Розділ 1

Оля

Минуло чотири роки

Будильник уже втретє надокучливо дзвонить, але я вперто його ігнорую. Вилазити з-під теплої ковдри зовсім не хочеться. Та розум бере гору — треба вставати.

З кухні долинають звуки — Марго вже щось готує. Ми знайомі шість років: колись ділили кімнату в гуртожитку, тепер — квартиру. Не найкращі подруги, але точно свої. Та й близько до себе я підпускаю небагатьох.

Прохолодний душ швидко приводить до тями. На збори йде, як завжди, близько півтори години — звичний ритуал, у якому я збираю себе докупи.

У дзеркалі — впевнена, приваблива дівчина, яка звикла ловити погляди.  Та, на яку звертають увагу. І я це знаю. Завжди знала. Але майже нікого не підпускала до себе близько — бо нічого не відчувала. Окрім нього. Того, хто бачив мене справжню. З ним… я була живою.

— Снідати будеш? — одразу питає Марго, щойно я заходжу на кухню. Вона жує печиво й переписується з Владом — усмішка видає її з головою.

— Ні, тільки каву. І так запізнююся, ще й через пів міста їхати.

— Знову співбесіда?

— Так.

До столиці я повернулася більше місяця тому — і тепер постійно в пошуках роботи. Але щоразу одне й те саме: «у вас немає досвіду», «ми вам передзвонимо».

Колись я була впевнена, що залишуся тут назавжди. Робота, кар’єра, життя — усе мало скластися ідеально. Але не склалося. Чотири роки тому я повернулася до Білої Церкви з розбитими мріями й серцем. Перевелася на заочне, закінчила навчання… і так і не стала тим, ким хотіла. Графічний дизайн залишився десь між «колись» і «могло б бути».

Якось подруга сказала: «Все одно повернешся назад у Білу  і підеш до баби в художню школу». Тоді це звучало як образа. Тепер — як факт.

І, мабуть, усе так і залишилося б… якби не моя ба. Вона завжди була поруч, підтримувала нас із мамою. Два місяці тому їй зробили операцію на серці. На саме втручання й реабілітацію гроші ми знайшли. Але тепер — постійні ліки. І їхня вартість — як моя місячна зарплата в художній школі. Навіть із фрилансом я не витягувала.

Тому я повернулася до столиці. Знову — з нуля. Спочатку все виглядало обнадійливо: хороша вакансія, гідна зарплата. А потім з’явилося «але» — вечори з босом, про які вирішили сказати вже після. Єдине, в чому пощастило — житло. Випадково в старому чаті гуртожитку Марго написала, що шукає співмешканку. Ми орендуємо квартиру не в центрі, але в досить хорошому районі. Єдиний мінус — транспорт, який ходить, як йому заманеться. Зате поруч є парк і вся необхідна інфраструктура — для життя більш ніж достатньо.

Швидко допиваю каву й біжу на зупинку. Тут, як завжди, людно. Автобус приїжджає досить швидко, і мені навіть вдається сісти — рідкісне везіння. Правда, ненадовго. Поруч вмощується чоловік із різким запахом алкоголю й сигарет. Він криво посміхається й без сорому ковзає поглядом по моїх ногах, затримується на грудях. Усередині все стискається. І в такі моменти я особливо сильно ненавиджу громадський транспорт.

Офіс рекламного агентства зустрічає мене склом, світлом і відчуттям, ніби тут усе вже вирішено — без мене. Секретарка за стійкою коротко посміхається, уточнює ім’я й просить зачекати. Я сідаю на диван, стискаю в руках папку з портфоліо. Переглядаю її вкотре, ніби щось може змінитися за ці кілька хвилин. Не може. Але так спокійніше.

— Ольга Литвин? Проходьте.

Кабінет невеликий, але стильний — чисті лінії, постери на стінах, кілька моніторів. За столом — чоловік років тридцяти п’яти, зібраний, уважний. Кидає короткий погляд на моє резюме, потім — на мене.

— Сідайте. — Я сідаю, намагаюся тримати спину рівно, хоча всередині все трохи тремтить. — Розкажіть про себе.

І я розповідаю. Про університет, про дизайн, про те, що люблю це і справді хочу розвиватися. Про фриланс, про невеликі замовлення, про те, що швидко вчуся. Говорю впевнено — принаймні намагаюся.Він слухає, інколи киває, переглядає мої роботи. Затримується на кількох, трохи довше. Це дає крихітну надію.

— Роботи непогані, — каже нарешті. — Є смак. І це плюс. — Серце робить тихий, обережний стук. — Але… — і це слово ріже одразу. — Я завмираю, хоча зовні намагаюся не подати вигляду. — Нам потрібна людина з досвідом роботи в агентстві. У нас швидкий темп, великі клієнти, і немає часу на довге навчання.

Звично. Я киваю, стискаю пальці на колінах.

— Я швидко вчуся, — тихо додаю. — Можу…

— Я розумію, — перебиває він м’яко. — І ви справді виглядаєте мотивованою. Але зараз ми шукаємо трохи інший рівень.

Трохи. Насправді — значно інший. Він ще щось говорить про те, що можна спробувати пізніше, що варто набратися досвіду. Я слухаю, але слова проходять повз. Занадто знайомий сценарій.

— Дякую, що прийшли.

— Дякую вам.

Я виходжу з кабінету, акуратно зачиняю двері. Проходжу повз рецепцію, натягую легку усмішку — ту саму, яку вже добре навчилася носити. На вулиці повітря здається холоднішим, ніж було вранці.

Я повільно видихаю, міцніше стискаю папку з портфоліо. На секунду хочеться просто зупинитися, сісти десь і нічого не робити. Дозволити собі розчарування. Втому. Цю тиху образу, яка знову осідає всередині. Але я не зупиняюся. Йду далі. Бо десь попереду точно є місце, де «немає досвіду» перестане звучати як вирок.

Після співбесіди мене накриває дивне відчуття — ніби всередині щось осіло й потяжчало. Слабкість. Беззахисність. Я ще деякий час просто стою під офісом, дивлюся кудись повз людей і думаю… що далі?

Квартира оплачена до кінця місяці, а це менше двох тижнів. А потім? Де брати гроші на життя? На ліки для ба? Думки накочують хвилями, і кожна гірша за попередню. Я не тягну. Рішення приходить різко, майже без емоцій — як інстинкт. 

Повертаюся в квартиру, швидко збираю речі. Пишу Марго коротке повідомлення: що їду в Білу Церкву, на кілька днів. І вже за годину стою на автовокзалі. Квиток. Автобус. Вікно. Колись я вже так тікала. Тоді теж здавалося, що вдома стане легше. І зараз — те саме відчуття. Тільки цього разу я чітко розумію: це не втеча назавжди. Мені просто потрібно перевести подих. Телефон у руках вібрує довше, ніж зазвичай.