Розділ 6

Оля

Я накрутила себе так, що ледь заснула під ранок. І прокидатися було важко — ніби ніч і не закінчувалася. Як тільки відкриваю очі, одразу переводжу погляд на ліжко Богдана. Порожньо. Серце різко стискається. Паніка підступає миттєво, хвилею — ще секунда, і я вже підриваюся з ліжка… Але двері тихо відчиняються.

— Мамо, мамо, ти вже прокинулася? — щебече мій хлопчик і обережно заходить до кімнати. — Я приніс тобі сніданок у ліжко!

Зупиняється біля мене і ставить піднос. Мама, яка стоїть позаду, ледь помітно посміхається і тихо зникає, залишаючи нас удвох. Я переводжу погляд на піднос. Тости з маслом і сиром. Какао. Моє улюблене. Наше улюблене.

— Дякую, рідненький… — тихо кажу, відчуваючи, як всередині щось тепліє. — Ти сам це зробив?

— Так! — впевнено заявляє він, випрямляючись.

Я усміхаюся, тягнуся і скуйовджую його волосся.

— А якщо чесно?

Він знизує плечима.

— Ну добре… бабуся Оксана допомогла. Але я какао перемішував! І сир сам клав!

— Це найголовніше, — цілую його в скроню. — Дякую тобі, моє життя.

— Ммм… дуже смачно. —  Беру бутерброд, відкушую.

Він дивиться на мене уважно. Чекає реакції.

— Синку, а ти чому не їси зі мною?

— Я вже поснідав, — каже тихіше.

— А що їв мій горобчик?

— Вівсянку… — кривиться так щиро, що я ледве стримую сміх. — Ти ж знаєш, як бабуся Оксана її любить.

— Знаю, знаю, — киваю. — І тобі не сподобалося?

— Сподобалося… — тягне невпевнено. — Але я ще хотів тортика. А бабуся не дозволила.

Я дивлюся на нього. Такий маленький. Такий чесний у своїх емоціях.

— І ти через це засмутився?

— Так… — хмуриться, опускаючи погляд.

Я відкладаю бутерброд і притягую його до себе.

— Не засмучуйся… ти ж знаєш, що у когось скоро день народження…

— Так! У мене! — одразу оживає, гордо випрямляється. — Мамо, я вже такий дорослий! Мені скоро три роки буде! — Показує три пальчики, старанно розставивши їх. Я усміхаюся.

— Так, ти вже зовсім дорослий. — Він сяє.

— Але я не про це, — додаю м’яко. — Хочеш, я спечу тобі торт? Такий, який ти захочеш.

Очі спалахують.

— Хочу! Хочу! — підстрибує на ліжку. — Шоколадний… ні, ванільний з ягодами… ні… карамельний — Завмирає, думає. — Ні! Шоколадно-карамельний! З горішками! Як ми в кафе їли!

— Снікерс?—Я тихо усміхаюся.

— Таааак! — аж тягне слово, задоволений собою.

— Добре. Буде тобі такий торт.

— І свічки?— Він завмирає на секунду.

Я дивлюся на нього. На ці очі. На це щастя. І розумію — ось воно, справжнє.

— І свічки.

— Урааа! — він обіймає мене так міцно, як тільки може. Я притискаю його до себе. І вперше за довгий час… мені стає по-справжньому спокійно

Насправді торт я планувала купити. Просто зайти, вибрати гарний, готовий… і не морочити собі голову. Але тепер — доведеться пекти. Сама пообіцяла. І, що найгірше, син це запам’ятав. Я ніколи не пекла торти. Максимум — щось просте, швидке. Завжди цим займалася мама. У неї все виходить ідеально: і на око, і без рецепта, і завжди смачно. А я… Ну, подивимось.

Залишаю Богдана з мамою — у неї сьогодні вихідний — і швидко йду до магазину. Рецепт уже збережений у телефоні, інгредієнти виписані. У магазині, на диво, без натовпів. Швидко беру все потрібне. Навіть не встигаю передумати. І весь день… проходить на кухні.

Борошно, шоколад, карамель, крем, якісь етапи, які я перечитую по кілька разів, щоб нічого не переплутати. Десь нервую. Десь сміюся з себе. Десь ловлю себе на думці, що це навіть… приємно. Робити щось для нього. Вкладати в це не просто час — себе. Останній етап — прикраса. І от тут починається справжнє випробування.

Мастика липне до рук, не слухається, машинка виходить не з першого разу… Але я не здаюся. Бо це для нього. Коли закінчую — відходжу на крок назад.Дивлюся. І… посміхаюся. Не ідеально. Але щиро. І якось дуже… по-моєму. Ставлю торт у холодильник, акуратно, ніби це щось крихке і важливе.І саме в цей момент чую, як відчиняються двері.

Голоси. Кроки.

— Ми прийшли! — лунає з коридору.

І одразу — тупіт маленьких ніжок. Моя дитина — справжня дзиґа. Весь день на подвір’ї, а енергії — ніби тільки прокинувся. Він пробігає повз кухню, щось бурмоче, сміється, знову кудись мчить.

— Богдане, повільніше! — чую голос мами.

— Я не швидко! — кричить у відповідь і ще швидше біжить.

Я стою біля холодильника. І просто слухаю. Цей шум. Цей рух. Це життя. І ловлю себе на думці… що заради цього всього я б зробила цей торт ще сотню разів.

Далі все — за розкладом. Вечеря. Ванна. Казка. Сон. Богдан ще трохи бурчить, намагається виторгувати «ще одну історію», але сьогодні я непохитна. Він швидко здається — втома бере своє. Цілую його в щічку.

— На добраніч, мій хлопчику.

— На добраніч, мамо… — вже майже крізь сон.

Тихо зачиняю двері. І повертаюся у вітальню. Мама з бабусею вже зайняті справою — надувають кульки. Повітряні, яскраві, різнокольорові.

— Божечки, і хто це все придумав? — охкає бабуся, коли майже надута кулька виривається з її рук і починає з шипінням літати по кімнаті. Ми з мамою переглядаємося. І не витримуємо — сміємося. Той сміх легкий, щирий, такий, якого мені так не вистачало останнім часом. — Та ну вас! — бурчить бабуся, але вже сама посміхається.

І за секунду сміється разом із нами. Ці миті… Вони ніби виривають мене з усього того, що сидить всередині. Зі страхів. З думок.

Ми швидко справляємося з кульками. Кімната наповнюється святом. Легкі, кольорові плями під стелею. Дитяча радість, яка ще навіть не почалася — але вже відчувається. Бабуся сьогодні лишається у нас, тож я допомагаю їй застелити диван.

— Дякую, онучко, — тихо каже вона.

— Та нема за що, — відповідаю і вкриваю її ковдрою.

Ще раз оглядаю кімнату. Все готово. Іду до себе. Готуюся до сну вже на автоматі. Душ. Піжама. Темрява. Лягаю. І щойно голова торкається подушки… я провалююся в сон. Без думок. Без страхів. Просто — тиша.