Розділ 2

Оля

Чотири роки тому переді мною стояв вибір. І, здається, відповідь очевидна. Чи шкодую? Ні. Жодного разу. Чи було складно? Дуже. Я змінила своє життя сама. Було страшно, невідомо, інколи — нестерпно важко. Питань більше, ніж відповідей. Але я вчуся жити в цій новій реальності. Стати мамою у дев’ятнадцять — це не те, про що я мріяла.

Але коли дивишся в його очі… усе інше втрачає значення. Я пам’ятаю той перший крик у лікарні. Після болю, страху, виснаження — він прорізав тишу і ніби зібрав мене заново. І тоді я зрозуміла: цей маленький хлопчик — мій світ. Моя опора. Моя сила. Моя причина йти далі.

— Що ж ви тут на сонці стоїте? Ходімо в дім, — мама підходить ближче, уважно дивиться на мене. — Дивись, яка худенька…

— Мамо, все зі мною добре, — усміхаюся, але не встигаю нічого додати.

— Мамо! Ходімо! — Богдан смикає мене за руку обома долоньками. — Я покажу! Ми з дідом Віталієм зробили!

— Ого, серйозно? — нахиляюся до нього. — І що ж там такого?

— Секрет! Ходімо! — Він хитає головою, волосся розлітається.

— Богданчику, а обід? — лунає строгий голос баби Ніни з порогу. — Чи ти вже не голодний?

— Я… потім…— Малий одразу ховається за мою ногу, виглядає звідти обережно.

— Потім у нього, — бурчить баба, виходячи на ґанок. — Ольго, ти його геть розбалувала.

— Ба, привіт, — підходжу, обіймаю її. — Ми швиденько, добре?

Вона дивиться на мене пильніше, ніби перевіряє, чи все справді «добре», але зрештою зітхає.

— П’ять хвилин, — каже вже м’якше. — І щоб за стіл.

— Чуєш? П’ять хвилин, — шепочу Богдану.

Він серйозно киває, стискає мою руку.

— Добе. Пішли! — і знову тягне мене за собою.

— Та ну вас… — махає рукою баба, але вже без строгості.

Мама лише посміхається й іде до хати. А я дозволяю себе тягнути вперед, підлаштовуюсь під маленькі кроки поруч і ловлю цей момент — простий, шумний, живий. Вони розуміють — мені потрібен час із сином. І дають його, без зайвих слів.

— Мамо, а ти надовго? — він дивиться на мене так, ніби від цієї відповіді залежить щось дуже важливе. Я завмираю на секунду.

— На кілька днів, рідненький, — усміхаюся, проводжу рукою по волоссю, намагаючись, щоб голос звучав легко.

— А це багато?.. — тихіше. — Я сумував.

І всередині щось боляче стискається. Я обіймаю його сильніше, ніж треба. Наче хочу втримати, надолужити ці дні, які пропустила.

— Я теж сумувала. Дуже, — шепочу, притискаючись губами до його маківки.

Він одразу заспокоюється, обіймає мене у відповідь — просто, довірливо. Наче для нього цього достатньо. А для мене — ні. Бо я знаю, як це виглядає зі сторони. Мама вихідного дня. Приїхала, обійняла, пообіцяла й знову поїде. І він знову чекатиме. Я знала, на що йду, коли поверталася до Києва. Знала, що це тимчасово. Що я зроблю все, щоб потім забрати його до себе. Але зараз… зараз я не можу дати йому того, що він заслуговує. І це з’їдає.

— Мам, дивись! — він раптово оживає, просить, щоб я поставила його на землю ітягне мене за руку, не даючи зануритися в ці думки. — Ми з дідом Віталієм зробили!

Я дозволяю йому вести мене, підлаштовуюсь під його маленькі кроки.

— Ого, — нахиляюся до годівнички. — Це ж ви самі?

— Так! — очі світяться. — Я сипав!

— Молодець ти мій, — беру його на руки, він заглядає всередину, перевіряє, чи прилітали пташки.І я ловлю себе на думці, що він росте. Не просто росте — змінюється. Стає старшим. Вчиться чомусь новому… без мене. І від цього ще болючіше. — То ти в мене будівельник? — намагаюся усміхнутися.

— Ні! — одразу обурюється. — Я гонщиком буду! Бффф!

— Звісно, гонщиком.— Я сміюся.

Любов до машин у нього, здається, в крові. І я вже знаю: сьогоднішня машинка — ще одна до його маленької колекції. І так, баба знову бурчатиме. Але я не можу інакше. Це моє «я поруч», хоч і таким способом.

— Богдане, обід! — голос баби Ніни вириває нас із цього моменту.

— Я не хочу… Там знову суп з цибулею…

— А якщо я тобі щось приготую?— Я тихо усміхаюся. 

— Макарони! Як у мультику!— Він одразу піднімає голову.

— Добре, — киваю. — Але давай так: зараз суп, а ввечері — макарони. І я всю цибулю виберу.

— Чесно? — Він уважно дивиться на мене, ніби перевіряє, чи можна довіряти.

— Чесно.

— Добе.— Кілька секунд мовчить… і киває.

Я беру його за руку, і ми повільно йдемо до хати.Боковим зором ловлю погляди мами й баби Ніни. Вони мовчать, але в цих поглядах — усе: турбота, втома… і трохи тривоги. Я знаю, їм важко. Знаю, що вони тягнуть це разом зі мною. І що це не зовсім правильно. Але зараз я просто стискаю маленьку долоньку в своїй. І думаю лише про одне — я маю це змінити. Не колись. А якнайшвидше.

Заходимо в дім. Богдан одразу тягне мене до ванної.

— Руки мити! — серйозно заявляє, сам відкручує воду й підставляє долоньки. Я усміхаюся. Хтось добре постарався з вихованням.

— Молодець, — тихо кажу, намилюючи йому руки. — А то баба Ніна нас обох сваритиме.

— Вона всіх сварить, — бурмоче він, старанно тре пальчики.

— Я все чую! — долинає з кухні.

Я тихо сміюся, а всередині щось теплішає від цього знайомого, живого шуму. Ми витираємо руки й ідемо на кухню, де нас уже чекають. На столі — гарячий суп, свіжа зелень, хліб. Запахи накривають одразу, по-домашньому.

Баба Ніна сидить за столом, але варто нам з’явитися — піднімає погляд. Уважний, трохи втомлений. Вона тепер часто тут. Підміняє маму, коли та на роботі, допомагає з Богданом. Хоч після операції їй це дається непросто — я це бачу. Як вона повільніше рухається, як інколи хапається за край столу, думаючи, що ніхто не помічає.

За весь цей час я залишала Богдана максимум на кілька днів — коли їздила здавати сесію. І то — з важким серцем, рахуючи години до повернення.

З самого його народження я була поруч. Постійно. Без «потім», без «зачекай». Я жила ним. Дихала ним. Після року ба допомогла влаштуватися в художню школу. І навіть тоді я не відпускала його від себе — брала із собою, якщо не було з ким залишити. Він сидів поруч із моїми ескізами, грався олівцями, інколи засинав у мене на руках просто під час занять.