Розділ 16

Оля

Прямую до будинку, відчуваю на собі погляд Руслана. Я чекаю, коли він поїде, але він продовжує стояти, навіть коли я заходжу в будинок. Намагаюся бути тихою. Богдан вже спить, але на кухні ще горить світло, тому хочу швидко проскочити до кімнати, щоб мене ніхто не помітив.

— Доню, ти вже прийшла? — чую з кухні голос мами.

— Угу.

— Ольго, а хто це тебе підвозив? — запитує баба Ніна.

— Не важливо.

— Щось твоє «не важливо» не поспішає їхати, — продовжує баба Ніна говорити з кухні, а я так і продовжую стояти у прихожій.

— Не знаю, я втомилася, піду до себе, добре? — не чекаючи відповіді, прямую до кімнати, тихо, щоб не розбудити Бодю.

Не пам’ятаю, як роздягалася, як лягала в ліжко і як заснула. З ранку відчуваю себе розбитою. Довго дивлюся в стелю. Так би весь день пролежала, але прокинувся Богдан, і статус мами ніхто не відміняв.

— Мам, — чую голос дитини з ліжка. — Я прокинувся і хочу гуляти. — Підіймаюся і прямую до ліжка сина.

— Гуляти, кажеш?

— А ти не забула, що ми сьогодні до Києва повертаємося?

— Ні, але ж це буде ввечері, а зараз тільки ранок.

— І куди хоче мій горобчик? — запитую.

— У парк.

— У парк? — перепитую здивовано. — Синку, але на вулиці дощ, ми намокнемо в парку.

— А я гумові чобітки та дощовик вдягну, і ще парасольку візьмемо, так і не намокнемо. — Дивлюся у вікно: дощ зовсім мілкий. Відмовляти сину не хочу, та й гуляти по дощу теж.

— Давай зробимо так: я все одно в магазин за продуктами збиралася. Підемо разом через парк, не будемо довго гуляти, а то замерзнемо з тобою та захворіємо.

— Добре, тоді я збираюся.

— Угу, — цілую сина в голову, і він зі словами «бабусі, де мої гумові черевики та дощовик з зонтиком? Ми з мамою йдемо в магазин» — побіг.

Сама ще деякий час проводжу на самоті у кімнаті, потім одягаю теплий махровий халат і прямую на кухню, де мама з бабою п’ють чай, а син завершив сніданок.

— Доню, сідай до нас.

— Та немає часу, Богдану обіцяла прогулянку у парку.

— Ви погоду бачили? — бурчить баба.

— Бачили, а хіба можна твого правнука переконати?

— Все мовчу, мовчу.

Знаходжу час на каву, поки Богдан бігає по будинку в пошуках парасольки. Я ще маю час.

— Мам, давай швидше, — серйозно говорить син. — Я вже майже зібрався. Вічно жінки довго витрачають часу на свої оці всі... макіяжі, зачіски, — говорить дуже серйозно, а наша трійця заледве стримує сміх. — І чекаєш вас вічно. Не люблю чекати.

— Біжу, біжу, синку. Ти поки подивися мультик. Там по телевізору «Тачки» транслюють. Я поїм і швидко вдягнуся, без макіяжу та зачіски. Швидко.

— Ну добре, — іде до кімнати. Я чую, як син увімкнув телевізор і занурюється у мультик, який бачив сто разів. Це його улюблений про машинку МакКвін. Він навіть піжаму таку має.

— Ох, і мала дзиґа, — говорить мама.

— Олю, а це під двором випадково не та машина, що вчора тебе підвозила? Вона тут з самого ранку, — запитує баба Ніна.

— Не знаю, можливо, — дивлюся у вікно і роблю байдужий вигляд. А сама думаю, невже Руслан тут всю ніч простояв? Чи я хвилююся про нього? Ще цього не вистачало. Досить з мене почуттів.

— І ти нічого не хочеш сказати, Льоля? — тихо, але з цікавістю говорить мама. Коли я п’ю свою каву, дві пари очей сканують мене.

— Не дивіться ви так, бо можна і вдавитися.

— Не відходь від теми, — наступає баба.

— Це твій хлопець? — мама підтримує бабу Ніну.

— Мамо, і довго мені тебе чекати? — від відповіді мене рятує син.

— Все, мені час бігти, все потім.

— Ольго, поговоримо потім, не думай, що втечеш від розмови.

— Добре.

Швидко тікаю з кухні та починаю збиратися, сподіваючись, що поки я збираюся, Руслана вже не буде. Я ж попросила його, щоб мені був потрібен час, чому він чатував під будинком? Що за чоловік?

Швидко збираюся і виходжу з сином з будинку. На вулиці хмарно та сиро, але дощу поки немає, хоча ще годину тому моросив. Незважаючи на це, Богдан розкрив парасольку і з серйозним видом, оминаючи калюжі, йде до фіртки. Богдан виходить з двору першим. Мої надії на те, що коли ми вийдемо, Руслана не буде, розпалися, як картковий будинок.

— Доброго дня, — серйозно говорить Руслану Богдан, мій син — сама серйозність. — А я вас пам’ятаю. Ви на мамині колишні роботі були, але ми тоді швидко пішли.

— Привіт, — говорить мені Руслан, але я лише злегка киваю. — І я тебе пам’ятаю, тебе неможливо не запам’ятати, — Руслан присідає біля сина, вдивляється в його темні оченята і подає руку для потискання. Богдан швидко відповідає, а чоловік розпливається в посмішці. Я рідко бачила Руслана усміхненим, завжди серйозний і зібраний, але не з Богданом. Поряд з ним він спантеличений і розгублений, що є рідкістю для Руслана.

— Це тобі, — Ковалевський простягає Богдану пакунок.

— Не потрібно, — вперше подаю голос.

— Олю! — з напором говорить чоловік. Богдан не поспішає приймати подарунок.

— У моєї дитини все є, від тебе нічого не потрібно! — ядерно кажу кожне слово.

— Ти хотіла сказати «у нашої», — встає і шепче спокійно, без претензій, так, щоб не почув Богдан.

— Нам час, синку, ходімо, — беру Бодю за руку і обходимо автомобіль Руслана, який загородив вихід, і йдемо у напрямку парку.

— Олю, я чекатиму, — говорить в спину. Маю велике бажання повернутися, але ігнорую його.

— Сподіваюся, коли я прийду, тебе тут не буде! — кричу не обертаючись.

Руслан ще щось говорить, але я вже зайшла за ріг і нічого не почула. Вся дорога до магазину я відповідала на питання Богдана: «Що це за дядько?», «Це ж він з твоєї роботи?», «А чому ми не забрали пакунок?» і ще багато інших питань, на які я шукала відповідь. По магазину я ходжу довго, розтягуючи час. Я б ще довше ходила, але Богдан хоче вже додому. Тому купивши все необхідне нам у дорогу, а саме перекуси для сина та деякі засоби гігієни для себе, йдемо додому.