Розділ 11

Оля

Тижні пролітають з шаленою швидкістю, я навіть не встигаю помітити, як вже настала п'ятниця. П'ятниця — день, на який найбільше чекають офісні працівники, бо попереду субота — час виспатися й відпочити. Але не цього разу: наш офіс уже другий тиждень стоїть на вухах. Усі чекають святкування дня народження компанії, яке відбудеться завтра. За чутками, що розносяться між відділами, це буде гуляння року: запрошено зірок шоу-бізнесу, буде крута розважальна програма і навіть розіграші для працівників — на це, мабуть, усі чекають найбільше.

На честь такої події не лише премію дали, але й скоротили сьогоднішній робочий день. Усі в захваті, і я не менше, бо зможу за ці два тижні, що Богдан ходить у садочок, забрати його раніше та провести з ним більше часу.

За цей час у нас із сином сформувався свій графік, з'явилися звички й традиції. Одна з них — разом робити бутерброди й влаштовувати пікніки в парку, а ще годувати пташок хлібом, у парку, що неподалік нашого будинку. Ця осінь дозволяє нам проводити багато часу на свіжому повітрі.

— Олю, ти йдеш? Уже всі пішли, — запитує мене Ніна. — Нарада через п'ять хвилин. Розумію, що ти чекаєш, поки зникне натовп біля ліфта, але вже нікого немає. Ми залишилися одні.

— Так, іду, треба було доробити одне завдання.

— Та почекає воно! А я пропустити нічого не хочу, раптом буде щось важливе про завтрашній вечір. Ти ж знаєш, як я до цього готуюся, — звісно знаю, бо Ніна весь цей час розповідала, що вдягне, яку зачіску зробить, який макіяж. Зараз вона поспішає на третій поверх до головної конференц-зали, де вже зібралися всі працівники.

Я зовсім не хочу туди йти, та й навіщо, якщо на святкування я не збираюся. Знову бачити Руслана, який жадібно поглядає на мене, чи Карину, яка мене ненавидить. Після того, як я не стрималася й нагрубила їй, вона постійно завалює мене роботою і дивиться так, що аж мурашки по шкірі. Інша б уже звільнила мене, а вона — ні, мовчить. Можливо, це Руслан не дозволяє. Але навіщо йому це? Не розумію. Ми давно чужі. Так, я його дещо ревную, але це вже минуле.

Ще трохи, і я сподіваюся, що робота в цьому офісі закінчиться, бо нестерпно перебувати на одній території з колишнім та його теперішньою. Вони мене обидва дратують. Дивне відчуття, якщо чесно.

Вимикаю комп'ютер і виходжу разом із Ніною з відділу. Справді, залишилися тільки ми, навіть хлопців уже немає. Прямуємо до ліфта, і коли двері відкриваються, всередині стоїть сам великий бос.

— Доброго дня, Руслане Назаровичу, — першою вітається Ніна, сяючи, як новорічна ялинка.

— Доброго, — кажу тихо й нервово посміхаюся. Руслан спочатку мене не помітив, але коли почув мій голос, відірвався від свого гаджета і пильно подивився.

— Доброго дня, дівчата, — вітається з нами обома, але дивиться прямо на мене. — Спізнюєтесь?

— Чому це? Начальство ще не на нараді, то ж ми якраз вчасно. Чи тільки вам можна спізнюватися, а ми, прості працівники, не люди? — відповідаю зухвало, хоча вже не так нервуюся. Мені б краще мовчати, але ні, я продовжую говорити. Ніна тим часом штовхає мене по коліну, так щоб він не помітив.

— Чому ж, Олю, — протягує моє ім'я, — всі ми люди. — Двері ліфта відкриваються, і я замовкаю, бо розмова вже недоречна, хоча, як завжди, є що сказати. — Прошу, — показує на вихід, і ми з Ніною йдемо вперед. Руслан не поспішає нас обганяти, а коли підходимо до дверей конференц-зали, навіть сам відкриває їх нам. Ніна мовчить про ситуацію, яка щойно відбулася між мною та Русланом, але дивиться скоса, мабуть, тільки тому, що він іде поряд.

Зал заповнений офісними працівниками, так що й яблуку ніде впасти. Проте для нас із колегою знаходиться місце поряд із Камілою, яка притримала два крісла.

— Привіт, чому так довго? Я вже вас зачекалася, — запитує Каміла, коли ми сідаємо поруч.

— Привіт, — вітаємося з Ніною в один голос, а тоді вона додає: — Олі треба було дещо доробити, ти ж знаєш, як наша Карина останнім часом всіх ганяє.

— Знаю, знаю, — знизує плечима Каміла.

Усі затихають, бо починає говорити Руслан. Він сидить за столом на імпровізованій сцені, поруч із ним — його заступник та керівники департаментів. Карина також там, і це мене неймовірно дратує. Так хочеться закричати чи вчепитися їй у волосся.

Оглядаю приміщення, дивлюся на всіх. Всі ніби зачаровані, особливо жіноча половина, від того, як поводиться Руслан. Він справжній оратор: говорить легко і впевнено, наче з друзями, відповідає на запитання, пояснює все детально.

Я й сама не помічаю, як залипаю на ньому. Мій погляд ковзає його обличчям, руками, якими він спирається на стіл. Сорочка закочена до ліктів, оголює їх — нічого особливого, але це виглядає так привабливо, що я мимоволі прикушую губу, щоб не застогнати.

І саме в цей момент, коли я прикусила губу, його погляд зупиняється на мені. Ну треба ж таке! Я готова провалитися крізь землю. Він помітив, що я за ним стежу, навіть злегка посміхнувся і відвів очі. Але я не поспішаю відводити свій погляд, продовжую дивитися.

— Дякую, колеги, на цьому зібрання закінчено. Якщо більше питань немає, всіх чекаю завтра на святкуванні, — баритон Руслана виводить мене з трансу, в якому я перебувала. Я була у полоні його очей. Працівники поспішно покидають приміщення, бурхливо обговорюючи завтрашнє святкування. Ми з Ніною заскакуємо в наш відділ, щоб забрати верхній одяг, і швидко виходимо з бізнес-центру.

— Ти не передумала стосовно завтра? — запитує Ніна на прощання.

— Ні.

— Ну і даремно. Тоді до понеділка.

— До понеділка, — прощаюся з колегою і йду в бік метро. Сьогодні я сама, Маші немає, вона не прийшла на роботу. Чесно кажучи, мені байдуже на її відсутність, вона якась дивна і мовчазна.

Вересень казковий — теплий, сонячний, яскравий. Я йду не поспішаючи, насолоджуюся природою і спостерігаю за людьми. Життя вирує: всі кудись поспішають, метушаться. Люблю столицю за цей її шалений ритм.