Розділ 6

Оля

— Мамо, а хто ця тітонька? — шепоче син у мене на руках.

Кидаю погляд убік на Таю, але вона дивиться на мене, її погляд ніби крізь мене. Очі чітко сфокусовані на Богдані. Вона помічає риси сина і видно, що розуміє, чия це дитина.

— Привіт, — подруга наближається до мене та вітається з сином, своїм племінником. Мені дуже соромно перед дівчиною. — Я Тая, — простягає свою руку до Богдана. Той дивиться на неї, здається, Таїсія не дихає, поки чекає. Богдан швидко реагує, подає свою руку і тягнеться за обіймами. Відчуває спорідненість. Відпускаю дитину, а Тая підхоплює його. Стримую сльози, коли бачу, як дівчина тане в цих обіймах.

— Таєчка, як я рада тебе бачити, — як з землі поряд з нами виростає моя бабуся. — Проходь, сідай.

мУ вас тут свято, я, напевно, не вчасно, — розгублено говорить дівчина.

— Що ти таке говориш? Тобі ми завжди раді, — жваво відповідає бабуся.

— Дякую, але я краще поїду.

— Залишайся. У мене сьогодні день народження, — щебече мій горобчик. Дівчина посміхається.

— Справді?! І скільки тобі років?

— Три, — Богдан вимовив звук «р» чітко та голосно.

— Ну, якщо ти просиш, я залишуся, — подруга за весь час навіть на секунду не глянула на мене. — Тільки, я без подарунку.

— Нічого! —  говорть Богдан.

— Богдане, злізь з Таєчки, їй важко, — говорить бабуся. Але дівчина говорить, що все добре і зупиняє Богдана, коли той хоче, щоб його відпустили. — Прошу всіх за стіл, — каже бабуся. — Оксано, принеси ще прибори та стілець для Таї.

— Вже несу, — подає голос мама.

Все відбувається ніби мимо мене. Тая постійно з Богданом. Для решти гостей все добре, лише рідко по черзі бабуся і мама кидають на мене погляди. Я не знаю, як пояснити те, що відбувається. Таїсія не сказала мені ані слова, ні поганого, ні хорошого. Святкування проходить мимо мене, навіть не пам’ятаю, як знову виносила тортик сину, щоб той задув свічки.

Тітка Віта з чоловіком вже пішли. Бабу Ніну повіз додому дядько Віталій. Син з подругою, а ми з мамою зносимо посуд на кухню. Коли все прибрали, мама звертається до мене:

— Доню, я поїду до Віталія, вам з Таєю треба поговорити. Хочеш, Богданчика з собою заберемо?

— Дякую, мам, Богдана забирати не потрібно.

Мама забирає речі та прямує до воріт, де її вже чекає дядько Віталій. Роблю кілька вдихів свіжого повітря і йду на задній двір. Тая уважно слухає, ловить кожне слово Богдана, а той щебече без зупину. Поряд з ним вона розслаблена або хоче такою здаватися.

— І що тут робить мій бешкетник? Вже, напевно, втомив Таю, — дві пари очей звертаються на мене.

— Нічого, він не втомився, — буркає Тая. — Правда, Богданчику?

— Так, мам, а Тая сказала, що ми з нею завтра підемо в магазин за подарунком, можна? — Богдан, як завжди, переконливий.

— Давай вже завтра подивимося, а зараз спати.

— Ну, мам, будь ласка.

— Добре, але зараз збирай іграшки, час готуватися до сну, вже майже десята. Щось загрався сьогодні, — Богдан починає збирати іграшки та несе їх до будинку. Між мною та подругою нависає тиша.

—Поговоримо, — говоримо в один голос.

— Я тільки Богданчика спати вкладу, — Тая хоче щось сказати, але мовчить. Лише після її кивка я прямую до будинку. Швидко готуємося до сну, і під казку він засинає. Беру радіоняню та йду на вулицю, захопивши з собою дві ковдри, бо на дворі вже прохолодно.

Подруга одразу помічає мене. Вона розмістилася на одному з вуличних крісел і гладить Туза, який в’ється біля неї. Сідаю поряд.

—  Дякую, — говорить Тая, коли я вкриваю її плечі пледом.

Я не знаю, з чого почати. Я не говорила про таке ні з ким, хоча знаю, що Тая — це та, якій я можу відкритися. Але боюся. Як не як, вона сестра Руслана. А що, якщо після того, як я їй все розповім, вона повідомить Руслану, і він захоче забрати Богдана? Яка буде його реакція? Не встигаю ще більше себе накрутити.

— Богданчик — син Руслана?! — чи то запитує, чи стверджує подруга. Вона перша порушує тишу.

— Так, — виходить зовсім тихо. Я боюся глянути в очі подрузі. Відколи я стала такою боягузкою? Дивлюся, як Тая заціпеніла в одній точці.

—  Чому? — говорить бурхливо. — Чому ти нічого не сказала?

—  Я збиралася… Чесно, збиралася.

—  Але чому ти нічого не сказала? — Тая стримує свій гнів, хоч їй це дуже важко. — Ти хоч розумієш, що ти наробила?

— Все я розумію! — тепер мною заволоділи емоції. Не можу бути спокійною. — Я знаю, я ідіотка, я сама винна, але не могла я сказати, якби й хотіла. Я ж кохала Руслана, а він — я задихаюсь від власних емоцій. Вперше за вечір подруга подивилася на мене.

— Що він зробив? — говорить серйозно. — Олю, не мовчи!

—  Пам’ятаєш, ти гостювала в мене? Пам’ятаєш, я тобі розповідала про хлопця, з яким зустрічалася в школі? — починаю з далека.

— Так, але до чого це?

— Коли ти була в мене, мені прийшло повідомлення від колишнього. Він писав, що хоче мене повернути. Спочатку я проігнорувала, не звернула уваги, думала, жарт. Але потім прийшло ще одне повідомлення, і я одразу заблокувала його, — продовжую дуже тихо.

— Чому ти не говорила мені нічого?

— Не знаю, я не придала цьому значення.

—  А що було далі?

—  Після сесії, коли ти поїхала в гори зі своїми, а Руслана не було в Києві, мені написала Аліна, що вона в місті і хоче поговорити, помиритися. Запропонувала зустрітися. Сказала, що орендувала квартиру, запросила туди. Я й погодилась, хоча відразу відчувала, що щось не так. Якби я тільки знала, ніколи б не поїхала. Розумієш, ніколи! — дивлюсь на дівчину.

—  Не мовчи, ти мене лякаєш, — голос подруги стає не таким холодним.

— Я приїхала за адресою, яку скинула Аліна, а коли піднялася в квартиру, жодної дівчини там не було. Там був Ігор.

— Ох, — Тая тихо скрикує, але її вираз обличчя залишається серйозним та зібраним.

Мені важко говорити та згадувати той день, з якого розпочалась руйнація мого життя. Я багато думала, аналізувала ті події. З’їдала себе зсередини, але навіть якби я розказала все Руслану, він би не повірив. Це точно.