Розділ 13

Оля

Будильник гуде вже вдруге, а я ніяк не можу розплющити очі. За третім дзвінком встаю та починаю збиратися. Готую сніданок для сина. Богдан сьогодні не в настрої, як і я, тому ледве вмовила його з’їсти хоча б кілька ложок каші. До садочка ми запізнилися, внаслідок чого я запізнилася на роботу на півгодини, але мені пощастило — Карини не було, і цього ніхто не помітив.

Працювати я не можу, все валиться з рук. Сиджу, вдивляючись в екран комп’ютера, ніби зачарована. Ніна збоку тараторить, а я не можу вловити суть її слів.

— Ти як пішла, стільки всього пропустила. Наш Сашко з Машкою весь вечір воркували, потім ще й додому разом поїхали. Думаю, у них там щось скльовується. Он, подивися, як воркують, — дівчина показує у їх бік, а я ігнорую. — Михайло з айті такі жарти розповідав, живіт весь вечір від сміху болів. Танці до болю в ногах — програма була супер. Ще й салют наприкінці вечора. Ось, глянь, я декілька відео зробила, — просовує мені телефон. Переглядаю відео без емоцій, у мене немає такого захвату, як у колеги. — Олю, а ти куди так різко зникла?

— Додому терміново потрібно було повертатися.

— Зрозуміла. А то Марина говорила, що ти в вбиральні нібито плакала, а Таїсія Денисівна тебе заспокоювала. Я одразу подумала, що маячню якусь говорить, — тараторить дівчина. — До речі, вона з нашим Русланом Назаровичем посварилася.

— Хто? Марина? — вперше вловлюю слова, які говорить дівчина.

— Та вона тут до чого. Таїсія Денисівна, — хмикаю, бо знаю, моя Тая могла там і бійку влаштувати, але надіюся, що зайвого нічого не наговорила. — А потім вся родина Ковалевських поїхала, крім Руслана Назаровича. Він був злий як чорт, а наша Карина весь вечір не задоволена ходила, вилася біля нього, а він її ігнорував, відверто. Що там у них було, я не знаю, але на загальне враження святкування це не вплинуло, думаю, більшість цього навіть не помітила. — Олю, тобі взагалі не цікаво?

— Чесно, ні. І так своїх проблем вистачає, — не хочу якось нагрубити, але виходить досить холодно та відсторонено.

—  Якщо тобі потрібна допомога, звертайся, — дивлячись на мою холодність, Ніна навіть пропонує допомогу. Я лише злегка киваю та посміхаюся.

Намагаюся щось зробити з робочих питань, але нічого не виходить. Я сподіваюся, що не пройду випробувальний термін у цій компанії, і далі ніхто зі мною договір про працевлаштування не підпише. Через місяць після випробувального терміну я зможу на законних умовах відмовитися, і жодних штрафів мені сплачувати не потрібно. Зараз живу цією думкою і чіпляюся за неї.

— Литвин, зайди до мене, — після обіду у відділі з’являється Карина Михайлівна та кличе до себе. Я не можу вловити її настрій.

— Так, хвилинку, — кидаю на неї швидкий погляд і зникаю за дверима начальниці.

— Викликали?! — запитую, опинившись у кабінеті.

— Сідай, — вона показує на стілець. Дивиться проникливо та зверхньо, ніби крізь мене. — Скажи мені, що вас з Русланом поєднує? — запитує прямо.

— Нічого, — намагаюся виглядати байдужою.

— Я так не думаю. Ти думаєш, я дура? Не бачила, як ти на корпоративі фліртувала з ним на очах у всіх? — говорить стервозно. — Я тебе наскрізь бачу, — гарчить.

— Ви так не нервуйте, у вашому стані не можна, — говорю дуже спокійно.

— Ти тут мені про мій стан не розповідай, без тебе розберуся. У мене до тебе є пропозиція, — дивуюся і навіть цього не приховую. — Ти сьогодні ж підеш до Руслана та відмовишся від подальшої роботи. А я за це заплачу кругленьку суму, — дивиться переможно, ніби все можна купити за гроші. — І зникнеш назавжди з цього міста, щоб про тебе не було й згадки. Зрозуміло?

— Карина Михайлівна, гроші мені ваші не потрібні. Я б із задоволенням, але, на жаль, я підписала договір, у якому маю сплатити штраф, якщо не допрацюю випробувальний термін. Тому не можу.

— Я дам гроші, але ти сьогодні ж маєш написати заяву і зникнути з цього міста! Чи ти думаєш, я не знаю, що ви раніше з Русланом зустрічалися? Його сестричка занадто емоційна та говірка, не стримала язика за зубами, — хитро посміхається. — Вирішила повернути минуле кохання?

— Що ви, ні! — зараз мною володіють емоції, і тепер, на зло цим двом, не хочу звільнятися. — Моє минуле життя ніяк вас не стосується…

— Отже, по-хорошому не розумієш? Твій підпис? — підсовує документи. Дивлюся підпис і справді бачу свій, але я нічого не підписувала. — Бачу, що твій. За цими документами ти проводила шахрайські схеми та зливала інформацію нашим конкурентам.

— Але я ж нічого такого не робила, — обурююся.

— Ти думаєш, хтось тобі повірить? У кращому випадку тебе звільнять за статтею, і в столиці робота прибиральницею буде твоїм максимумом, а в гіршому — тюремний термін. Я вже про це подбаю, — посміхається. — Даю тобі час до кінця дня, щоб у офісі завтра тебе не було і щоб ти зникла з життя Руслана. Ні, будемо говорити інакше: якщо до кінця дня не зникнеш, завтра ці документи будуть на столі у прокуратурі. Я зроблю все, щоб більше тебе не бачити, — замовкає, думає близько тридцяти секунд, а я і слова вимовити не можу, бо тільки цього ще не вистачало до загальних моїх проблем. — А я то думаю, чому ти мені одразу не сподобалася. А тепер зрозуміло, у вас був роман, але тепер Руслан мій, і я його не віддам, — говорить думки в голос.

— Мені він і не потрібен! Я вас почула і зроблю все, щоб більше ви мене за межами цієї компанії не бачили, але тікати з міста я не збираюся. Вам потрібно — ви і їдьте, але не я! — говорю зібрано, впевнено та рішуче, навіть сама собі дивуюся, як змогла протистояти Карині, бо дівчина не промах і її слова — це не просто слова, а відкрита погроза.

— От і добре для початку, але не думай, що я так все лишу і з міста тебе викурю, — від її слів зароджується страх, не хочу більше слухати її, встаю та прямую до дверей кабінету. Але наостанок вимовляю:

— Вперед! — рівна спина, впевненість так і віє від мене, але всередині все колотить.