Розділ 8

Руслан

З самого ранку настрій зовсім не той. Приїхавши в офіс, одразу прямую до кабінету Карини – питання термінове, чому затримують рекламну кампанію, це може спричинити великі збитки. Заходжу у відділ, де робота кипить. Але мене цікавлять не менеджери за комп'ютерами, які старанно працюють під пильним контролем Карини, а одна знайома постать. Лисичка — колись я її так називав.

Вона бачить мене і блідне, але я проходжу повз, ніби не звертаю на неї уваги. Та ні, вона мене цікавить. Ніна, спеціалістка з таргетингу, вітається, а Оля лише ледь киває. Поки я був у кабінеті Карини, Оля вже зникла. Я вимагаю її до себе в кабінет, і через кілька хвилин вона з'являється.

Після її фрази «Я все виплачу» мені хочеться відверто розсміятися. Компанія платить високу зарплату, але й штрафи тут не малі. Для Олі ця сума явно недосяжна.

— Не сміши мене! — мій голос звучить холодно й владно. Від нього має наганяти страх, але не на неї. Вона не боїться, це видно в її очах, хоча зовні її всього трусить — не від страху, а від злості. Я бачу, як стискаються її маленькі кулачки, як зблідла шкіра, але щоки паленіють рум'янцем. Ще трохи — і пар із вух піде. Мій сміх розноситься кабінетом, але Оля не приховує свого невдоволення й фиркає.

— Я навіть не збиралася! Ми не співпрацюватимемо! — твердо каже вона. — Я знайду гроші.

Якби я її не знав, то, можливо, й повірив би.

— Прошу, ми нікого не тримаємо силою. Нагадати тобі суму штрафу? Не думаю, що в тебе є такі гроші, тому не витрачай мій час. Це дорого тобі обійдеться. Йди працюй, у моїй компанії працюють, — показую на двері.

— Не віриш?! — в її голосі чути образу.

— Лисичко, глянь на ситуацію реально. Тобі потрібно виплатити суму штрафу, що дорівнює річній зарплаті, плюс компенсацію компанії. Іди працюй, а я, по старій дружбі, накину тобі ще пару тисяч зверху — це буде бонус особисто від мене, — кажу з наміром принизити, але самому стає гидко.

— Засунь свої пару тисяч у… — починає вона, буквально киплячи від люті. Її очі палають, а кулаки все сильніше стискаються, нігті впиваються в шкіру. Раніше це заводило мене, розпалювало кров. — Пішов ти, пане Ковалевський!

— Я піду, а ти йди працювати, вже й так забагато мого часу забрала.

— Не смію більше вас затримувати, піду працювати у вашій компанії! — скрегоче зубами, чітко вимовляючи кожне слово. Робить реверанс і швидко залишає кабінет.

Щось я не вірю, що вона так швидко здалася. Іде на диво тихо, прикривши двері.

Навіть через роки вона не змінилася — така ж "кусюча", як і тоді, коли вперше її побачив. Наша перша зустріч, випадкова чи, може, ні, залишила яскравий слід у пам'яті. Її шалено гарні, але перелякані очі метали блискавки в мій бік. Пам’ятаю, як я поспішав і летів, як навіжений, впевнений, що світло було зелене і я встигну. А вона ніби виросла з-під землі прямо переді мною. Замість вибачень вона почала кричати так голосно, що аж вуха закладало, не зважаючи на потік машин, які обминали нас і сигналили. Пізніше з’ясувалося, що вона — одногрупниця і подруга моєї сестри.

Я почав бачити її все частіше і навіть повірив, що це доля. Мене приваблювала її недоступність, хотілося пізнавати її, насолоджуватися нею до кінця. Вона була особливою, не схожою на інших. Вміла бути кусючою й рішучою, я не переживав за неї, бо знав — вона не дасть себе образити, але водночас була ніжною і тендітною. Унікальна. Ніколи не зустрічав таких дівчат.

Я не помітив, як закохався в неї, як школяр. Вона в’їлася мені під шкіру. Роки намагань викреслити її зі свого життя, забути… Вона була бажаною, рідною, моєю. Я вважав, що знаю її добре. Але як я помилявся! Це був перший і останній раз, коли я вірив жінці. Я хотів будувати з нею сім’ю, щоб вона назавжди була моєю. Але вона все зруйнувала, обвела мене навколо пальця, до останнього прикидаючись білою овечкою. І як я не міг одразу зрозуміти, що щось не так?

Через неї все пішло не туди. Я відпустив усе, до чого так довго прагнув. Намагався забути її через алкоголь і інших жінок, але жодна навіть близько не стояла до неї. Я не розумів, коли моє життя почало котитися в прірву з шаленою швидкістю. Алкоголь став моїм способом втечі. Якби не Денис зі своєю пропозицією очолити нову філію за кордоном, навіть не знаю, що було б зі мною зараз. Напевно, спився б. І все через одну суку.

Маючи економічну освіту, я ніколи не прагнув працювати у цій сфері або керувати сімейною компанією. Я любив автомобілі, швидкість, мріяв про власний автосалон з елітними машинами. Але замість цього обрав шлях забуття. За тисячі кілометрів від того місця, де все нагадувало про неї: її аромат, що в’ївся у стіни моєї квартири, її речі, які досі там лежать. Я працював двадцять чотири на сім, як навіжений, лише б не думати про неї, не згадувати.

Пройшов час, я думав, що забув її, все ніби добре. Але тут Денис просить повернутися в Україну та взяти керівництво компанією на себе. І все почалося спочатку. Спочатку побачив її в ресторані, вирішив здійснити давню мрію — відкрити автосалон, про який так довго мріяв. І справді, що мені ті мрії у тридцять?

Як тільки побачив її в ресторані, спочатку думав, що привиділося, що це марево. Було щось подібне раніше, але цього разу, підійшовши до столика, зрозумів — це справді вона. І як вона мене тоді здивувала! Зарядила мені такого ляпаса та гордо пішла, як тільки вона могла, навіть слова не сказала.

А де був Тім — мій друг і директор автосервісів, які я так і не закрив? Усе перекинув на нього, я тільки власник на папері, а керує всім Тім. Де він знайшов це агентство, яке мало розробити дизайн для автосалону, який я планував відкрити ще чотири роки тому? Якби не вона, усе б вийшло. Я ж для неї був готовий на все, але вона виявилася такою ж, як і всі.

Після того дзвінкого ляпаса Оля пішла, залишивши багато питань. Але зустріч я не відмінив, хоча й знав, що співпраці не буде, навіть після численних вибачень, які мені були не потрібні. Та зустріч була дивною. Директор весь час набивав собі ціну, а дизайнерка майстерно демонструвала своє декольте. Але думав я весь час не про них, а про свою Лисичку. Вже не свою. Вона виявилася звичайною мисливицею за грошима, яка продавала себе подорожче. Спогади чотирирічної давності знову нагадали про себе.