Розділ 12

Оля

У метро, як завжди, людно. Тісно, шумно, задушливо. Я так і не змогла полюбити громадський транспорт. Заходжу в переповнений вагон, буквально втискаюся між людьми. Стою, балансуючи майже на одній нозі, навіть не думаючи про комфорт. Єдиний плюс метро — швидкість. І цього достатньо. До своєї станції доїжджаю швидко.

Коли виходжу назовні, повітря здається свіжішим, ніж зазвичай. Роблю глибокий вдих… і в цей момент у сумці озивається телефон. Дістаю смартфон, навіть не дивлячись на екран, одразу відповідаю і продовжую йти.

— Привіт, Олю, чому ти нічого не сказала? — голос Таїсії буквально врізається у вуха.

— Ти про що?

— Про те, що твоя нова робота — у Руслана! — майже обурено. — Чи ти вирішила якнайшвидше привітати брата з батьківством?

— Таєчка… —  Я різко зупиняюся. — Ні, ти не повіриш, — видихаю, знову рушаю вперед. — Але це справді випадково.

— Випадково? — її голос стає тихішим, але ще більш напруженим. — А може, це доля вас зводить? Знак, що потрібно поговорити?

— Якщо це знак, то дуже невдалий. —  Я гірко всміхаюся. Пауза. — Таю… я вже з ним говорила. — Слова даються важко. — І, повір, я не могла не помітити: з його боку — тільки зневага. І… ненависть. —  Я стискаю телефон сильніше. — Одне його бажання — і він мене знищить. Як і обіцяв… колись.

На тому кінці западає тиша.

— Оль, не вигадуй, — нарешті м’якше каже Таїсія. — Ти робиш з мого брата монстра. Я його не виправдовую, але й ти не перегинай. Хочеш — я приїду, і ми спокійно все обговоримо?

Я заплющую очі на секунду. Ні. Не сьогодні.

— Ні, — тихо відповідаю. — Я хочу просто тиші. Перезавантажитися після цього дня. Роблю паузу і додаю: — Я ж не тільки з ним сьогодні говорила. Ще й з Кариною.

— О, — в голосі Таї одразу з’являється інтерес. — Не думала, що ви так швидко познайомитеся.

— Я працюю в її відділі.

— Ти серйозно? — вона навіть сміється від подиву. — Ну ти і даєш, подруго…

— Так, ситуація ще та. —  Я тільки зітхаю.

— Значить так, — її тон різко змінюється на звичний, командний. — Сьогодні ти відпочиваєш. Тому давай у п’ятницю зустрінемось нормально. А в суботу разом поїдемо за Богданом, як і планували.

— Таю, я взагалі-то сама збиралася їхати. Не думала, що ти захочеш.

— Сама ти, — одразу перебиває вона. — Подивись на себе — міс самостійність. Я не збираюся дозволяти тобі тягнути мого племінника автобусами. Я тебе відвезу. — І після короткої паузи додає м’якше: — І взагалі… вдвох веселіше.

Я ледь усміхаюся. Вона права. І сперечатися з нею — марно.

— Добре, — тихо кажу. — Домовились.

Ми ще кілька секунд мовчимо. А потім я відключаю дзвінок і повільно йду далі. І вперше за весь день дозволяю собі не думати про нього. Хоча знаю — це ненадовго.

Дорогою заходжу до супермаркету. Берусь за візок, але довго не думаю — просто кидаю в нього перше, що потрапляє під руку. З цими нервами готувати взагалі не хочеться. Тож обираю щось із напівфабрикатів. Добре, що мама цього не бачить. Вона зі своїм правильним харчуванням точно б мене не пожаліла. Нагодувала б “як слід” — і це ще м’яко сказано. А баба Ніна взагалі прочитала б цілу лекцію. Я ледь усміхаюся сама до себе.

У квартирі мене зустрічає звична тиша. І я вже не лякаюся її. Навпаки — звикаю. Хоча прекрасно розумію: як тільки перевезу сюди свою маленьку дзиґу — про цю тишу можна буде забути. І, що найсмішніше, я цього навіть чекаю.

Перевдягаюся, швидко щось готую і вечеряю, майже не відчуваючи смаку. Думки все ще плутаються десь між офісом, поглядами, словами… Але я відганяю їх. Зараз — не про це. Телефоную додому.

— Ма-а-а-а-ам! — одразу лунає знайомий голос.

І все. Я усміхаюся. Довго розмовляємо з Богданом. Він щось розповідає, сміється, перебиває сам себе, а я просто слухаю — і відчуваю, як всередині стає тихіше. Спокійніше.

Після розмови переписуюся із завідувачкою садочка. Вона детально розписує список документів, речей, вимоги… інформації стільки, що в очах трохи рябить. А потім мене додають у батьківський чат. І там — життя. Обговорення харчування, меню, свята, подарунки виховательці… Повідомлення сиплються одне за одним. Я дивлюся на це і ледь усміхаюся. Ось воно. Реальність, у якій мені добре. Дзвінок у двері вириває мене з думок. Кидаю погляд на годинник. Восьма.

— Кур’єр, — тихо кажу сама до себе і йду відчиняти.

І не помиляюся. За кілька хвилин у квартирі, а точніше — в майбутній дитячій, з’являється ціла гора коробок. Я стою посеред кімнати і дивлюся на це все.

— Це… точно все моє? — тихо питаю, хоча відповідь очевидна.

Коробок більше, ніж я очікувала. Хоч замовляла ж лише найнеобхідніше: ліжко з матрацом, шафу, стіл зі стільцем… І як я це все збиратиму? Двері за кур’єром зачиняються, а я залишаюся сам на сам із цим “конструктором”. Спочатку — ентузіазм. Я навіть розпаковую кілька коробок, розкладаю деталі, намагаюся розібратися в інструкції… Без жодного інструменту. Навіть викрутки. Я дивлюся на все це, серйозно зосереджена… і раптом ловлю себе на думці, що виглядаю, мабуть, дуже кумедно. Моя нервова система витримує лише етап розпакування. Далі — ні.

— Та ну його… — видихаю і просто здаюся.

За кілька хвилин уже замовляю майстра на завтра. І одразу стає легше. Йду в душ, переодягаюся в зручну піжаму і вмощуюся на дивані. На фоні вмикаю якийсь фільм, але не вникаю в сюжет. Просто нехай буде шум. У руках — телефон. І я починаю гортати інтернет-магазини. Спочатку обережно. Потім — вже без гальм. Кидаю в кошик усе підряд: осінній одяг для Богдана, килимок у кімнату, якісь дрібниці, які “дуже потрібні прямо зараз”. І тільки коли сума стає… відчутною, я зупиняюся. Дивлюся на екран. Видихаю. І натискаю: «Купити». «Оплатити». «Оформити замовлення». Ще один кур’єр на завтра. Гаразд. Хай буде. Я відкладаю телефон, відкидаюся на спинку дивана і на кілька секунд заплющую очі. 

Телевізор тихо гуде десь на фоні. Я навіть не знаю, про що там фільм. Картинка змінюється, хтось говорить, але для мене це просто шум — щоб не було занадто тихо.