Розділ 19

Руслан

— Не смій навіть рота відкривати на мого сина!

Я ще навіть не встигаю нормально зайти до відділу, як ці слова врізаються в мене, мов ляпас. Не інтонація. Не тон. Слова. Мого сина.

— Син?.. — повторюю тихо, але так, ніби це слово застрягає десь між грудною кліткою і горлом.

Оля блідне. Настільки, що здається — ще секунда, і вона просто впаде. Не дихає. Не рухається. Дивиться на мене так, ніби перед нею не я… а вирок. А я вже не дивлюся на неї. Мій погляд зривається вниз. На хлопчика. Малий.  Ховається за її ногою, але не повністю — виглядає. Обережно. Пильно. І цього одного погляду… достатньо. Наче хтось різко вибиває повітря з легенів. Занадто знайомий погляд. Занадто. Всередині щось обривається. Різко. Без попередження.

— Руслане, зроби щось! — верещить Карина.

— Помовчи, — тихо, але так, що вона одразу зникає. Не до неї.

Не зараз. Навколо щось відбувається — Ніна, Карина, рух, голоси… але це все як фон. Розмитий. Нереальний. Бо я бачу тільки його. Малий дивиться прямо на мене. Без страху. З цікавістю. Ніби… впізнає. І це б’є сильніше, ніж будь-які слова.

— Привіт… — Я повільно присідаю.

Оля різко смикається, притискає його до себе сильніше. Захищає. Закриває. Від мене. І це ранить. Сильніше, ніж я готовий визнавати. Ніби я вже щось зробив. Малий все одно виглядає. Його очі ковзають по моєму обличчю — уважно, серйозно. Занадто серйозно для дитини.

— Я Руслан… — кажу тихо. Обережно. — А як тебе звати? —  Простягаю руку. І в цю мить час ніби сповільнюється. Він дивиться на мою долоню. Потім — на Олю. Знову на мене. І кладе свою маленьку руку в мою.

— Богдан. — Дотик. І мене накриває. Різко. Глибоко. Невідворотно. Наче всередині щось клацає і стає на місце. Або навпаки — ламається остаточно. Підіймаю погляд на Олю. Вона стоїть бліда, напружена, з тими очима… Очима, в яких страх. Не за себе. За нього. І це б’є сильніше за все.

— Богдане… а скільки тобі років? — Голос рівний. Контрольований. Занадто.

— Тррри! — тягне він, гордо показуючи три пальці.

Три. Це число не просто звучить — воно вбивається під шкіру. Я не відводжу погляду від Олі. Повільно піднімаюся. Без різких рухів. Занадто спокійно, щоб це було нормально. Вона здригається. Ледь помітно. Але я бачу. Відчуваю. Кожну дрібницю. Її пальці сильніше стискають плечі Богдана. Ніби я можу відібрати його просто зараз. Ніби я вже це роблю. Щелепа стискається сама. Дихання важчає.

Три роки. Три, чорт забирай. Я дивлюся на хлопчика. На ці очі. На риси. На цей спокій у ньому.
І пазл складається без жодного слова. Немає варіантів. Немає помилки. Є тільки факт. І він б’є сильніше, ніж будь-який удар.

Погляд знову повертається до Олі. Повільно. Навмисно. Фіксую її. Не відпускаю. Вона не витримує — ковтає, переводить подих, але не відводить очей до кінця. Тримається. Завжди трималася. Але зараз… у її погляді є те, чого не було раніше. Страх. Не істеричний. Не показний. Глибокий. Тихий. Справжній. І це зводить з розуму.

Встаю, роблю крок вперед. Один. Вона автоматично відступає. Ще не тікає. Але вже готова. І цей рух — маленький, інстинктивний — пробиває сильніше за будь-які слова. Груди стискає так, що на секунду важко вдихнути. Я зупиняюся. Бо ще крок — і я зірвуся.

Погляд ковзає вниз. На Богдана. Малий дивиться на мене все так само уважно. Без паніки. Без сліз.
І це… ламає. Всередині все перекручується.

Щось темне і різке піднімається вгору. Моє. Я різко видихаю через ніс, проводжу рукою по щелепі, ніби намагаюся стерти напругу, але вона тільки накопичується.

Знову дивлюся на Олю. І тепер уже не просто дивлюся. Тисну. Поглядом. Присутністю. Самим фактом того, що я стою тут. Вона це відчуває. Її плечі напружені до межі. Спина рівна, але ця рівність — як оборона.

Вона закриває його собою.Від мене. І це остаточно зриває всередині щось. Губи стискаються в тонку лінію. Дихання стає глибшим, повільнішим. Я намагаюся втримати контроль. Але очі видають усе. Питання. Злість. Біль. І ще щось… гірше. Власність. Погляд знову падає на її руки — як вона тримає хлопчика. Надто сильно. Ніби боїться, що я підійду і заберу.

І в голові проноситься одна єдина думка, від якої холодіє навіть мені самому. А якби я захотів? Щелепа напружується сильніше. Я відводжу погляд убік лише на секунду, вдихаю глибше, щоб не зробити те, про що потім доведеться шкодувати. А потім знову повертаю його до неї. І цього разу — без жодної м’якості. Без варіантів. Тільки факт. Я знаю. І вона знає, що я знаю. І від цього між нами натягується така тиша, що вона дзвенить у вухах.

Вона не витримує. Я бачу цей момент. Не в словах. Не в русі. У зламі. Її пальці різко стискаються на плечах Богдана, вона підхоплює його на руки, ніби забирає… ніби вириває з-під мого погляду.

— Вибачте… — Голос тихий. Зламаний. Не до мене — у повітря.

І вона йде. Ні. Вилітає. Пальто злітає з вішалки різким рухом, Богдан притиснутий до неї так, що майже зникає в її обіймах. Малий обертається на мить — дивиться на мене.

І цей погляд б’є під дих. Двері за ними зачиняються. Глухо. Різко. І разом із цим звуком щось всередині мене зривається з ланцюга. Я роблю крок. Ще один. Тіло вже рухається за нею швидше, ніж я встигаю подумати. Наздогнати. Зупинити. Взяти за плечі. Змусити подивитися в очі і… почути правду. Все. Зараз.

Але на півдорозі я різко зупиняюся. Наче врізаюся у власний контроль. Плечі напружуються. Руки стискаються в кулаки. Видих. Повільний. Тяжкий. Ні. Не так.Я заплющую очі на секунду, проводжу рукою по обличчю, стискаю щелепу так, що аж скрегоче. Всередині кипить. Злість. На неї. На себе. На ці… чотири роки, які просто вирізали з мого життя. І цей малий. Мій. Ця думка пронизує різко. Чітко. Без варіантів. Я розплющую очі.

І вже не рухаюся до виходу. Розвертаюся. Кроки стають рівними. Виваженими. Надто спокійними для того, що відбувається всередині. Підіймаюся до себе. Кожен крок віддається в скронях. У кабінеті зачиняю двері різкіше, ніж планував.