Розділ 7

Оля

— Мамо, а хто ця тітонька? — шепоче син у мене на руках, ховаючись у моєму плечі.

Я не одразу відповідаю. Бо не можу. Підіймаю погляд — і ловлю Таю. Вона вже не просто дивиться. Вона роздивилася. Повністю. До найменших деталей. Її погляд ковзає по обличчю Богдана — очі, ніс, губи… затримується довше, ніж потрібно. І я бачу цей момент. Той самий. Коли всередині щось клацає. Вона вже знає. Не здогадується. Знає. Її обличчя змінюється на очах. Спочатку — нерозуміння. Потім — шок. Глибокий, оглушливий. А далі… щось ще. Біль. Розгубленість. І ніби зрада.

Вона переводить погляд на мене. Вперше. І цей погляд — важкий. Питання в ньому кричать. Але вона мовчить.

— Привіт… — голос тихий, майже зламаний. Вона робить крок. Ще один. Ніби йде по тонкому льоду. — Я… Тая, — простягає руку до Богдана.

І знову завмирає. Наче боїться доторкнутися. Бо після цього вже нічого не буде як раніше. Богдан дивиться на неї. Спокійно. Без страху. І тягнеться. Дає свою маленьку долоньку. А потім — сам тягнеться в обійми. І це остаточно добиває.

Я відпускаю його. Тая підхоплює. Різко. Наче боялася, що я передумаю. Притискає до себе. І завмирає. Очі заплющуються. На секунду. На довшу, ніж треба. Я бачу, як вона дихає глибше. Як ніби намагається втримати себе. Вмістити все це. Його тепло. Його близькість. Його… схожість. Вона вже все зрозуміла. Без слів.

— Таєчка, як я рада тебе бачити… — вривається голос бабусі, розбиваючи цю напружену тишу.

Тая відкриває очі. Повертається в реальність. Але вже інша.

— У вас тут свято… — говорить повільно, розгублено. — Я, напевно, не вчасно…

— Що ти таке говориш? — одразу відповідає бабуся. — Тобі ми завжди раді.

— Я… — вона на секунду губиться. — Я, мабуть, поїду…

— А я думав, ти до мене на день народження приїхала? — раптом звучить голос Богдана. Вона дивиться на нього. І в її очах щось ламається остаточно.

— Справді і скільки тобі?.. — тихо.

— Мені три! — гордо показує пальчики. Вона ковтає. Ледь помітно.

— Тоді… я залишуся, — каже, не відводячи від нього погляду. — Якщо ти дозволиш.

— Дозволяю! — радісно вигукує він.

— Тільки я без подарунка…— Вона усміхається. Але ця усмішка — крізь усе.

— Нічого! — одразу відповідає Богдан.

— Богдане, злізь з Таєчки, їй важко, — втручається бабуся.

— Все добре, — тихо, але твердо каже Тая.

І не відпускає. Жодного разу не дивиться на мене. А я стою. І відчуваю тільки одне — вона вже все побачила. І назад дороги більше немає.

Усе відбувається ніби повз мене.

Наче я — тінь у власному домі.

Тая постійно з Богданом.

Вона поруч із ним у кожну секунду — сміється, відповідає, слухає, нахиляється до нього, ловить кожне слово… так уважно, ніби це найважливіше у світі.

І, можливо, для неї це так і є. Для всіх інших — усе добре. Свято. Сміх. Розмови. І тільки мама з бабусею інколи кидають на мене погляди. Короткі. Тривожні. Ніби перевіряють, чи я ще тримаюся. А я не знаю, як пояснити те, що відбувається.

Не знаю, з чого почати. І найгірше — Таїсія не сказала мені жодного слова. Ні поганого. Ні доброго. Жодного. Ця тиша між нами… гучніша за будь-які крики.

Святкування проходить мимо мене. Я навіть не пам’ятаю, як знову виносила торт. Як він задував свічки. Що загадував. Наче цей день випав з моєї пам’яті. Поступово всі розходяться.

Тітка Віта з чоловіком йдуть. Бабусю Ніну відвозить дядько Віталій. Двір стихає. Залишаємося ми. Син — з Таєю. А ми з мамою мовчки зносимо посуд на кухню. Вода шумить. Тарілки дзвенять. І ця тиша між нами — тисне. Коли закінчуємо, мама витирає руки і повертається до мене.

— Доню, я поїду до Віталія… вам з Таєю треба поговорити. Хочеш, Богданчика з собою заберемо?

Я одразу хитаю головою.

— Дякую, мам… не потрібно.

Мама дивиться на мене ще секунду. Наче хоче щось сказати. Але мовчить. Киває. Забирає речі й виходить. Я проводжаю її поглядом до воріт, де вже чекає дядько Віталій. І коли вони зникають за ними… роблю глибокий вдих. Ще один. Наче збираю себе по шматках.

І йду на задній двір. Тая сидить поруч із Богданом. Слухає його. Уважно. Дуже уважно. Він щебече без зупину — про машинки, про самокат, про Туза, про все одразу. А вона ловить кожне слово. Кожен звук. Кожен погляд. І посміхається. Спокійно. Легко. Наче нічого не сталося. Або… ніби дуже старається виглядати такою.

Я зупиняюся за кілька кроків. І дивлюся. На них. На цей момент. На цю дивну, болючу… правильність. І розумію — розмова, якої я так боялася, вже почалася. Просто без слів.

— І що тут робить мій бешкетник? Вже, напевно, втомив Таю, — намагаюся говорити легко, ніби нічого не сталося.

Дві пари очей одразу на мені. Богдан — живий, радісний. І Тая… Спокійна. Надто.

— Нічого, він не втомився, — коротко кидає вона. — Правда, Богданчику?

— Так, мам! — одразу підхоплює він. — А Тая сказала, що ми з нею завтра підемо в магазин за подарунком, можна?

Я на секунду гублюся. Погляд ковзає на Таю. Вона дивиться на мене. Спокійно. Але за цим спокоєм — напруга.

— Давай вже завтра подивимося, — відповідаю рівно. — А зараз спати.

— Ну, мам… будь ласка…

— Добре, — видихаю. — Але зараз збирай іграшки. Вже майже десята.

Він ще щось бурмоче, але слухається. Збирає свої скарби, несе до будинку. І щойно він зникає за дверима… тишина накриває миттєво.  Важка. Натягнута. Ми дивимося одна на одну. І водночас — ніби не бачимо.

— Поговоримо, — кажемо в один голос.

— Я тільки Богданчика спати вкладу… — Я ледь помітно всміхаюся. Гірко.

Вона ніби хоче щось додати. Слова вже майже зриваються з губ. Але вона мовчить. Лише коротко киває. Я розвертаюся і йду до будинку. Усе відбувається швидко. Піжама. Вода. Казка. Сьогодні він засинає ще швидше, ніж зазвичай — день був надто насичений. Я дивлюся на нього трохи довше.

Наче набираюся сили. Беру радіоняню. І виходжу назад. З двома пледами в руках. На дворі вже прохолодно. Повітря свіже, нічне. Тая сидить у вуличному кріслі.