Розділ 7

Оля

— Закрутки забули! — кричить на весь двір моя баба Ніна, але я не звертаю на це уваги, бо насолоджуюся обіймами сина. Як же важко зараз знову його залишити, але як добре, що це ненадовго. Зігріваю душу цими думками.

— Рідненький, я обіцяю, що найближчим часом заберу тебе, — син тримається, а я ледь стримую сльози.

— Мамо, чесно? — питає з надією. Я хочу відповісти: "А коли я обіцяла та не виконувала?" Але не можу, бо я часто не виконувала своїх обіцянок. Коли обіцяла, але не приїжджала, коли дивилася через екран ноутбука на сльози сина. Але тоді я не могла інакше.

— Синку, чесно, обіцяю. Тепер ми завжди будемо поряд, але мені потрібен трохи часу, щоб облаштувати тобі кімнату в нашій квартирі.

— Добре, — невесело каже мій хлопчик.

Я відпускаю сина, і він поринає в теплі та рідні обійми Таї. За ці дні вони дуже зблизилися. Я прощаюся з мамою та бабою Ніною, яка не забуває сунути мені в руки свої закрутки.

— Сідайте, пані Литвин, покатаю вас на своїй новенькій красуні, — говорить подруга, знімаючи автомобіль із сигналізації.

Ми прямуємо з Таєю до її новенького червоного Porsche. Залишаємо речі в маленькому багажнику. Ще раз усіх обіймаю, найдовше сина. З тяжкістю на серці відпускаю його і сідаю на пасажирське місце.

— Щасливої дороги, — говорить мама.

— Дякую, — відповідає Тая і сідає на водійське місце. Ми рушаємо. Уже від’їхали від будинку, а я все ще дивлюся в дзеркало заднього виду, у яке п'ять хвилин тому мені махали мама, баба Ніна та Богданчик.

— Ох, Литвин, я вже тобі казала, що ти сильна! — із захопленням говорить подруга. — Я навіть уявити не можу, як ти весь цей час залишала Богданчика тут, а сама була за сотні кілометрів від нього.

— Тая, якби ти знала, як це важко. Раніше він ще й істерики влаштовував, коли я обіцяла приїхати, а в мене не виходило. Або коли поверталася назад до Києва — мене зсередини розривало. Я досі собі цього пробачити не можу.

— Ольчик, якби я не була за кермом, то обов'язково тебе обняла б. Вибач, що одразу на тебе напала, що мене не було весь цей час поруч.

— Тай, ми ж ніби все вже обговорили. Це ти мене вибач, що стільки брехала найріднішій подрузі.

— Все, проїхали. Всі ми були молоді, а помилки — для того, щоб на них вчитися. Тепер настав час їх виправляти. Ти ж не забула про обіцянку, яку дала мені, що все розкажеш Русу?

— Пам'ятаю я все, — тяжко видихаю.

Тая провела у мене два дні, і всі ці дні вона поверталася до одного й того ж питання. Незважаючи на Таїну своєрідну нав'язливість у хорошому сенсі, я дуже рада, що вона повернулася, що вона знає про Богдана і підтримує мене. Я дуже вдячна їй за розуміння, бо у її погляді, словах та діях немає жодного осуду.

До речі, Тая не хоче своїх дітей і до інших ставиться з обережністю, але з Богданом у них кохання з першого погляду. Таке враження, ніби вони знали один одного завжди, а не познайомилися кілька днів тому.

За два дні подруга скупила півдитячого світу — всі можливі іграшки, які сподобалися їй і Богдану. На моє обурення ні син, ні Тая ніяк не реагували. Мені здалося, що Тая раділа водним пістолетам навіть більше, ніж Богдан. Як згадаю, як вони з сином ганяли один за одним по двору, одразу сміятися хочеться. Я шалено щаслива, що у мого синочка з’явилася така навіжена тітонька.

Чому навіжена? Бо сам Богдан так сказав у магазині з іграшками, коли Тая ледь не побилася з іншою дівчиною за машинку, яка сподобалася сину. Вона кричала, жестикулювала руками, а я закривала синові вуха, бо такою злою подругу не бачила давно. Але зі словами: «Мій племінник хоче цю іграшку і ніяку іншу!» вона вирвала машинку у дівчини і помчала на касу. Мені ж довелося вибачатися перед тією дівчиною, яка теж хотіла купити цю іграшку.

— От козел! Ти це бачила? — кричить та сигналить дівчина автомобілю, який щойно нас обігнав.

— Таїсія, ти занадто емоційна останнім часом.

— А про тебе можна сказати, що ти занадто спокійна.

— Побачила б я, якою була б ти, Ковалевська, якби мала дитину, яка всмоктує кожне твоє слово, жест, дію, як губка.

— Ні, діти — це точно не для мене! — категорично відповідає вона.

— Чому одразу так категорично? От скажи, чи могла я чотири роки тому уявити, що зараз матиму трирічного сина? Тож, як кажуть, не зарікайся. І з Богданом ти добре ладнаєш.

— Це зовсім інше. Він — найкраща дитина, яку я зустрічала. А решта — всі крикливі та плаксиві.

— Зміниш свою думку, тоді й поговоримо. А зараз нав'язуватися не буду.

— От і добре.

Далі їдемо мовчки. Розмовляємо на різні теми, все як раніше, чотири роки тому.

— Олю, ти мені так і не розповіла, що це в тебе за нова робота, — нарешті подає голос Тая.

— Міжнародна компанія, зарплата втричі більша, страховка, офіційне працевлаштування, законна відпустка, повний соцпакет. І посада вебдизайнера — все, про що я колись мріяла.

— Круто! Я впевнена, що в тебе все вийде. Отже, Литвин, все, що не робиться, — на краще?

— Отже, так, Ковалевська, все на краще.

— А ти не шкодуєш, що змінила спеціальність?

— Хто? Я? Звісно, що ні. Ти ж знаєш, я на дизайн вступала, аби не на економічний, як хотів батько. А фотографія — це те, чим я завжди хотіла займатися. Пів року капала батькові на мізки, що це моє. Але ти ж знаєш, який він у мене категоричний.

— Та я б не сказала, що він прямо такий категоричний.

— Це ти зі сторони так говориш, а насправді він дуже категоричний. Я на дизайн пішла з умовою, що вчитимусь на відмінно.

— Тепер я розумію, чому ти відмовлялася від допомоги батька вчитися за кордоном.

— За кордоном лише на економічному, бо я мала війти в нашу компанію на керівну посаду. А хтось мене питав, чи хочу я цього? Уже два роки пройшло, а тато все одно своє — що ми всі разом, з Русом та Тарасом, маємо керувати компанією. Я навіть зараз сперечаюся з ним на цю тему, бо професія фотографа для нього не є справжньою професією. Він не розуміє, що я цим живу. Похвала з його боку — велика рідкість, але коли вона є, я це дуже ціную. З іншого боку, я розумію батька — троє дітей, а ніхто не хоче керувати компанією. Про мене ти і так знаєш, а от Руслан... — дівчина замовкає на кілька секунд, роздумуючи, чи варто про нього говорити, а потім продовжує: — Автомобілі були для нього всім. Тарас, крім футболу, нічого більше не хоче чути.