Розділ 15

Оля

П’ятниця — день, якого найбільше чекають офісні працівники. Попереду субота — можна виспатися, видихнути, хоча б на день випасти з цього безкінечного ритму.Але не цього разу. Наш офіс уже другий тиждень стоїть на вухах. Усі живуть завтрашнім днем. Святкуванням дня народження холдингу.За чутками, що розлітаються між відділами швидше за робочі листи, це має бути гуляння року: запрошені зірки, розважальна програма, конкурси… і, звісно, розіграші. Останнє, здається, хвилює всіх найбільше.

На честь такої події керівництво не лише видало премії, а й скоротило робочий день. І це, мабуть, найкраща новина. Я теж радію. Бо зможу забрати Богдана раніше. Провести з ним більше часу.

За ці два тижні в нас уже сформувався свій маленький світ. Свій ритм. Свої звички. І навіть традиції. Одна з улюблених — робити разом бутерброди й влаштовувати імпровізовані пікніки в парку. Сидіти на лавці, сміятися, годувати пташок хлібом і вигадувати свої маленькі історії. Парк неподалік дому вже став для нас “нашим місцем”.  І ця осінь…ніби спеціально для нас. Тепла, м’яка, затишна. Та, що дозволяє довше залишатися надворі й трохи забувати про все інше.

— Олю, ти йдеш? Уже всі пішли, — Ніна зазирає до мене, стоячи в проході. Я навіть не одразу реагую. — Нарада через п’ять хвилин, — додає вона. — Розумію, ти чекаєш, поки розсмокчеться натовп біля ліфта, але там уже порожньо. Ми останні.

— Так, іду. Треба було доробити одне завдання. — Я зітхаю і закриваю файл.

— Та почекає воно! — махає рукою Ніна. — Я нічого пропускати не хочу. Раптом скажуть щось важливе про завтрашній вечір.

— Ти ж знаєш, як я до цього готуюся. — Вона усміхається, очі горять.

Звісно, знаю.За ці два тижні я вже вивчила напам’ять її сукню, і зачіску, і макіяж, і навіть запасний варіант, якщо “настрій буде інший”. Ніна вже на півдорозі до дверей.

— Ходімо швидше! — кидає через плече.

Я підводжуся повільніше. Без ентузіазму. Зовсім не хочу туди йти. І не тому, що мені нецікаво. А тому, що я знаю, кого там побачу. Руслана. Його холодний, відсторонений погляд. Ту саму зневагу, яка чіпляє сильніше, ніж будь-які слова.

І Карину. Її — окремо. Її погляд, у якому вже немає навіть спроби приховати неприязнь. Після того, як я не стрималася і нагрубила їй, вона ніби взяла мене в роботу. Завалює задачами. Дивиться так, що по шкірі йдуть мурашки. І водночас…не чіпає відкрито. І це ще гірше. Будь-хто інший уже давно б звільнив мене. А вона — ні. Тримає. Іноді мені здається, що це не її рішення. Що за цим стоїть він. Руслан. Але навіщо? Я не розумію. Ми давно чужі. Все закінчено.…Правда ж? Я стискаю пальці. І змушую себе зробити крок до дверей. Бо як би там не було…мені доведеться знову дивитися йому в очі.

Ще трохи — і я сподіваюся, що ця робота закінчиться. Бо перебувати на одній території з колишнім і його теперішньою — нестерпно. Вони мене дратують. Обидва. І це… дивне відчуття. Неправильне.

Я вимикаю комп’ютер, збираю речі й виходжу разом із Ніною з відділу. Вона мала рацію — ми залишилися останні. Навіть хлопців уже немає. Коридор майже порожній. Ми мовчки прямуємо до ліфта. Натискаємо кнопку. Чекаємо.

Двері розсуваються. І я одразу напружуюся. Всередині — він. Руслан.

Один

— Доброго дня, Руслане Назаровичу, — першою озивається Ніна, сяючи, як новорічна ялинка.

— Доброго, — кажу тихіше, ніж хотіла, і змушую себе усміхнутися.

Він спочатку не звертає на мене уваги. Щось переглядає в телефоні. Але варто йому почути мій голос…як піднімає очі. І цей погляд одразу знаходить мене.

— Доброго дня, дівчата, — каже рівно. Обом. А дивиться — тільки на мене. — Спізнюєтесь?

— Чому це? — відповідаю швидше, ніж встигаю подумати. —  Керівництво ще ж не на нараді, значить, ми якраз вчасно. Чи тільки вам можна спізнюватися, а простим працівникам — ні?

Тиша. Ніна легенько штовхає мене ліктем у бік. Попередження. Але вже пізно. Руслан повільно піднімає брову. Ледь помітно.

— Чому ж, Олю… — протягує моє ім’я, і від цього тону по шкірі проходить холодок. — Усі ми люди.

Я стискаю губи. Ще є що сказати. Завжди є. Але в цей момент двері ліфта відчиняються. Розмова обривається. Ніби її й не було.

— Прошу, — спокійно каже він, жестом пропускаючи нас уперед.

Я виходжу першою. Ніна — слідом. Він не поспішає нас обганяти. Йде позаду. І я це відчуваю. Кожен його крок. Кожен погляд. Коли підходимо до конференц-зали, Руслан випереджає нас і сам відкриває двері. Ніна мовчить. Не коментує. Але я ловлю її погляд. Коса усмішка. Цікавість. І ще щось. Вона точно щось помітила. Я ж…намагаюся зробити вигляд, що нічого не сталося. Що це була звичайна розмова. Звичайна ситуація. І що його погляд…мене зовсім не зачепив.

Зал заповнений людьми так, що яблуку ніде впасти. Гул голосів, сміх, перешіптування — усе змішується в один шум, від якого трохи паморочиться в голові. Але нам щастить. Поряд із Каміллою є два вільні місця — вона притримала.

— Привіт, ну нарешті! Чого так довго? Я вже вас зачекалася, — нахиляється до нас.

— Привіт, — відповідаємо з Ніною майже одночасно.

— Олі треба було доробити дещо, — одразу додає вона. — Ти ж знаєш, як Карина останнім часом всіх ганяє.

— Знаю, — знизує плечима Каміла, але в її очах — інше. Вона кидає короткий погляд на сцену.

Я теж дивлюся. І одразу напружуюся. Руслан. Він уже там. За столом, на імпровізованій сцені. Поруч — заступник, керівники департаментів. І Карина. Звісно. Вона сидить поруч із ним. Надто близько. Надто впевнено. І це дратує. Сильно. Несподівано сильно.

Я відводжу погляд. Але ненадовго. Бо в цей момент у залі стихає. Повністю. І починає говорити він. Голос рівний. Низький. Впевнений. Такий, що не залишає вибору — ти слухаєш. Хочеш чи ні.Він говорить легко. Без папірця. Без напруги. Наче не перед сотнею людей, а в колі знайомих. І водночас…у кожному слові відчувається контроль. Влада. Він не просто говорить. Він керує. Залом. Людьми. Увагою.