Розділ 10

Оля

Ранок розпочинається дуже рано. Чесно кажучи, я не звикла прокидатися о шостій, але, незважаючи на ранню годину, я відчуваю себе щасливою і спокійною. Сімейні клопоти, рутина — все це приносить радість.

До садочка треба бути на восьму, тож поки Богдан ще спить у своєму новенькому ліжку, я починаю готувати для нас сніданок. Це зовсім не звично для мене, адже зазвичай, коли я жила з дівчатами, хтось з них готував, а коли жила сама, то не снідала.

На сніданок вирішую приготувати кашу з омлетом та салат з домашніх овочів — швидко і корисно. З омлетом і салатом справляюся швидко, а от з кашею довелося повозитися. Поки я приймала душ, вода википіла і каша пригоріла, тож довелося готувати нову порцію. Але нічого, зараз все виглядає дуже апетитно, а запах гарі на кухні вже не чути.

Покидаю кухню і прямую в кімнату до сина. Час його будити, бо я знаю свою соню: він любить поспати до обіду.

Богданчик обіймає подушку і спить у своєму ліжечку. Він такий милий, мені так не хочеться його будити, але сьогодні перший день у садочку. Я страшенно за нього хвилююся, хоча, як показала розмова вчора, він виявив велике бажання піти до садочка і познайомитися з іншими дітками.

— Богданчику, горобчику, час вставати, — присідаю біля ліжка і погладжую сина по голові. Він не одразу реагує, минає близько десяти хвилин, і лише тоді ліниво відкриває одне око, потім ще одне.

— Мам, може, я сьогодні нікуди не піду? — говорить сонно, потираючи очі.

—Богдане, ми ж домовилися. Мені потрібно на роботу, я ж не можу залишити тебе самого вдома.

— А можна я сьогодні з тобою на роботу, а завтра в садочок? Чесно!

На роботу зі мною з вуст сина це звучить дуже легко, а в мене тягар такий, що ніби током пробиває. Там його батько на роботі. Тая все більше і більше насідала на мене на вихідних, а я все відтягую, шукаючи аргументи, які вже закінчуються.

—  Синку, на роботу не можна. Ти ж ще в садочку ні разу не був. Я впевнена, що тобі сподобається, —  починаю наводити аргументи. —  Там багато діток, з якими ти зможеш познайомитися та погратися, дитячий майданчик та багато іграшок.

Син задумується.

— Ну добре, —  здається на мої вмовляння, а я полегшено видихаю.

Решту ранку проходить добре. Ми снідаємо, збираємося: спочатку я збираю сина, потім сама. Поки він грає зі своїми новими іграшками, які подарувала Таїсія, і обирає, які взяти в садок, складає їх у свій рюкзачок, на якому намальована машина Блискавка МакКвін.

Коли доходимо до будівлі дитячого садочка, Богдан виглядає зібраним і з бажанням пізнати щось нове, а мене починає колотити – це ж його перший день! Як він себе вестиме? Що їстиме? А якщо йому не сподобається, хтось образить, захоче до мене? Кожне нове питання з’являється в моїй голові з кожним новим кроком.

— Мам, а мені тут подобається, —  говорить син, коли ми проходимо всередину будівлі та розглядаємо яскраві стіни. Тут і справді гарно: свіжий ремонт, охорона, великий дитячий майданчик – все, що треба для дитини. Я довго обирала садочок, у якому буде добре сину: зручне розташування, комфортні умови, доступна ціна. Хоча на останньому я не економила, бо комфорт і безпека моєї дитини понад усе.

— Так, тут гарно. А ще тут є дітки, з якими ти зможеш подружитися.

— Круто! —  хлопає в долоні.

— Доброго дня, а ми до вас, — звертаюся до виховательки після того, як проходимо з Богданом в групу. —  Любов Миколаївна, —  на мене звертає увагу жінка років сорока п’яти зі зібраним волоссям у квітковій сукні.

— А ви у нас… – розглядає нас. —  Ааа, Литвин, —  переводить погляд з мене на сина. —  Це у нас Богданчик. Давай знайомитися, мене звати Любов Миколаївна, —  жінка підходить до Богдана, простягає руку для потискання. Син дивиться то на мене, то на жінку, а потім просовує свою руку.

Вихователька забирає сина і веде його до інших діток. Богдан кидає останній погляд на мене і починає спілкуватися з іншими дітьми. Вихователька відходить від дітей і наближається до мене.

—  Олю, – звертається жінка, —   ви все принесли, що потрібно?

—  Так, —   передаю пакет з речами сина. В ньому змінний одяг, взуття та решта речей.

—  Чудово. Тоді ще занесіть довідки до нашої завідувачки, —  киваю.

—  Ви, якщо що, телефонуйте мені, —   питаю схвильовано. —   Він у мене хлопчик з характером.

—  Не хвилюйтеся, все буде добре. Він уже здружився з іншими дітками, не думаю, що виникнуть проблеми, —   жінка показує у бік сина, де він показує свої машинки іншим. Здається, я його вже не цікавлю.

—  Дякую, але ви телефонуйте, я прийду.

—  Добре, —   жінка посміхається. Напевно, це не вперше у неї таке.

—  Синку, я пішла, —   підходжу ближче до дітей, але Богдан кидає на мене короткий погляд.

—  Мам, бувай, —   махає син і повертається до гри. Посилаю йому повітряний поцілунок, а він у відповідь.

Прощаюся з вихователькою, заношу необхідні довідки та пряму на роботу. Сьогодні я виглядаю, як і весь тиждень, гарно, навіть спокусливо. Одяг відповідає діловому стилю, але вдало підкреслює мої форми. Волосся зібране, макіяж —   все як потрібно.

Коли я бачу Руслана біля входу в офіс, розумію, що не даремно стільки часу провела зранку біля дзеркала. Його погляд прямий і не прихований, і від нього мене кидає в жар, а тіло покривають дрібні мурашки. Підійшовши ближче до нього, я знову кидаю погляд на нього і ще одного чоловіка, з яким він спілкується, кидаю їм знак вітання і проходжу до ліфта, випроставши спину і виляючи стегнами. Далі я відчуваю його погляд, бо лопатки починають пекти.

У відділі робота кипить, незважаючи на те, що до початку робочого дня ще десять хвилин. Ніни ще немає, тож я розміщуюсь за своїм робочим столом і розпочинаю роботу. Спочатку не хотіла нічого робити, думала, що так-сяк виконаю завдання, які мені дають, і втечу звідси після випробувального терміну. Але з кожним днем мені все більше подобається працювати тут, і колектив хороший, і зарплата, і розташування офісу в самому центрі столиці. Є тільки один мінус – мій колишній.