Розділ 23

Оля

Прямую до будинку, але кожним кроком відчуваю його погляд на спині. Він стоїть там. Я це знаю, навіть не обертаючись. І чомусь… не їде. Двері за мною зачиняються тихо, майже беззвучно. Я завмираю на мить у коридорі, ніби прислухаюся — чи не рушить машина. Але ні. Тиша. Він усе ще там. Серце б’ється швидше. Намагаюся рухатися обережно, майже навшпиньки. Богдан уже спить — я відчуваю це навіть без перевірки. Але світло на кухні ріже очі. Не встигла… Ще крок — і я вже в прихожій, майже проскочила.

— Доню, ти вже прийшла? — голос мами м’який, але зараз він звучить надто гучно. Завмираю.

— Угу, — відповідаю тихо, не заходячи на кухню. Ховаюся в темряві коридору, ніби вона може приховати мій стан.

— Ольго, а хто це тебе підвозив? — долітає голос баби Ніни. Уважний. Чіпкий. Як завжди.

— Не важливо. — Я стискаю ручку сумки сильніше. Коротко. Різко. Щоб не продовжували. Пауза. Та сама, після якої зазвичай стає тільки гірше.

— Щось твоє «не важливо» не поспішає їхати, — додає вона вже з ледь помітною усмішкою в голосі. Я заплющую очі. Він досі там. Чорт.

— Не знаю… — ковтаю клубок у горлі. — Я втомилася. Піду до себе, добре?

Не чекаю відповіді. Просто йду. Швидко, але обережно. Відчиняю двері в кімнату, затримую подих — щоб не скрипнули.Тиша. Богдан спить. Маленький, теплий, справжній. Мій. І тільки зараз я дозволяю собі видихнути. Спираюся спиною на двері й заплющую очі. Руки тремтять. Бо я знаю — це ще не кінець. Він не поїхав.

Не пам’ятаю, як роздягалася, як лягала в ліжко і як заснула. Зранку почуваюся розбитою. Довго дивлюся в стелю. Так би й пролежала весь день, але прокидається Богдан — і статус мами ніхто не скасовував.

— Мам, я прокинувся і хочу гуляти, — кличе з ліжка. Підіймаюся, підходжу до нього. — У парк, — додає впевнено.

Кидаю погляд у вікно — дрібний дощ.

— Добре. Пройдемося через парк до магазину, але недовго, — кажу, вже знаючи, що відмовити не зможу.

— Добре! — оживає він. Цілую його в маківку — і вже за мить він біжить шукати свої гумові чобітки й дощовик.

Сама ще трохи сиджу в кімнаті, дивлюся в одну точку, ніби збираю себе по шматках. Потім накидаю теплий махровий халат і виходжу на кухню. Мама з бабою сидять за столом із чаєм, Богдан уже доїв і крутиться поруч.

— Доню, сідай до нас, — мама піднімає на мене погляд і відставляє чашку.

— Немає часу. Я Богдану прогулянку пообіцяла. — Я лише злегка хитаю головою, проходжу повз, вмикаю чайник.

— Ви погоду бачили? — Баба Ніна фиркає, піджимаючи губи, і кидає погляд у вікно.

— Бачили, —Я на секунду зупиняюся, спираючись на стільницю, знизу плечима. — Але ти ж його не переконаєш.

Богдан саме в цей момент пробігає повз нас, заглядає в кімнати.

— Мам, давай швидше! — зупиняється посеред кухні, ставить руки в боки, копіюючи дорослих. — Я вже зібрався. І взагалі… жінки завжди довго збираються.

Я піднімаю на нього брови, а мама прикриває рот рукою, ледь стримуючи сміх.

— Оце заяви, — тихо сміється вона.

— Біжу, біжу, — підходжу до сина, поправляю йому футболку. — Іди поки  іграшки склади.

— Ну добре, — бурмоче вже м’якше й вибігає з кухні.

— Ох, і дзиґа.  — Я беру чашку з кавою, роблю ковток, нарешті трохи заспокоюючись. І в цей момент баба Ніна, не відводячи погляду від вікна, наче між іншим кидає:

— Олю… а машина під двором — це не та, що вчора тебе підвозила? — Моя рука завмирає з чашкою на півдорозі. — Вона тут із самого ранку стоїть, — додає вона вже тихіше, але уважно.

Я повільно підходжу до вікна, кидаю короткий погляд… і одразу відвертаюся, роблячи вигляд, що нічого особливого.

— Не знаю. Можливо, — кажу рівно і повертаюся до столу.

— І ти нічого не хочеш сказати, Льоля? — Мама підпирає щоку рукою, уважно дивиться на мене.

Я роблю ще ковток кави, не піднімаючи очей.

— Не дивіться ви так, бо можна вдавитися. — Я роблю ще ковток кави, не піднімаючи очей.

— Це твій хлопець? —  Баба Ніна ледь нахиляється вперед, примружує очі.

Я вже відкриваю рот, але мене рятує голос із кімнати:

— Мамо! Я тебе чекаю!  —  Я різко ставлю чашку на стіл.

— Все, мені час, — швидко кажу, уже прямуючи до виходу.

— Ольго, — голос баби наздоганяє, — не думай, що втечеш від цієї розмови. Я на мить зупиняюся в дверях, але не обертаюся.

— Добре, — тихо кидаю і йду.

Швидко збираюся, рухаюся різко, нервово — ніби запізнююся, хоча нікуди не треба. Лише б не бачити його. Лише б поїхав. Виходимо з Богданом надвір. Повітря сире, важке після дощу. Син одразу розкриває парасольку — серйозний, зосереджений, обережно обходить калюжі й першим іде до фіртки. Я виходжу слідом… і завмираю. Він тут. Стоїть біля машини, сперся на дверцята, ніби й не збирався їхати. Богдан підходить ближче, підіймає голову, уважно вдивляється.

— Доброго дня, — каже серйозно, навіть трохи доросло. — Я вас пам’ятаю… ви на маминій роботі були.

Руслан повільно переводить погляд на мене — довгий, важкий — і лише потім опускається навпочіпки перед сином.

— Привіт, — тихіше, вже до нього. Посміхається ледь помітно. — І я тебе пам’ятаю.

Простягає руку. Богдан без вагань тисне її. Маленька долонька в його великій — і в Руслана на мить щось змінюється в обличчі. М’якішає. Він бере з машини пакунок, простягає.

— Це тобі.

— Не потрібно. — Я різко роблю крок уперед, перехоплюю повітря.

Руслан підводить на мене очі. Спокійні. Надто.

— Олю, — тихо, але з напором.

Я стискаю пальці в кулак.

— У моєї дитини все є. Від тебе — нічого не потрібно. — Я стискаю пальці в кулак.

Кожне слово — як постріл. Він повільно випрямляється, робить крок ближче. Нахиляється ледь, так, щоб тільки я чула:

— Ти хотіла сказати… у нашої. — По шкірі проходить холод.

— Нам час, — різко беру Богдана за руку. — Ходімо.

Обходимо його машину. Занадто близько. Відчуваю його погляд на потилиці. Крок. Другий.