Розділ 4

Оля

Будильник різко вириває мене зі сну. Швидко вимикаю його, ще до другого сигналу — щоб не розбудити Богдана в таку рань. Повертаю голову. Син спить у своєму ліжку, спокійно, рівно дихає, обійнявши ковдру. Такий маленький… і такий мій. На мить завмираю, просто дивлюся на нього, ніби набираюся сил перед днем.

Сьогодні я їду до Києва. Переглянути квартири. Зробити ще один крок у той бік, який сама собі намалювала. Марина досі не зателефонувала. І моя вчорашня впевненість повільно тане, розчиняється десь між сумнівами. Якщо ні — значить, не доля. Я знайду інше. Повинна.

Ще потрібно забрати подарунок для Богдана. Він давно просив машинку на пульті керування. Я замовила її ще вчора ввечері — сьогодні тільки забрати. Уявляю його очі… і мимоволі усміхаюся.

План простий: швидко вирішити всі справи і повернутися в Білу Церкву. З Богданом залишається моя  бабуся.

Мама ночувала у дядька Віталія, тому ми з сином були вдома самі… але зараз я чую звуки з кухні. Легкий брязкіт посуду, тихі кроки. Я вже знаю, хто це.

— Привіт, — тихо вітаюся, заходячи на кухню.

Ба вже біля плити. Як завжди — зранку на ногах, у своїй стихії. Наче нічого не сталося. А між нами — тиша. Важка. Натягнута. Ми майже не говорили після тієї сварки. І тепер я навіть не знаю, як правильно стояти поруч із нею. Бо вона при Богдані… говорила про його батька. І це болить.

— Привіт, — відповідає, навіть не повертаючись одразу. Потім різко дивиться на мене. Прямо. Як вміє тільки вона. — Ти ще ображаєшся? — Мовчу. — Бачу, що ображаєшся, — зітхає. — Ну і дурна ти, Ольга. — Слова ріжуть. — Я ж як краще хочу. Хіба я тобі колись зла бажала?

— Я сама розберуся, як мені краще, — стискаю губи.

— Вже розібралася… — кидає тихо.

Але я чую. І всередині щось рветься.

— І що? — різко повертаюся до неї. — Не таку внучку чекали? Так? Ну звісно. Онука Ніни Литвин… перша, правильна, ідеальна. А потім — бах! — і залетіла. І навіть не відомо від кого.— Голос зривається. — Розчарована? — додаю вже з гіркою іронією.

— Що ти верзеш?! — бабуся різко ставить ложку на стіл.

— Правду! — не стримуюсь. — Ти ж завжди говорила: діти — тільки в шлюбі. Як у вас із дідом. Як у мами з татом. А я що? Мати-одиначка. Не виправдала. — Слова летять швидше, ніж я думаю. — Як це ти мене ще на аборт не відправила, а? — додаю, і в ту ж секунду розумію, що зайшла надто далеко.

Бабуся різко сідає на стілець. І в цій тиші мені раптом стає соромно. Бо це неправда. Вони були поруч. Завжди. Коли я не знала, як взяти Богдана на руки. Як тримати його голівку. Як заспокоїти. Як пережити перші ночі без сну. Вони були. А я зараз…

— Добре, що цього не чують твій батько і дід, — тихо, але жорстко каже бабуся. — Ми тобі хоч раз дали привід думати, що ти нас розчарувала?— Я мовчу. — Богдан — це найкраще, що з нами сталося, — додає вже тихіше. — Наш промінчик.

У горлі пече.

— А що я маю думати?! — знову підвищую голос. — Коли ти тиснеш на мене! Коли лізеш у мої рани! Ти ж нічого не знаєш!

— Так розкажи! — різко відповідає. — Скільки ще будеш усе в собі носити? Думаєш, ми сліпі? Не бачимо, в якому ти стані? Як ти з Києва повернулася — ніби не своя.— Пауза. — Твій стан передається Богдану, — додає тихіше. — Подумай про нього.

— Я тільки про нього і думаю… — шепочу, ковтаючи сльози.

Руки тремтять. Я вже не злюся. Мені боляче. Бабуся дивиться на мене довго. Потім говорить спокійніше:

— Олю… я спитаю один раз. Хочеш — скажеш. Не хочеш — я не буду більше чіпати. Що у вас сталося з його батьком?— І в її голосі немає тиску. Лише… турбота. Я повільно сідаю. Бо стояти більше не можу.

— Ба… це складно, — голос тихий, надломлений. — Але одне я знаю точно… Богдан — це не помилка. Це… кохання. — Слова даються важко. — Мені страшно, — додаю вже чесно. — Я боюся навіть думати про те, що він дізнається.

— Чого ти боїшся?

— Що забере його, — піднімаю очі. — У нього є все. Гроші. Зв’язки. Вплив. А я що? Нічого. Без роботи. Без свого житла. — Голос зривається. — Я не зможу з ним боротися…

Тиша.

— Олю… — бабуся піднімається, підходить ближче. — Вибач мені. — Я дивлюся на неї здивовано. — І запам’ятай: Богдана ми нікому не віддамо.

Просто. Чітко. І вперше за довгий час мені хочеться в це повірити.

— Бабунь… це я маю вибачитися, — шепочу. — Я зірвалася на тобі. Пробач.

Вона обіймає мене. Несподівано. Міцно. І це… ламає. Бо вона так майже ніколи не робить.

— Все, досить киснути, — каже вже звичним тоном, відпускаючи. — Біжи збирайся, бо ще на автобус запізнишся. А я тут суп доварю нашому бешкетнику.

Я усміхаюся крізь сльози.

— Угу… дякую. — Я усміхаюся крізь сльози. Вже біля виходу зупиняюся. — Ба… тільки не додавай у суп цибулю. Богдан не любить.

— То це в тебе він не любить, — бурмоче. — А в мене все їсть і ще добавки просить.

— Ну… перетри тоді, будь ласка. Вона фиркає, але киває.

— Добре.

Дивлюся на себе в дзеркало. Легкий макіяж — зовсім трохи, лише щоб не виглядати надто юною. Хоча… кого я обманюю? Я і є ще молода. Просто вже мама. Мама найкращого хлопчика. Поправляю волосся, проводжу пальцями по щоках, ніби перевіряю, чи не зникла ця впевненість, яку намагаюся намалювати собі зранку. Одяг — максимально простий і зручний. Без зайвого. Сьогодні не про красу. Сьогодні — про витримати.

Зупиняюся на мить. Дивлюся уважніше. На дівчину в дзеркалі. Вона посміхається. Легка. Зібрана. Наче все під контролем. Я теж посміхаюся у відповідь. Ніби вірю в цю версію себе. Ніби справді — стильна, спокійна, на позитиві. Хоча десь глибоко всередині все ще трохи тремтить.

Коли заходжу на кухню, Богдан уже там. Сидить за столом, сонний, з розпатланим волоссячком, але терпляче чекає, поки його нагодують. І одразу піднімає на мене очі.

— Мамо, ти дуже гарна! — щебече, широко позіхаючи. Я мимоволі усміхаюся.

— Дякую, моє сонечко… — підходжу ближче, проводжу рукою по його щоці. — А ти чому так рано встав? Ще ж тільки сьома.