Розділ 27

Оля

Слова Карини засіли в голові, як скалки. А що, якщо це правда? Якщо для Руслана це лише гра… і він захоче забрати Богдана? Чотири роки тиші. Я не знаю, що в нього в голові. І ще це… її слова про дитину. Вона вагітна чи ні? Мене це не повинно хвилювати. Мене хвилює тільки мій син.

Дорогою додому мовчу. Думаю. А Богдан не відходить від Руслана ні на крок. Сміється, тримає за руку. І в якийсь момент ловлю себе на думці… ніби я зайва.

Вдома син просить допомоги не в мене.

— Тату…

І навіть казку — від нього. Щось всередині стискається, але я мовчу. Нехай. Вони йдуть у кімнату, а я — на кухню. Ставлю квіти у вазу, вмикаю чайник. Навіщо — не знаю. Він уже закипів. А я все ще стою. І не можу зрушити з місця.

— Заснув, — тихо каже за спиною.

Я обертаюся. Руслан стоїть у дверях кухні. Дивиться уважно. Занадто уважно. Він усе помітив. Моє мовчання в машині. Мій погляд. Те, як я віддалилася.

— Олю… все добре?

— Угу. — Я впираюся стегнами в стільницю, стискаю пальці. Хочеться просто зникнути. Навіть сама чую — брехня.

— Не бреши, — тихіше, але жорсткіше. — Ти повернулася інша. Ніби… не з нами була. — Мовчу. — Давай поговоримо.

— Не треба.

— Треба, я тебе знаю — вже твердіше. — Я бачу, що з тобою щось сталося.

— Знав, — різко кидаю. — Ти мене знав. Зараз — ні.

— Олю… — Він напружується.

— Не лізь мені в голову! — слова ріжуть навіть мене саму. Тиша падає між нами. Важка.

— Іди, — відвертаюся до чайника, дивлюся на нього, ніби він зараз врятує. Руслан не рухається. Я це відчуваю.

— Ми поговоримо, — підходить ближче, хапає за плечі, розвертає до себе. Його пальці міцні. Занадто.

— Або що? — дивлюся прямо в очі.

— Або я сам дізнаюся, що з тобою сталося, — голос стає холодним.

— Давай. Вперед. — Я різко скидаю його руки.

— Не кричи. За стінкою спить наш син.  — Він стискає щелепу. Наш. Це слово б’є сильніше, ніж усе інше.

—  Наш син — сміх нервовий, зламаний. — Де ти був ці три роки, коли він не спав ночами? Коли кричав від болю? Коли горів від температури? Коли зробив перший крок, сказав перше слово? —  Підходжу ближче. — Де ти був, Руслане? — Тиша. Його погляд темніє. — Правильно. Тебе не було. Ти трахався з іншими і вірив, що я зрадниця. — Він здригається, ніби я вдарила.

— Я знаю, — тихо, але крізь зуби. — І я кожен день себе за це жру. Думаєш, мені легко? Думаєш, я не прокручую це все? —  Крок ближче. — Я втратив три роки життя свого сина. — Голос зривається. На секунду. І він одразу знову збирає себе. — Але ти теж мовчала, — вже жорстко. — Ти знала і мовчала.

— Якби я тоді сказала… ти б повірив? — голос тихий, майже ламкий. 

— Не знаю, — нарешті.  — Він дивиться довго. Занадто довго.

— Я знаю. — Я ледь усміхаюся.

— Я все зіпсував, — глухо. Він відводить очі.

— Ми обидва, — шепочу. — Просто по-різному. Тиша.

— Пробач, — майже нечутно.

І він обіймає. Сильно. Я не відштовхую. Але й не обіймаю у відповідь. Ми ще кілька секунд стоїмо в обіймах, поки дихання вирівнюється.

— Сядемо? — тихо каже Руслан.

Киваю. Сідаємо навпроти. Дивимося одне на одного занадто прямо.

— Що сталося? — спокійно, без тиску. — Поки ми з Богданом були разом.

— Карина. — Я роблю вдих.

— Що вона сказала? — Його щелепа напружується.

— Що ти забереш у мене Богдана. — Тиша. Він одразу тягнеться до моєї руки.

— Навіть не думай про це, — тихо, але твердо. — Я ніколи не заберу його в тебе. Ти — його мама. Найкраща. — Я слухаю… і все одно десь всередині тримається напруга.

— Вона ще… говорила, що ти відмовився від їхньої дитини.

— Вона не вагітна, — коротко. — І не була. — Його погляд темніє. — Пауза. — Це була брехня. Маніпуляція. Вона підсунула мені чужий тест, думала, що змусить одружитися. Я перевірив. Закрив це питання. І її — теж. — Він дивиться прямо. Без відведення. — До тебе вона більше не підійде. — Я мовчу. Опускаю погляд на квіти. Соромно за свій зрив. — Олю, — тихіше. — Ти мені не віриш?

— Я… не знаю. — Підіймаю очі.Чесно. Він приймає це. Без злості.

— Добре, — киває. — І не мусиш одразу. — Пауза. Коротка, але важлива. — Але одне запам’ятай, — його голос стає глибшим. — Ви з Богданом — це все, що в мене є зараз. І я не втрачати вас більше не буду. — Я затамовую подих. — Я не буду тиснути, — додає тихіше. — Але я буду поруч.

І вперше за весь вечір… мені стає трохи спокійніше.

Прокидаюся з відчуттям, що вчорашня розмова була не даремна. Вона залишила після себе щось нове — обережну довіру. Я перегнула. Це визнаю. Але, якби повернути час — зробила б так само. Тепер я точно знаю, хто така Карина. І після слів Руслана лише переконалася в цьому. Маніпулювати вагітністю… для мене це за межею. А ще — його слова. Вони зачепили глибше, ніж хотілося б. Що його життя — це ми з Богданом. Я не будую ілюзій щодо нас. Але зроблю все, щоб у нашого сина були обоє батьків і нормальне дитинство. Розмова обірвалася різко — дзвінок з роботи. Він поїхав, залишивши після себе тихе: «Вір мені. Я все виправлю». І я… повірила.

Телефон спалахує в руках. Повідомлення від Руслана. Читаю — і сама не помічаю, як посміхаюся.

«Привіт, … обійми за мене нашого сина. Сумую. Я вас дуже люблю». «Вас». Мене і Богдана. І я, як дурна, намагаюся знайти інший сенс. Не відповідаю. Але всередині — тепло.

Все занадто швидко. Наче мене тягне течією, а я навіть не встигаю зрозуміти — куди. Я знаю одне. Я досі його кохаю. Сильно. Боляче. До звички дихати ним. І саме це лякає найбільше.Бо варто лише зробити крок назустріч — і я знову опинюся там, де вже була. З розбитим серцем. З відчуттям, що мене просто… зрадили. Я хочу йому вірити. Хочу дозволити нам шанс. Але страх сильніший. Він тримає. Не дає зробити цей крок. І я застрягла десь посередині — між «хочу» і «боюся».

Баба Ніна і мама вже все вирішили за мене.  Відпустити. Йти далі. Навіть не питають, чи я готова. І найгірше — я їх розумію.