Розділ 13

Оля

Прокидаюся раніше, ніж будильник. На годиннику ще тільки сьома, але сон уже не повертається. Кілька секунд лежу, дивлюся в стелю і намагаюся зібратися з думками.

Сьогодні. Його перший день. Я повільно підводжуся, тихо виходжу з кімнати, щоб не розбудити Богдана. На кухні вмикаю чайник, ставлю сковорідку, автоматично дістаю продукти.

Руки працюють самі. А всередині — легке хвилювання. Наче це я йду в нове місце. Поки сніданок готується, повертаюся в кімнату. Він спить. Розкидавшись на ліжку, обіймаючи свого ведмедя, якого Тая таки “впихнула” у кімнату. Я усміхаюся. Сідаю поруч і обережно проводжу рукою по його волоссю.

— Богданчику… — тихо.

— Мм… ще трошки… —  Він морщиться, ховає обличчя в подушку.

— Сьогодні важливий день, пам’ятаєш? — шепочу, нахиляючись ближче.

— Садок! — Він повільно відкриває очі. Кілька секунд дивиться на мене… і раптом різко сідає.

— Так, садок. — Я сміюся.

— А я там буду з дітками гратися?

— Будеш.

— А ти мене забереш?

І ось воно. Те саме питання. Я беру його за руку.

— Звичайно заберу. Я завжди за тобою приходитиму.

Він уважно дивиться на мене, ніби перевіряє, чи правда це. І киває.

— Добре.

Ми разом збираємося. Він сам обирає, що вдягнути, довго вирішує між двома кофтами, коментує кожну дрібницю, ставить ще десять запитань. Я відповідаю на всі. Спокійно. Хоч всередині трохи стискається.

На кухні він їсть, базікає, розповідає, як буде знайомитися з новими друзями, а я ловлю кожне його слово. І кожну емоцію. Коли ми виходимо з квартири, він міцно бере мене за руку. І не відпускає. Дорога здається коротшою. Але кроки — важчими.

Біля входу в садочок він трохи сповільнюється. Стискає мою руку сильніше. Я присідаю поруч.

— Все добре, — тихо кажу. — Я поруч.

— А ти точно прийдеш? — Він дивиться на двері. Потім на мене.

— Обов’язково. — Я усміхаюся і проводжу рукою по його щоці.

Він глибоко вдихає. І робить крок вперед. Разом зі мною. Маленький. Але дуже важливий.

Коли ми заходимо всередину будівлі садочка, Богдан виглядає зібраним і навіть зацікавленим. Очі блищать, він озирається навколо, ніби вже готовий до нових пригод.

А мене починає колотити. Це ж його перший день. Як він себе поводитиме? Чи знайде спільну мову з дітьми? Що їстиме? А якщо йому не сподобається? Якщо хтось образить? Якщо раптом захоче до мене?.. З кожним кроком цих питань стає більше. І я не встигаю від них захищатися.

— Мам, а мені тут подобається, — раптом каже Богдан, коли ми заходимо глибше в приміщення.

Я опускаю на нього погляд. Він усміхається. І це трохи заспокоює. Стіни яскраві, коридори чисті, усе нове, охайне. Видно, що тут дбають про дітей. Я довго обирала цей садок — переглядала варіанти, читала відгуки, приїжджала дивитися. Зручне розташування, хороші умови, безпека. 

— Так, тут гарно, — відповідаю, намагаючись, щоб голос звучав впевнено.

— Круто! — Богдан навіть плескає в долоні.

Я усміхаюся. Хоч всередині все ще трохи тремтить. Ми заходимо в групу. Діти граються, хтось сміється, хтось щось будує, вихователька розмовляє з кимось із батьків. Я роблю крок уперед.

— Доброго дня, ми до вас, — звертаюся.

Жінка років сорока п’яти, зі зібраним волоссям і в квітковій сукні, обертається до нас.

— Доброго дня… — уважно дивиться. — Ви у нас… — на мить замислюється. — А, Литвин!  Переводить погляд на Богдана. — Це наш Богданчик, так?  — Я киваю. Вона одразу теплішає в обличчі. Підходить ближче і трохи нахиляється до нього. — Давай знайомитися, — лагідно каже. — Мене звати Любов Миколаївна. Простягає руку. Богдан на мить завмирає. Дивиться на мене. Питає без слів. Я ледь помітно киваю. І він обережно простягає свою маленьку долоньку.

— Богдан, — серйозно відповідає.

— Дуже приємно, Богдане. — Вихователька усміхається.

Я дивлюся на них — і в грудях щось стискається. Він уже не такий маленький. Вже знайомиться сам. Робить свої перші кроки… без мене. І від цього одночасно і тепло, і тривожно.

Вихователька м’яко бере Богдана за руку і веде до дітей. Я стою на місці. Не рухаюся. Дивлюся. Він іде впевнено, лише на секунду обертається — кидає на мене останній погляд. Такий короткий, але такий важливий. Я ледь помітно усміхаюся йому. Все добре. Я тут. Він ніби зчитує це… і вже за мить відвертається, підходить до дітей, щось каже, дістає свої машинки. І все. Я більше не в центрі його маленького світу. Вихователька відходить від дітей і повертається до мене.

— Олю, — звертається спокійно, — ви все принесли, що потрібно?

— Так, — відповідаю і передаю пакет із речами. — Тут змінний одяг, взуття і все інше.

— Чудово. Тоді ще занесіть довідки до нашої завідувачки. — Вона заглядає всередину, киває.

— Добре, — киваю, але погляд усе одно тягнеться туди, до нього.

— Ви, якщо що, телефонуйте мені, — додаю трохи тихіше. — Він у мене… з характером.

Жінка усміхається. Спокійно. Впевнено.

— Не хвилюйтеся, все буде добре. Бачите? — вона ледь киває в бік дітей.

Я дивлюся. Богдан уже щось активно показує іншим, пояснює, жестикулює. Діти тягнуться до нього, слухають. І, здається… я його вже не цікавлю. У грудях щось стискається.

— Дякую… — тихо кажу. — Але якщо що — телефонуйте. Я одразу прийду.

— Добре, — киває вихователька.

І в її погляді — спокій людини, яка бачила це сотні разів. Я роблю крок у бік дітей.

— Синку… я пішла.

Богдан обертається. Коротко дивиться.

— Мам, бувай, — махає рукою і… одразу повертається до гри.

Без сліз. Без страху. Просто… іде далі. Я завмираю на секунду. Посилаю йому повітряний поцілунок. Він ловить. І знову сміється з дітьми. Я розвертаюся і йду до виходу. Кроки звучать трохи глухо. Повільно. І тільки коли двері за спиною зачиняються, я дозволяю собі видихнути. Він справився. А от я… ще вчуся його відпускати.