Розділ 20

Руслан

Заводжу двигун і майже одразу зриваюся з місця. Мені треба… видихнути. Хоч кудись викинути те, що всередині. Руки самі ведуть до  автосалону Тимофія. Паркуюся різко, піднімаюся, навіть не думаючи, чи він зайнятий. Стукаю й одразу відчиняю. Він сидить за столом, завалений паперами. Піднімає голову — і зависає на секунду.

— Привіт… — повільно. — А ти що, забув, як попереджати? Я б хоч зробив вигляд, що працюю менше.

Я не усміхаюся. Не зараз.

— Є що випити?

— А є привід? — Він одразу насторожується. Відкладає ручку.

Я роблю крок у кабінет, зачиняю двері. Видих.

— Ще й який… — коротка пауза. — Я батьком став.

Тиша. Секунда. Друга.

— Що… — він кліпає, — ти зараз серйозно?

Я киваю.

— Коли встиг? І чому я про це дізнаюся ось так?

— Як виявилося — вже три роки як.  — Я криво всміхаюся.

— В сенсі? — Він завмирає.

— Син у мене є. Богдан.

Цього разу мовчить довше. Потім повільно встає, йде до шафи, дістає пляшку віскі, два бокали.

— Ну тоді… — наливає, — без варіантів. Треба випити. Ставить переді мною склянку.

— Розповідай.

Я беру бокал, дивлюся на бурштинову рідину. І випиваю. Горло пече. Але всередині — ще гірше.

— Пам’ятаєш Олю? Подругу Таї?

— Оля… — він примружується. — Це та, що на перегони прийшла? І ти там… — хмикає, — трохи перегнув?

— Вона. —  Коротко. Жорстко.

— Вона народила мені сина. І… нічого не сказала.

Слова звучать рівно. Але щелепа видає все. Тимофій дивиться уважніше. Вже без жартів. Я мовчу секунду. Потім ще. І починаю говорити. Все. Як було. Як закрутило. Як вона не хотіла, щоб хтось знав. Як мені це навіть подобалося — ніби тільки наше. Як усе закінчилося. Слова лягають важко. Наче дістаю їх звідкись глибше, ніж хотів би. Я замовкаю. Тимофій не перебиває. Доливає ще.

— Я ж тоді… — хмикаю, але без радості, — реально влип. —  З першого погляду.

— Ти? — Він піднімає брову.

— Сам в шоці. — Я криво усміхаюся. Коротка пауза. — А воно ось як вийшло.

Я знову п’ю. Він теж. Потім відкидається на спинку крісла.

— Ну що я тобі скажу… — зітхає. — Влип ти, друже. І не просто — по самі вуха. І, чорт забирай, посміхається.  Я дивлюся на нього важко.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — киває. — Але слухай далі. — Він нахиляється трохи вперед. — Тут не тільки про тебе. Тут про неї. — Я мовчу. — Жінка, яка народила дитину… сама… — робить паузу, — і не сказала батькові — це не про ігри.

Я стискаю склянку.

— Я теж так починаю думати. — Я стискаю склянку.

— Починаєш? — хмикає. — Запізно, брате. Я проводжу рукою по обличчю. Бо він правий. Занадто. — Ти ж її прижав сьогодні? — дивиться прямо. Я мовчу. І цього достатньо. — От і відповідь, — киває. — Ображена жінка — це не жарт. Це… — підбирає слово, — бомба з таймером.

— І з яких пір ти таким експертом став? — Я хмикаю. 

— З тих пір, як одружився. — Він посміхається ширше.

— Ірен в курсі, що ти тут лекції читаєш? — Я закочую очі.

— Ірен в курсі всього, — спокійно. — Тому ми і разом уже вісім років.—  Пауза. Він дивиться на мене серйозніше. — Слухай уважно. Ти зараз думаєш, що тебе обікрали. — Я мовчу. — А вона… можливо, думала, що її знищать. Якщо не вже. 

Це б’є. Точно. Глухо. Я відводжу погляд. Скроні пульсують. Перед очима — її страх.

— Я їй судом пригрозив, — тихо.

— Красавчик. — Він свистить.

Без сарказму. З іронією. Я стискаю щелепу.

— Перегнув.

— Не просто перегнув, — спокійно. — Ти підтвердив її страхи.

Тиша. Я дивлюся в склянку.

— І що тепер? — Тиша. Я дивлюся в склянку.

— Тепер? — знизує плечима. — Тепер ти не бос і не той, хто звик отримувати все.  — Пауза. — Тепер ти той, хто має довести.

— Кому? — Я піднімаю на нього погляд.

— Обом. — Він усміхається. Ледь-ледь.

Ми ще довго сидимо. П’ємо. Говоримо. Іноді — мовчимо. За вікном темніє непомітно. Місто гасне, а в кабінеті залишається тільки приглушене світло і запах віскі. Я вже не рахую, яка це склянка. Думки стають повільнішими, але не легшими. Навпаки — чіпляються одна за одну ще сильніше.

Ми б, напевне, так і сиділи до ночі, але двері різко відчиняються. На порозі — Ірен. І одного її погляду достатньо.

— Все, хлопці, розійшлися, — спокійно, але без варіантів.

Тимофій лише хмикає, піднімає руки вгору, здається без бою. Я теж не сперечаюся. Немає сил. Немає сенсу. Дорога додому стирається. Не пам’ятаю, як викликав таксі та доїхав. Лише те, як зачиняються двері квартири… і темрява. Я провалююся в сон майже одразу.

Ранок б’є по скронях. Голова гуде так, ніби вчорашній вечір досі не закінчився. Я повільно відкриваю очі, кілька секунд просто лежу, втупившись у стелю.І перша думка — не про роботу. Не про зустрічі.

Про нього. Про Богдана. І одразу ж — про неї. Я різко видихаю. Ні. Алкоголь нічого не вирішив. І не вирішить. Піднімаюся, йду в душ.

Холодна вода б’є по шкірі, трохи приводить до тями, але думки не змиває. Вони тільки чіткішають. Кава — гірка. Як і настрій. Одягаю костюм. Краватка тисне. Раніше не помічав. Зараз — дратує. Занадто.

 Спочатку їду по свою машину, а тоді в офіс. День в офісі проходить у паперах. Зустрічі. Документи. Підписи. Я працюю автоматично. Чітко. Без помилок. Але десь поруч постійно крутиться одне й те саме.

Оля. Що з нею робити — я не знаю. Залишити все як є? Ні. Це навіть не варіант. І справа вже не тільки в ній. Я відкидаюся на спинку крісла, дивлюся у вікно. Вчорашні слова Тимофія знову звучать у голові. Тепер ти той, хто має довести. Я стискаю губи. Бо, чорт забирай… Я хочу. Хочу не просто розібратися. Хочу більше. Сім’ю. Нормальну. Справжню. Але не з будь-ким. З нею. З тією, яка… Я заплющую очі на секунду. Моєю. Це слово звучить занадто впевнено для ситуації, в якій ми зараз.

Бо є минуле. Заплутане. Брудне. Недоговорене. І воно стоїть між нами, як стіна. Вона просила відпустити. Забути. Я пам’ятаю її голос. Її погляд. Тоді я міг. А зараз… Ні. Тепер я точно знаю — не відпущу. Не після того, що дізнався. Не після нього. Я проводжу рукою по обличчю.