Розділ 4

Оля

Будильник продзвонив, швиденько вимикаю, щоб не розбудити Богдана в таку рань. Син мирно спить у своєму ліжку. Вдягаю шовковий халат, беру речі та прямую у ванну. Сьогодні я їду до Києва, щоб переглянути квартири. Марина ще не зателефонувала стосовно нового місця роботи, і чомусь моя впевненість згасає по-тихеньку. Якщо ні, значить, не доля. Шукатиму ще.

Я маю деякі заощадження, тому жити нам з Богданом є за що. Я не передумала, заберу його з собою, бо якщо я вже вирішила, що Богдан переїздить, то так і буде.

Квартира, у якій я мешкаю з Марго та Нікою, не підходить для проживання з дитиною. І район, хоч і хороший, але поряд немає ні дитячого садка, ні парку, де можна було б погуляти. Тому для дитини це не варіант.

Також потрібно купити подарунок Богдану на день народження. Богдан давно хотів ігрову машинку з пультом управління, тому я ще вчора ввечері оформила інтернет-замовлення, яке сьогодні маю забрати. Думаю, швиденько виконую свої справи і повернуся в Білу. З Богданом залишається моя бабуся.

Мама ночує у дядька Віталія, тож ми з сином вдома самі, але я чую звуки на кухні і вже знаю, кому вони належать.

—  Привіт, —   вітаюся з бабусею, яка вже з самого ранку куховарить. Ми з нею майже не розмовляємо з моменту сварки, а зараз я взагалі не знаю, як поводитися, бо вона при Богдані говорила про його батька. Це ж неправильно.

— Привіт, ти ще ображаєшся? —  питає вона, дивлячись прискіпливо, як тільки вона вміє. Як сканер, виносить висновок: —  Бачу, ображаєшся. Ну і дура ти, Ольга. —  мовчу. —  Я ж як краще хочу. Хіба я тобі колись зла бажала?

— Я сама розберуся, як краще.

— Вже розібралася, —  говорить тихо, щоб я не почула, але я почула і розумію, що камінь в мій город.

— І що? Не очікували ви від мене? —  дратуюся. —  Ну, як таке може бути? Онука самої Ніни Литви. Завжди в усьому перша, найкраща, і ось завагітніла, а ви ще не знаєте від кого. Розчарована? —  фиркаю.

— Що ти верзеш? —  бабуся не приховує свого невдоволення.

— Правду. Ти ж завжди мені говорила, що діти повинні з’являтися лише в законному шлюбі, як у вас з дідом або у мами з татом. Щоб було кохання. А тут я мати-одиначка, не виправдала твоїх очікувань. Як це ти мене ще на аборт не послала? —  бабуся сідає на стілець, а я говорю зайві слова. Ні бабуся, ні мама ні разу мені нічого подібного не сказали, завжди підтримували і допомагали. Вони були поряд, коли я не знала, як поводитися зі своїм малюком, як брати його на руки, тримати голівку, купати, годувати, що робити, коли він плакав, коли різалися зубки. Я не вдячна, але не можу стриматися. Зараз такий період —  постійно в роздумах. Вся огорожа, яку я вибудовувала для нас з Богданом, поступово руйнується, а я намагаюся сама все витримати та не дати їй впасти.

—  Добре, що цього не чують твій батько та дід, —  говорить роздратовано. —  Хіба ми давали тобі причину так думати, що ти ось так говориш? Богдан —  це найкраще, що з нами сталося за останні роки. Це наш промінчик світла, — голосно видихає.

— А що я маю думати, коли ти осідаєш на мене, як шуліка, давиш і давиш на мої рани? Ти ж нічого не знаєш.

— Так, розкажи, може, досі все собі тримати? Чи ти вважаєш, що ми з Оксаною сліпі, не бачимо, як ти вся на зводі, як з Києва повернулася? Твій настрій і стан же передається Богдану, подумай про нього.

— Я лише про нього і думаю. Богдан —  це мій світ, моє життя. Я погана мати, —  говорю, стримуючи сльози та ковтаючи гіркий ком в горлі.

— Онучко, що ти таке говориш? Що за дурні думки тобою оволоділи? — стурбовано говорить. —  Богданчик дуже тебе любить.

—  Але ти ж права, йому мене мало! Знаєш, ми з ним у парку гуляли, і він почав розпитувати про тата. Мені тоді стало важко дихати. Я не знаю, як це описати. Сказав, що дуже хоче з ним познайомитися, а я збрехала, що він далеко.

—  Олю, запитаю один раз: хочеш —  говори, хочеш —  ні, я прийму будь-яке твоє рішення. Що у вас трапилося з батьком Богдана? —  бабуся говорить дуже спокійно, не вимагає нічого, дає час подумати. І я наважуюсь розкрити трохи карти. Сідаю навпроти бабусі, бо я так і стояла, як прикована весь цей час.

— Ба, це все дуже складно, але одне точно знаю: Богданчик —  це плід великого кохання. Ця вся історія ніби казка, казка, яка розчинилася та залишила по собі глибинні шрами, а зараз рани знову почали кровоточити. Мені важко усвідомити, що Богдану і справді потрібен батько, що йому не вистачає його, але знову впустити цю людину у своє життя… Я не знаю… не зможу, —  останні слова говорю зовсім не впевнено та розгублено.

— Олю, вибач мені, —  говорить вона, —  те, що мене ранить, бо це я маю вибачитися, а не ти. Я не повинна була заводити цю тему.

—  Бабунь, це я маю вибачитися, це я не стрималася, зірвалася на тобі. Вибач мені, —  бабуся наближається і обіймає мене. Для неї це рідкість, зазвичай вона тримає відстань, і такі ласкаві прояви —  це не про неї. Вона проявляє свою любов інакше.

— Досить киснути, біжи вже збирайся, а то ще на автобус запізнишся. А я поки суп доварю нашому бешкетнику.

— Угу, —  встаю і вже збираюся вийти з кухні, як додаю, — Ба, не додавай у суп цибулю, Богдан не любить.

— То він у тебе не любить, а в мене все їсть і ще добавки просить.

—  Але краще перетри її на терці, будь ласка.

—  Добре.

Залишаю бак на кухні і йду збиратися. Вода бадьорить, душ допомагає зібратися як зовні, так і всередині. Через тридцять хвилин я повністю готова.

Легкий макіяж, бо без нього я виглядаю зовсім юною, а я вже мама. Найкращого хлопчика. Вдягла максимально зручний та практичний одяг: білу футболку, чорні лосини та чорну шкірянку. Волосся збираю у високий, тугий хвіст. На руку вдягаю браслет.

Дивлюся ще раз у дзеркало перед тим, як вийти з ванної кімнати, і посміхаюся своєму відображенню — я вся така стильна та на позитиві.

— Ой, і що це за краса у нас така? — ба виходить з кухні з Богданом, який стоїть біля неї хвостиком.