Розділ 19

Оля

Слова Карини засіли в моїй голові. Страх за сина, а що, якщо і справді це просто видимість, гра, і Руслан насправді хоче забрати Богдана? Адже ми не спілкувалися чотири роки, і що зараз у голові чоловіка, я не знаю. А ще є щось, що чомусь турбує мене, хоча, здавалося б, не повинно хвилювати — Карина сказала, що Руслан не хоче їхнього малюка. Отже, вона все ж вагітна чи ні? Так стверджував Руслан. Я не розпитувала його про це, це не моя справа, і лізти в чужі справи не збираюся. Мене хвилює лише майбутнє моєї дитини.

Я не хочу, щоб Руслан погрався з ним і зрадив, як колись мене. Вся дорога, поки ми їхали додому, я думала про це, а Богдан не може ні на секунду відірватися від Руслана. Навіть у голові закрадається думка, що я тут зайва.

До квартири ми потрапили після восьмої — час, коли Богдану пора готуватися до сну. І навіть тут син мене дивує, коли просить допомогти йому підготуватися не мені, а Руслану, і ще й казку прочитати, все те, що я роблю кожен вечір. Сьогодні будь-що син просить не мене, а Руслана.

Сьогодні я нічого не заперечую, тож дозволяю Руслану допомогти Богдану. Вони йдуть у кімнату сина, а я на кухню. Беру вазу, наповнюю її водою та ставлю в неї букет квітів. Лише з великими труднощами знайшла підходящу вазу, але тепер букет розміщується на кухонному столі.

На автоматі вмикаю чайник, але навіщо, не знаю; пити нічого не хочеться, хоча у роті пустеля. Чайник уже закипів і, напевно, навіть остигнув, а я так і стою, дивлюся на нього гіпнотизуючим поглядом.

— Заснув, — чую за спиною слова та обертаюся. Руслан сканує мене поглядом, і я впевнена, що він помітив зміни в моєму настрої одразу, як я тільки сіла в автомобіль після зустрічі з Кариною, бо всю дорогу мовчала. Лише короткі відповіді для виду, що я також була поряд з Русланом та Богданом.

— Олю, все добре? — запитує, а я тисну сідницями на стільницю та хочу закрити очі, сподіваючись, що, коли я їх відкрию, Руслана вже не буде, щоб не відповідати на його питання. Але він продовжує стояти на кухні.

— Угу, — звучить зовсім не впевнено.

— Я бачу, може поговоримо? Ти як повернулася з Богданом, вся не своя, ніби не з нами була. І це ти називаєш добре?

— Тобі здалося, — намагаюся якось уникнути розмови, бо знаю, що це не призведе до нічого доброго.

— Олю, я добре тебе знаю і чудово бачу, що щось не так.

— Знав! — звучить роздратовано. — Руслане, основне те, що ти знав мене дуже добре, але зараз ти ні чорта про мене не знаєш. І не потрібно лізти мені в душу!

Слова вилітають швидше, ніж я розумію їх сенс. Чоловік стає темніший, ніж чорна хмара.

— Олю...

— Іди, — розвертаюся назад до чайника та чекаю, поки він піде, але я не бачу, зате добре відчуваю, що нікуди він не пішов. Впертий як баран. Знаю, що не піде, але все рівно проганяю.

— Ми поговоримо зараз тут спокійно та нормально, — охоплює мене за плечі та розвертає до себе. Бачу, що злиться, все не так, як він хоче, не за його планом.

— Або? — дивлюся з викликом.

— Я підніму всіх на вуха в торговому центрі, перегляну всі камери спостереження особисто і дізнаюся, що з тобою сталося, що тебе змінило, коли ми з Богданом пішли до автомобіля.

— Давай! — обриваю його руки, він більше не намагається мене торкнутися. — Вперед! — показую рукою на двері.

— Не кричи, як навіжена. Якщо ти забула, за стінкою спить наш син, — цідить слова та пропалює у мені дірку. Він заведений не менше за мене. Це трохи повертає мене в минуле, коли ми так сварилися до полум’я, а потім мирилися в ліжку, але зараз такого не буде.

— Ой, подивіться на нього, який турботливий татусь. А де ж ти був усі три роки його життя? Де? Трахався з черговою і вважав мене зрадницею, поки у твого сина різалися зуби і він плакав до червоніння, чи де ти був, коли у нього була температура під сорок, коліки, коли він зробив перший крок, сказав перше слово, посміхнувся, засміявся? Де, Руслане? Де? Правильно, тебе не було з нами, а тепер ти вирішив погратися у хорошого татуся.

— Ти правильно все сказала, мене не було поряд з вами, і я дуже через це шкодую. Але свою провину ти теж не приховуй. Ти мовчала стільки часу, якби ти тільки тоді сказала, все могло скластися по-іншому.

— По-іншому? — з моїх вуст виривається нервовий сміх. — Скажи, чи ти б повірив мені тоді, якби я сказала, що вагітна? — дивиться на мене не відриваючи погляду. — Хочеш, я скажу тобі? Ні, не повірив. Ти б сказав, що це дитина Ігоря. І це б був для мене черговий удар, який я не знаю, чи витримала б — емоції перейшли всі межі, зараз від гіркоти минулого хочеться і плакати, і сміятися.

— Ти ніколи не пробачиш мені?

— Я вже говорила, що не знаю. Напевно, у глибині душі я давно пробачила, але визнати це собі не можу. Не можу забути того, що ти зробив; навіть зараз, розмовляючи з тобою, переді мною спалахують картинки того дня: мій приїзд до столиці, твоя зрада, розмова на сходовому майданчику — все це перед очима, наче я рукою махаю.

— Вибач! — обіймає мене Руслан. У середині мене прокинулася бунтарка, яка б’ється та кричить, хоче вирватися з обіймів чоловіка, а зовні я відчуваю себе слабкою дівчиною, яка навіть не може підняти рук. В один момент всі сили покинули мене.

Емоції потроху вщухають, але ми не розриваємо обіймів. Чесно кажучи, так би і стояла вічність.

— Тепер поговоримо нормально та спокійно? — тихо, монотонно говорить Руслан біля самого вушка. Я заглядаю йому в очі та киваю, хоча не розумію, про що говорити. У нас не виходить на самоті нормально поговорити — постійно крики, сварки та чергова порція розчарування. Мені здавалося, що у нас все виходить, але це була лише ілюзія з мого боку. Я постійно себе стримувала, прикушувала язика на півслові. Добре, що Богдан цього не бачить. І ще я не впевнена, чи потрібно говорити Руслану про Карину. Ми сідаємо за кухонний стіл і пропалюємо один одного поглядом.

— Олю, куди ти ходила, коли ми з Богданом пішли до автомобіля? — дуже ніжно та спокійно, без чергового наказу запитує чоловік.