, а ми піднімаємося до квартири. Далі — все по нашому сценарію. Вечеря, розмови, сміх. Трохи гри, трохи обіймів. І обов’язкова казка перед сном.

Богдан засинає швидко, притискаючись до мене, ніби боїться, що я зникну. Я ще кілька хвилин лежу поруч, слухаю його рівне дихання, а потім обережно встаю й виходжу з кімнати. На кухні тихо. Я прибираю, механічно складаю посуд, витираю стільницю, але думки — далеко. Вони вперто повертаються до завтрашнього вечора. Йти чи не йти. Внутрішній голос кричить, що не треба. Що це погана ідея. Що нічого хорошого там не буде. Але я знаю Таю. І знаю себе.

Я не зможу їй відмовити. Зрештою зітхаю, ніби здаюся самій собі, вимикаю світло і йду у ванну. Гарячий душ трохи знімає напругу, але не забирає думки повністю. Коли лягаю в ліжко, втома бере своє — засинаю майже миттєво.

Різко прокидаюся. Серце калатає, в голові одна думка — проспала. Сідаю на ліжку, розгублено кліпаю. Сонце вже високо, світло заливає кімнату, змушуючи мружитися. Тягнуся до телефону, дивлюся на час. Дев’ята. Видихаю. Субота. Можна було б перевернутися на інший бік і ще поспати… але наступна думка миттєво руйнує цю ідею. Тая. Пів на одинадцяту. Я тихо стогну, проводжу долонями по обличчю і змушую себе встати. Обережно, щоб не розбудити Богдана, йду у ванну, вже подумки прокручуючи, як пережити цей день. Бо відчуття таке, ніби попереду не просто вечір. А щось значно більше.