Розділ 14

Руслан

— Не смій навіть рота відкривати на мого сина! — не встигаю зайти до відділу маркетингу, як чую злий голос Олі. Вона не говорить, а гарчить, як справжня левиця. Але не те, як вона говорить, а саме те, що вона говорить, мене зачіпає.

— Син? — повторюю, дивлячись на Олю. Здається, вона зблідла, я б сказав, навіть не дихає. Але мій погляд більше не торкається дівчини, він прикутий до хлопчика років трьох, який ховається за ногами Олі. Мені достатньо лише одного погляду на дитину, щоб відчути укол розчарування.

— Руслане, зроби щось! — пищить Карина, її голос бісить.

— Помовчи! — говорю досить тихо, але з потрібною інтонацією, щоб не налякати дитину. Карина замовкає, всі навколо спостерігають. Біля нас ще Ніна, якщо не помиляюся, менеджер по таргетованій рекламі. Ніна починає метушитися і допомагати Карині, і ті двоє відсторонюються. А я ніяк не можу відвести погляд від хлопчика, мене як магнітом тягне.

— Привіт, — присідаю біля дитини. Оля дьоргається і притискає хлопчика до себе, намагається прикрити його ще більше. Хлопчик дивиться на мене з цікавістю, вдивляється в очі, розглядає мене, ніби під мікроскопом, і не подає жодного слова. — Я Руслан, а як тебе звати? — простягаю руку, а він дивиться то на Олю, то на мою руку.

— Богдан, — його пальчики торкаються моєї долоні. Всередині ніби все перевернулося від одного дотику малюка. Дивлюся на Олю, яка здається, ось-ось знепритомніє. Ніби боїться, що я можу нашкодити їй чи дитині.

— Богдане, а скільки тобі років? — голос спокійний, але всередині справжня буря.

— Тррри! — протягує, виділяючи звук «р», і навіть показує три пальчики. Кидаю розчарований погляд на Олю, від того, як вона дивиться, розчарування ще більше збільшується.

Більше нічого не встигаю запитати, бо через секунду дівчина підхоплює Богдана на руки, хапає своє пальто і зі словами «вибачте» вилітає з приміщення. Хочу побігти за нею і отримати пояснення, але замість цього, ігноруючи істеричні крики Карини, підіймаюся до себе і телефоную Олегу, начальнику служби безпеки.

— Олеже, підготуй мені досьє на Ольгу Литвин. Хочу знати все, що відбувалося в її житті останні чотири роки — від того, з ким спала, до того, що їла.

— Так, шеф, буде зроблено.

— І якомога швидше.

— Добре, — скидаю виклик.

Починаю прокручувати події останнього місяця і тижня. Оля неочікувано для себе та мене почала працювати в моїй компанії. Вона постійно мене уникала, а мене тягнуло до неї знову. Її загадковість і навіть страх в очах я помічав, але не приділяв цьому ніякої уваги. Спочатку намагався її налякати, перетворивши її життя в цій компанії на пекло, але не знаю, кого більше лякав — її чи себе. Знаю одне: цій дівчині я б не завдав болю, незважаючи на наше минуле і її зраду.

Хоча чи була зрада з її боку? Святкування дня народження компанії, її слова про те, що я нічого не бачив і не чув — вона здавалась мені щирою і постійно крутилась навколо мене. Чи це чергова гра? Той день був насичений подіями: новина від Карини про вагітність, поцілунок з Ольгою, сварка з сестрою. Цікаво, чи Таїсія знала про сина Олі? Навряд чи здивуюся, якщо знала і мовчала.

Все змішалося, а потім візит Олі до мене у понеділок, від якого всередині все завмерло, підкинуло нові сумніви стосовно її зради. Її голос тремтів, сльози стікали рівною струною. Від одного виду на дівчину я ненавидів себе, бо розумів, що причина її сліз — я. Я не хотів відпускати її, знав, що піде після випробувального терміна, хотів ще поспостерігати за нею. Її реакція на мене дивувала, але я все ігнорував. Дурень, чорт!

— Можна, Руслане? — на порозі кабінету стоїть Олег — мій начальник служби безпеки та товариш.

— Проходь.

— Ось усе, що встигли нарити, хлопці ще працюють, — просовує мені папку. — А це хто, якщо не секрет?

— Колишня!

— Вирішив повернутись?! — жартома каже та скалить зуби товариш.

— Помовчи! — гарчу.

Друг не поспішає покидати кабінет, чекає наступної вказівки, розміщується на стільці поряд, а я починаю перебирати папери. Коли до рук потрапляє свідоцтво про народження дитини, вдивляюся у кожну букву та цифру.

— Двадцять друге серпня, — говорю вголос дату народження. Пальці самі зжимаються в кулаки. — Сука! — кричу і одним рухом скидаю все зі свого столу. Лишається лише свідоцтво та папка, яка лежала з іншого боку з досьє на Олю.

— Ей, друже, тихіше, що таке? — запитує Олег, а потім переводить погляд на документ, який і далі лежить на столі. Бере те саме свідоцтво.

— Литвин Богдан, у графі батька прочерк, — читає вголос, а я ще більше злюся. Емоції змішані. — Твій?

— Виходить, що мій. Син! — від останнього слова на душі навіть теплішає. По датам усе сходиться. Як вона могла? Чому стільки мовчала? Все, що між нами було, то між нами, а дитина — син — це інше.

— Там ще фото хлопчика є, — Олег показує на папку.

Починаю знову перебирати та перекладати вміст папки, коли до рук потрапляють фото Богдана. Починаю злитися — чи на себе, чи на Ольгу.

— Схожий, — констатує факт товариш, коли фото опиняються у його руках. — Серйозний пацан! А це, я так розумію, мама і та сама колишня, — киваю, коли товариш показує фото, де Оля тримає на руках маленького Богдана, йому тут не більше двох років. Смішний і серйозний одночасно. — Десь я її вже бачив?

— Працювала у нас!

— Ого, оце ціла «Санта Барбара» якась. Сюжет для кіно. Вони кохали один одного, потім розлучилися, вона народила йому сина, через роки зустрілися, і вона стала працювати на нього.

— Вже ні — не працює. І досить жартувати, — стомлено видихаю та засовую п’ятірню у волосся, хочеться потягнути його і подумати, що це сон. — У мене є син, і йому три! — говорю з легкою посмішкою на губах, злість, роздратування та розчарування нікуди не ділися. Але думка про сина гріє душу. Що він не мій, у мене навіть натяку на сумніви немає. Знаю, мій тут, і так усе зрозуміло — при одному погляді на Богдана одразу все зрозумів.