Розділ 10

Руслан

З самого ранку настрій не той. Глухий, важкий, як перед бурею. Щойно приїжджаю в офіс — одразу занурююся в роботу і не виходжу з кабінету аж до обіду. Лише три місяці тому Capital Invest стала частиною холдингу Ковалевських, і навантаження зросло в рази. Інвестиція вдала — без сумнівів. Але щоб вона почала приносити справжній прибуток, доводиться вичавлювати максимум. Із себе. З команди. З усього.

Перед обідом іду до Карини. Розраховую, що в неї у відділі вже нікого не буде — можна спокійно обговорити маркетингову кампанію… і не тільки її. Та варто вийти в коридор — і плани летять до біса. Я завмираю лише на мить. Оля. Тут. Вона теж мене бачить. Блідне. Ледь помітно, але я це вловлюю одразу — кожну дрібницю, кожен рух. Плечі напружуються, пальці стискають ремінець сумки сильніше, ніж потрібно.

Я проходжу повз, ніби її тут немає. Спокійно. Рівно. Байдуже. Наче вона — просто ще одна співробітниця в цьому будинку. Але це брехня.

Бо я відчуваю.Її розгубленість — перше, що б’є в очі. Сира, неприкрита. А потім… інше. Щось, що різко змінює відтінок у погляді. Зневага. І це вже чіпляє.

До кабінету Карини я так і не доходжу. Ледь встигаю побачити, як Оля разом із Ніною зникає за дверима ліфта, — і різко змінюю напрямок. Повертаюся до свого кабінету.

Двері за мною зачиняються тихо, але всередині вже кипить. Пальці самі знаходять телефон.

— Відділ кадрів.

— Мені потрібна інформація по одній співробітниці, — голос рівний, холодний. — Литвин Ольга Арсенівна.

Кілька секунд тиші. Занадто довгих.

— Так, Руслане Назаровичу. Вона… нова. Оформили нещодавно. Відділ маркетингу.

Нова. Тут. У моїй компанії. Щось усередині стискається — різко, майже боляче. Але назовні — жодної емоції.

— Вільні.

Кладу слухавку повільно, без зайвих рухів. Погляд падає на двері, ніби я вже бачу, як вона заходить. Отже, вирішила повернутися. Не просто в місто. До мене ближче, ніж варто було б. Я натискаю кнопку на селекторі.

— Передайте Литвин, щоб зайшла до мене. —  Пауза. Коротка. — Зараз.

Відкидаюся на спинку крісла, проводжу рукою по підборіддю, на мить заплющую очі — і тут же відкриваю. Холод повертається миттєво. Ніби й не було нічого. Тепер це вже не випадкова зустріч у коридорі. Тепер — моя територія. І я чітко дам їй зрозуміти, куди вона прийшла. Хто тут встановлює правила. І кого тут варто боятися.

Вона з’являється майже одразу. Без вагань переступає поріг кабінету — рівно, впевнено, ніби має на це повне право. І це дратує сильніше, ніж повинно. Чотири роки минули, а вона майже не змінилася. Та сама врода, яка не кричить — вона тисне. Та сама енергія, від якої колись зносило дах.

Я навмисно не пропоную їй сісти. Нехай стоїть. Нехай відчує. Але вона сідає сама без дозволу.

Напруга між нами наростає миттєво — густа, майже відчутна фізично. Повітря стає важким, кожен рух — різкішим, кожен погляд — гострішим. Це вже не про роботу. І не про правила.

Я тисну. Холодно. Жорстко. Послідовно. Вона не відступає. Сидить рівно, тримає спину, дивиться прямо. І це дратує ще більше. Я нахиляюся вперед. Порушую дистанцію. Навмисно. Хочу вибити її з рівноваги. Змусити хоча б на секунду втратити цей контроль, який вона так старанно тримає.

І мені це майже вдається. На мить. Коротку, як подих. У її очах пробігає страх. Справжній. Не показний. А потім — зникає. Наче його й не було.

Вона збирається швидко. Занадто швидко. Знову ця холодна витримка, ця впертість, яка колись зводила з розуму. Я тисну ще сильніше. Навмисно переходжу межу.

Слова ріжуть повітря, як леза. Гострі. Жорсткі. Без права на помилку. Я хочу зробити боляче. Так, щоб вона відчула. Так, як колись я. І ось тоді це з’являється. Біль. У її погляді. Глибокий. Живий. Справжній. На одну мить. І одразу — зникає. Вона ховає його так швидко, ніби я не мав права це побачити.

І, можливо, не мав. Але я вже не вірю. Не їй. Не цим поглядам. Не цій грі. Вона встає, розвертається. І йде. Так само впевнено, як зайшла. Жодного зайвого руху. Жодного погляду назад. Наче нічого не сталося. Наче мене тут немає. І це б’є сильніше за все.

Навіть через роки вона не змінилася — така ж, як і тоді, коли я вперше її побачив. Та сама. Небезпечна у своїй красі, жива, справжня. Наша перша зустріч… випадкова чи ні — досі не знаю. Але вона врізалася в пам’ять так, що стерти неможливо.

Її очі — шалено гарні, але тоді перелякані — буквально метали блискавки в мій бік. Я пам’ятаю кожну секунду: як поспішав, летів, як навіжений, упевнений, що встигну на зелене. І як вона раптом з’явилася переді мною — ніби з-під землі.

Різке гальмування. Секунда — і могло б бути інакше. Але замість страху чи сліз — крик. Гучний. Різкий. Без жодної краплі сорому.

Вона кричала так, що перекривала шум машин і сигнали навколо. Стояла переді мною — маленька, тендітна, але з таким характером, що будь-який би відступив. Я — ні. Тоді ще ні. Пізніше виявилося, що вона — одногрупниця і подруга моєї сестри. І з того моменту я почав бачити її частіше. Занадто часто, щоб це було випадковістю.

Я навіть дозволив собі подумати, що це доля. Мене зачепила її недоступність. Те, як вона не підпускала близько, як дивилася прямо, без страху, але з викликом. Хотілося розгадати її. Зламати цю холодну оболонку. Дістатися до справжньої.

Вона не була схожою на інших.  Не підлаштовувалась. Могла вкусити словом, поставити на місце одним поглядом і піти, не обернувшись. І саме це затягувало. З нею не було просто. І, мабуть, саме тому я не зміг відпустити.

Я й сам не помітив, коли це сталося. Коли звичайний інтерес перетворився на залежність. Я закохався в неї, як хлопчисько — без гальм, без плану, без шансів на відступ. Вона в’їлася під шкіру, розчинилася в думках, у звичках, у кожному дні. Я носив її в собі — занадто близько, занадто глибоко.

Роки… я намагався викреслити її зі свого життя. Стерти. Забути. Вирвати з пам’яті разом із усім, що нас пов’язувало.