Розділ 26

Оля

Час летить непомітно. Я й сама не розумію, коли саме це сталося, але Руслан надто швидко знайшов шлях до Богдана. Занадто легко, занадто природно — ніби так було завжди.

Тепер Руслан — найкращий друг Богдана. Вони разом сміються, граються, про щось шепочуться, і в ці моменти я ловлю себе на дивному, неочікуваному відчутті — ревнощах. Я ревную. Власного сина. До його ж батька. І від цього стає ніяково, боляче… і трохи страшно. Бо я звикла, що ми з Богданом — удвох проти всього світу. А тепер у цьому світі з’явився ще один. І він займає надто багато місця.

Ми поки не сказали Богдану правду. Не наважилися. Не знаємо, як правильно це зробити, щоб не зламати його маленький світ. Руслан майже щовечора приїздить до нас. Завжди з чимось у руках — іграшки, солодощі, якісь дрібниці. Ніби намагається надолужити ті роки, яких у нього не було. Богдан світиться від щастя, біжить до нього, сміється, обіймає, і я бачу, як у Руслана в ці моменти змінюється погляд — стає м’якшим, теплішим… справжнім. Я стою осторонь і просто спостерігаю. І бачу в цьому щось небезпечно правильне. Бо це справді виглядає як сім’я. Така, якої в нас ніколи не було. І саме це лякає найбільше.

Богданчик тягнеться до Руслана так відкрито й щиро, що це неможливо не помітити. Він ловить кожен його погляд, тягне за руку, щось безперервно розповідає, сміється поруч із ним так, як не сміється ні з ким іншим. І я бачу — це взаємно. Руслан дивиться на нього інакше. М’якше. Тепліше. Наче в ньому прокинулося щось, про що він сам не знав.

Навіть Тая це помітила. Вона була в мене того вечора, коли Руслан приїхав. Спостерігала збоку, мовчки, уважно. А потім лише тихо сказала, що він змінився. Став іншим. М’якшим. Спокійнішим. Живішим. Я тоді нічого не відповіла. Бо й сама це бачу.

Ми з Русланом намагаємося бути хорошими батьками. Вчимося заново — говорити спокійніше, чути одне одного, не зриватися, не тягнути за собою минуле в кожну розмову. Будуємо ці стосунки крок за кроком — не для себе навіть, а для нього. Щоб Богдану було добре. Щоб він ріс у відчутті безпеки, а не між нашими образами.

І, здається, у нас виходить. Потроху. Обережно. Але виходить. Залишилося найважливіше. Найстрашніше. Сказати правду. Розповісти Богдану, хто такий Руслан насправді. Не просто друг. Не просто “друг”. Його батько. Я ловлю себе на хвилюванні щоразу, коли думаю про це. Серце стискається, ніби перед чимось невідомим. Я не знаю, як він відреагує. Чи зрозуміє. Чи прийме. Але ми вирішили — більше не відкладати. Саме сьогодні. Разом. Я і Руслан. І я дуже хочу вірити, що після цього наш світ не розсиплеться… а навпаки — стане повнішим.

Я весь день намагаюся налаштуватися. Поки Богдан у садочку, прокручую в голові розмову. Фрази змінюються, губляться, здаються то занадто складними, то занадто простими. Ми з Русланом домовилися: забираємо Богдана разом, а потім їдемо в розважальний центр. Там, спокійно, скажемо правду. Сьогодні.

Руслан впевнений, але я бачу — він боїться. Зараз вони з Богданом друзі, але цього вже замало.  Заради цього дня він відклав роботу. І я бачу — для Богдана він готовий на все. Він має заїхати за мною. Спочатку хотіла відмовитися — звичне “я сама”. Але передумала. Сьогодні не час для впертості.

Обираю просту довгу темно-синю сукню, козаки, шкіряну куртку. Волосся залишаю розпущеним. На секунду завмираю, згадуючи, як колись Руслан любив торкатися його. Відводжу погляд. Не зараз.

Погляд падає на годинник. Він має бути з хвилини на хвилину. І тільки думаю про нього — телефон оживає. Руслан. Скидаю виклик та спускаюся. Коли виходжу з під’їзду і бачу Руслана біля машини, серце різко прискорюється. Він стоїть, спершись на бампер, і дивиться на мене. Я подумки сварю себе — ще трохи, і точно буде серцевий напад. Підходжу ближче.

— Привіт, — кажу стримано. Він мовчки відчиняє дверцята, допомагає сісти. Поки обходить авто, я нервово пригладжую волосся.

— Це тобі, — дістає ззаду букет білих троянд і простягає мені. — Я беру. Вдихаю аромат. Занадто знайомий жест. — Ти сьогодні дуже гарна, — говорить він, дивлячись прямо.

— А раніше була не дуже? — намагаюся пожартувати.

— Ти завжди була… — робить паузу, — але сьогодні особливо.

Я посміхаюся. І ловлю себе на дивному відчутті. Наче… фліртую з ним. З чоловіком, який колись мене зламав. Відводжу погляд.

— Ми ще довго так стоятимемо?

Він усміхається ледь помітно, заводить машину. Ми виїжджаємо з двору. До садочка всього кілька хвилин. Коли зупиняємося, я відчуваю, як трохи заспокоююся.

— Я сама, — зупиняю його, коли він збирається виходити. — Почекай нас тут… будь ласка.

Руслан нічого не каже. Лише киває. І цього разу — слухає.

Заходимо до будівлі, піднімаюся до групи.

Богдана знаходжу одразу — сидить серед дітей, грається, але… не такий. Щось у ньому змінилося. Зранку він був іншим. Підходжу до виховательки.

— Доброго дня. Як він?

— Золото, а не дитина, — усміхається жінка. Моє серце теплішає. А потім… — Олю, вибачте… а де батько Богдана?

— Я виховую його сама. А що? — Посмішка зникає миттєво.

— Це не моя справа, але… дітям без батька важко. І це видно.

— Здається, це справді не ваша справа. — Мене це дратує.

Вона знічується, але продовжує:

— Сьогодні стався випадок… за одним хлопчиком прийшов тато, і Богдан підбіг до нього… сказав, що це його тато. Потім розплакався. —  У мене всередині щось обривається. — Поговоріть із ним, будь ласка.

— Поговорю. —  Коротко. Різко.

Коли кличуть Богдана, я одразу бачу — очі почервонілі. Я беру його за руку і веду до роздягальні. Лише там присідаю перед ним.

— Синку, що сталося? —  Мовчить. Стискає губи. Впертий. — Скажи мені… будь ласка.

Він піднімає на мене очі. І в цю секунду в мене всередині все падає.

— Мамо… тато мене не любить? Тому не приходить?

— Хто тобі таке сказав? — Удар. Прямо в серце.