Розділ 18

Оля

Я втратила цілий день свого життя. Вчора була неділя. Я мала провести її з сином — у парку, на свіжому повітрі, серед сміху й простих радощів. І я була там. Фізично. Але не по-справжньому. Я усміхалася, кивала, відповідала, робила все, що треба. Грала роль “все добре”. На автоматі. Наче це не я.

Богдан щось розповідав, сміявся, тягнув мене за руку… а я ловила себе на тому, що пропускаю його слова повз. І від цього ставало ще гірше. Бо навіть поруч із ним… я була десь далеко.Ввечері, коли вклала його спати, довго сиділа поруч. Дивилася, як він засинає. А потім тихо вийшла. І знову плакала. Наче нічого не змінилося. Наче цей біль просто… залишився зі мною.

Будильник дзвонить вдруге, а я так і не можу розплющити очі. Тіло важке, ніби мене прибили до ліжка. На третій раз змушую себе підвестися. Все — як на автоматі.

Йду на кухню, готую сніданок. Руки рухаються самі, думки — десь далеко. Богдан сьогодні теж не в настрої. Крутиться, відвертається, вередує. Як і я.

— Ще кілька ложок, будь ласка, — тихо прошу, ледь стримуючи втому.

Він не хоче. Я не наполягаю так, як зазвичай. Просто не маю сил. Ледве вмовляю його з’їсти хоча б трохи. До садочка запізнюємося. Звісно. Потім — я на роботу. І теж із запізненням. На пів години. Але сьогодні мені “щастить”. Карини немає. І ніхто нічого не помічає.

Працювати я не можу. Усе валиться з рук. Сиджу перед монітором, дивлюся в екран, ніби зачарована. Курсор блимає, а в голові — порожньо. Ні думок, ні рішень. Поруч щось говорить Ніна. Швидко, як завжди. Слова ллються потоком, але до мене не доходять.

— Ти як пішла, стільки всього пропустила… Олю, а ти куди так різко зникла?

— Додому потрібно було, — відповідаю коротко, не відриваючи погляду від екрана.

— А ще… — вона нахиляється ближче, знижує голос. — Таїсія Денисівна з нашим Русланом Назаровичем посварилася. Так кричала на нього, я думала, ще трохи — і вдарить. —  Я ледь помітно хмикаю. Це в її стилі. Але всередині все стискається: а що, якщо сказала щось зайве? — Потім уся родина Ковалевських поїхала, — продовжує Ніна. — Крім Руслана. Він був злий як чорт. А Карина… весь вечір біля нього крутилася, а він її ігнорував. Відверто. Що там у них сталося — не знаю. Але загалом свято не зіпсувалося, більшість навіть не помітила. — Пауза. — Олю, тобі взагалі не цікаво?

Я нарешті переводжу на неї погляд. І одразу відводжу.

— Чесно? Ні. І так своїх проблем вистачає, — виходить різкіше, ніж хотіла.

Вона трохи губиться.

— Якщо тобі потрібна допомога… звертайся, — додає тихіше.

Я киваю. Ледь усміхаюся. Але всередині — порожньо Намагаюся працювати, але нічого не виходить. Цифри пливуть, текст розсипається перед очима. Я просто сиджу й рахую дні до завершення випробувального терміну. Ще трохи. І все закінчиться.

— Литвин, зайди до мене, — після обіду у відділі з’являється Карина.

Я підіймаю на неї погляд, намагаючись вгадати настрій, але він — як завжди — закритий. Неприємно спокійний.

— Так, хвилинку, — відповідаю й за кілька секунд уже стою в її кабінеті.

— Викликали?

— Сідай, — киває на стілець. Її погляд ковзає по мені повільно, зверхньо. Наче я вже програла.

— Скажи мені, що вас із Русланом поєднує? — без вступу.

— Нічого, — спокійно. Навіть занадто.

— Не думаю, — криво усміхається. — Я не сліпа. Бачила, як ти на корпоративі крутилася біля нього.

— Ви так не нервуйте, — рівно кажу. — У вашому стані не варто. Вона різко змінюється.

— Про мій стан ти мені не розповідай, — відрізає. — Краще послухай. — Пауза. — У мене до тебе є пропозиція. — Я мовчу, чекаю. — Сьогодні ж ідеш до Руслана, пишеш заяву й зникаєш. Я за це добре заплачу. — Вона дивиться так, ніби вже купила мене. — І не просто з роботи. З міста. Назавжди.

— Карина Михайлівна, ваші гроші мені не потрібні. І, на жаль, я підписала договір. Штраф за звільнення — не маленький. — Я ледь помітно усміхаюся.

— Я покрию, — відрізає. — Ти просто зникнеш. — Її голос стає жорсткішим. — Чи ти думаєш, я не знаю, що у вас було? — нахиляється вперед. — Його сестричка занадто емоційна. — Серце на секунду пропускає удар. Тая… — Вирішила повернути старе кохання? — тихо, з отрутою.

І щось у мені клацає.

— Ні, — різко. — І моє минуле вас не стосується.

— Значить, по-хорошому не розумієш.  —  Вона посміхається. Хижо. Підсовує папери. — Твій підпис? — Я дивлюся. І завмираю. Мій. — За цими документами ти зливала інформацію конкурентам, — спокійно продовжує. — Шахрайство.

— Це… нісенітниця, — слова даються важко. — Я нічого такого не робила.

— Думаєш, хтось тобі повірить? — її голос стає тихішим. Небезпечнішим. — У кращому випадку — звільнення за статтею. У гіршому — кримінал. — Я мовчу. Бо розумію — вона не жартує. — Даю тобі час до кінця дня, — продовжує. — Завтра тебе тут не має бути. І з життя Руслана — теж. — Пауза. — Інакше ці документи опиняться в прокуратурі. — Тиша давить. Я не можу одразу відповісти. Слова застрягають десь усередині разом із страхом. — А тепер я розумію, чому ти мені не сподобалася з першого дня, — тихіше додає вона. — Ти — його минуле. А тепер він — мій.

І ось тут… мене відпускає. Ніби страх відступає на крок.

— Мені він не потрібен, — кажу рівно. Спокійно. — Але і з міста я не поїду.

— Я зроблю все, щоб ти поїхала. — прищурюється.

— Спробуйте, — відповідаю, підводячись. Я сама дивуюся, як тримаюся. Бо всередині — хаос. — Я почула вас. І зроблю так, щоб ми більше не перетиналися поза цією компанією. Але бігти я не буду.  — Я розвертаюся до дверей.

— Це ще не кінець, — холодно кидає вона в спину.

Виходжу. Рівною ходою. З прямою спиною. Хоча всередині все тремтить. За свій робочий стіл я вже не повертаюся. Досить. Прямую одразу до нього. Набридли ці ігри. Натяки, погляди, чужі слова, погрози. Раніше я могла йти напролом, думаючи тільки про себе. Зараз — ні. Зараз є Богдан. І страх за нього перекриває все. У приймальні тихо. Надто тихо. Каміла піднімає на мене погляд, повільно оглядає з ніг до голови.