Розділ 8

Оля

— Закрутки забули! — на весь двір гукає баба Ніна.

Я лише усміхаюся крізь сльози й роблю вигляд, що не чую. Усе моє світо зараз — у цих маленьких руках, що обіймають мене за шию. Я вдихаю запах волосся сина, ніби намагаюся запам’ятати його до останньої деталі. Як же важко знову його залишати. І як рятує думка, що цього разу — ненадовго.

— Рідненький, я обіцяю… зовсім скоро заберу тебе до себе, — шепочу, стискаючи його міцніше, ніж слід.

— Мамо, чесно? — Він відсторонюється й дивиться на мене так серйозно, що в грудях стискається.

У цьому короткому питанні — стільки всього: сумнів, надія… і трохи недовіри. І це болить найбільше.Я  ковтаю клубок у горлі. Хочу відповісти легко, впевнено. Сказати, що я ніколи не підводила. Але не можу. Бо підводила. Коли обіцяла приїхати — і не приїжджала. Коли замість обіймів був холодний екран і його сльози по той бік. Але тоді я справді не могла інакше…

— Синку… чесно. Обіцяю, — тихо кажу, дивлячись йому просто в очі. — Мені треба ще трохи часу. Я хочу зробити для тебе справжню кімнату.  Він киває, але усмішка не доходить до очей.

— Добре…

Це “добре” звучить занадто доросло для нього. Я відпускаю його не одразу. Наче якщо триматиму ще секунду — щось зміниться. Але ні. Він обережно вислизає з моїх рук і одразу опиняється в обіймах Таї. Я дивлюся, як він притискається до неї, і ловлю себе на дивному відчутті — вдячності й ревнощів одночасно. За ці дні вони стали ближчими, ніж я очікувала. Прощаюся з мамою, цілую її в щоку. Баба Ніна, як завжди, не дає моменту стати надто драматичним — впихає мені в руки пакет із закрутками.

— Візьмеш, бо потім будеш жалітися, що нічого їсти! — І я раптом сміюся крізь сльози. Бо в цьому вся вона. І в цьому — дім.

— Сідайте, пані Литвин, — усміхається Тая, клацаючи сигналізацією.

Ми підходимо до її червоного Porsche. Кидаємо речі в невеликий багажник. Я ще раз обіймаю всіх — але найдовше тримаю Богданчика. Наче намагаюся запам’ятати кожну секунду. Відпускаю його важко. Занадто важко. Сідаю на пасажирське сидіння, відчуваючи, як щось усередині стискається.

— Щасливої дороги, — каже мама.

Тая сідає за кермо, заводить двигун, і ми рушаємо. Ми вже виїхали за ворота, звернули з вулиці… а я все ще дивлюся в дзеркало заднього виду. Туди, де кілька хвилин тому мені махали мама, баба Ніна й мій син. Дивлюся, поки не зникають остаточно.

— Ох, Литвин, я ж тобі казала — ти неймовірно сильна, — із щирим захопленням говорить Тая. — Я навіть уявити не можу, як ти витримала це все… бути так далеко від Богданчика. — Я тихо видихаю, відвертаючись до вікна.

— Тая… якби ти знала, як це насправді. Воно не просто важко… воно розриває зсередини. І я досі не можу собі цього пробачити. —  В машині на мить стає тихо.

— Ольчик… якби я не була за кермом, я б тебе зараз обійняла, — м’якше каже вона. — І вибач, що тоді… що мене не було поруч.

— Тай, ми ж це вже проходили. Не починай знову. Краще ти мене вибач… за все, що я приховувала. За брехню. — Я похитую головою, ледь усміхаючись.

— Все, закрили тему, — рішуче відрізає вона, але без різкості. — Ми були молоді. Робили дурниці. Це нормально. Для того й життя, щоб потім це виправляти.

Вона на секунду переводить на мене погляд, а потім знову на дорогу.

— І, до речі… ти ж не забула, що обіцяла?

Я напружуюся, хоча й так знаю, про що вона.

— Що саме? — тягну час, але марно.

— Олю, не прикидайся, — хмикає Тая. — Ти сказала, що розкажеш Руслану.

Його ім’я відгукується всередині занадто різко. Я важко видихаю, відводячи погляд.

— Пам’ятаю…

І це “пам’ятаю” звучить зовсім не як готовність. Скоріше — як вирок.

Тая провела в мене два дні. І всі ці два дні вона вперто поверталася до одного й того ж: я маю розповісти Руслану про сина. І якщо не я — то вона зробить це сама.

Її нав’язливість могла б дратувати… якби не одне «але». Я безмежно рада, що вона повернулася. Що тепер знає про Богдана. Що поруч. Підтримує. І найважливіше — не засуджує. У її погляді, словах, навіть у дрібних жестах — жодного осуду. Лише прийняття. І це для мене зараз важить більше за все.

До речі, Тая ніколи не хотіла дітей. До чужих завжди ставилася обережно, навіть трохи відсторонено. Але з Богданом… між ними стався якийсь миттєвий зв’язок. Ніби вони знайомі все життя, а не кілька днів. За цей час подруга скупила, здається, пів «Дитячого світу». Усе, що подобалося їй — і автоматично Богдану. На мої слабкі спроби обуритися ні вона, ні син взагалі не реагували. Мені навіть здалося, що водні пістолети радували Таю більше, ніж Богдана.

Коли згадую, як вони ганяли один за одним по двору, обливалися водою і сміялися так, що чути було на всю вулицю — сама мимоволі усміхаюся. Я шалено щаслива, що в мого сина з’явилася така… шалена тітонька. І це не я придумала.

— Вона шалена, — абсолютно серйозно заявив Богдан у магазині іграшок.

І мав рацію. Бо коли Тая мало не побилася з якоюсь дівчиною за машинку, яка сподобалася моєму сину — я зрозуміла: вона здатна на все. Вона щось емоційно доводила, розмахувала руками, а я в цей час затуляла Богданчику вуха, щоб він не чув цього потоку. Такою злою я її давно не бачила.

— Мій племінник хоче цю машинку! І ніяку іншу! — відрізала вона і, не чекаючи відповіді, буквально вихопила іграшку з рук дівчини та рішуче попрямувала до каси.

А мені, звісно, довелося залишитися… і вибачатися перед тією бідолашною.

— От козел! Ти це бачила?! — вибухає Тая, різко сигналячи автомобілю, що щойно нас підрізав.

— Таїсія, ти останнім часом занадто емоційна. — Я мимоволі всміхаюся, похитуючи головою.

— А про тебе можна сказати, що ти підозріло спокійна. — Вона кидає на мене швидкий погляд, не відриваючись від дороги.

— Просто навчилася фільтрувати, — знизу плечима. — Побачила б я тебе, Ковалевська, якби мала дитину. Яка вбирає кожне твоє слово, жест, навіть настрій… як губка.