Розділ 12

Оля

Тая завезла мене додому, а сама помчала до себе. Я підіймаюся до квартири, тихо проходжу, залишаю пакети і ще раз дивлюся на себе у дзеркало. Не можу впізнати саму себе відображенні. І навіть не можу пригадати, коли востаннє так виглядала, бо мій звичний денний макіяж став для мене буденним.

А зараз мої очі сяють не від глітеру на повіках та стрілок, а від того, що я бачу. Ідеальний тон шкіри, правильний контуринг, великі очі та нюдова помада на губах. Джинси та футболка трохи не в тему, але я швидко перевдягнуся, і все буде як треба.

У квартирі тихо, що дивує, бо я знаю свою маленьку непосидючу дзиґу, яка, наприклад, вчора пластиліном вимазала свій стіл, і я пів вечора його відтирала. Проходжу до кімнати сина та тихенько заглядаю всередину. Спостерігаю таку картину: Богдан разом з нянею ліплять фігури з того самого пластиліну, яким він вчора вимазав свій робочий стіл. У очах сина читаю захоплення та інтерес, але як тільки я відкриваю двері та заходжу в кімнату, погляд сина повністю сконцентрований на мені.

— Мамо! — вигукує Богдан, і Віра повертає голову. — Ти така гарна! — встає за столом та підходить до мене.

— Дякую, рідненький!

— Ольго, ви неймовірно привабливо виглядаєте, — підходить жінка та говорить.

— Дякую, і давай на ти, просто Оля, — няня сина посміхається та киває.

— Мам, ми ліпимо фігурки з пластиліну, — щебече мій горобчик. — Тільки ти не дивися, це сюрприз! — говорить категорично та наказово.

— Добре, я тоді не буду вам заважати, піду перевдягатися і поїду. Богданчику, тебе спатки Віра вкладе, я пізно буду, добре?

— Так, — впевнено відповідає дитина. Залишаю їх, а сама йду перевдягатися і паралельно викликаю таксі, бо в мене мало часу.

Вдягаю сукню, яку придбала мені подруга. Вона дуже мені пасує, підкреслює всі мої форми, як сказала Тая: «При одному погляді хочеться облизати.» Звучить брудно та зухвало, але мені сподобалося. На ноги одягаю туфлі на високих шпильках, під них сумочку, а на голі плечі накидаю пальто-тренч, бо вечори прохолодні.

Перед тим як покинути квартиру, прощаюся з сином. Віра та Богдан ще раз оглядають мене захоплюючими поглядами; це мені лестить і додає впевненості. В таксі водій також оглядає мене жадібним поглядом, але не пристає — і це добре, хай би тільки спробував.

До ресторану приїжджаю вчасно, коли гості починають збиратися. Людей настільки багато, що таксисту доводиться припаркуватися за п’ятсот метрів від входу. Розплачуюся і виходжу з автомобіля. Від поглядів, які я відчуваю на собі, поки йду до закладу, на губах розпливається усмішка. Це вже не така погана ідея — прийти на святкування.

Біля входу охорона перевіряє, чи я серед запрошених. Після того як знаходять моє прізвище, пропускають всередину. Одразу, як я намагаюся зайти, до мене підходить адміністратор, яка проводить до роздягальні, а потім у зал, де проходитиме святкування. Все це говорить про рівень закладу — сюди так просто ніхто не потрапить.

У залі вже досить багато людей. Коли проходжу всередину, знову відчуваю на собі погляди — спокусливі з боку чоловіків і заздрісні з боку жінок, але це все додає мені ще більше впевненості.

Приміщення для святкування велике — тут і імпровізована сцена, і фуршетна зона, і столики для працівників та гостей. Всі столики іменні, і на дошці написано, за яким столиком сиджу я. Своє знаходжу одразу. Я за одним столом з Ніною, що не може не радувати, та Машею. А решта з відділу айті.

До столика не поспішаю йти, всі розбилися на кучки і все обговорюють. Беру бокал шампанського, який мені підносить офіціант, і починаю шукати когось знайомого. Роблю декілька ковтків, а потім повертаюся на знайомий голос Ніни.

— Олю! — запитує Ніна, не вірячи своїм очам. Я підходжу до компанії, в якій стоїть Ніна. Тут зібралася більша частина нашого відділу.

— Всім привіт! — вітаюся я.

— Привіт! Не очікувала тебе тут побачити. Виглядаєш супер — сипле компліментами колега.

— Дякую! Плани трішки змінилися. Ти теж супер.

— Олю, ти чарівна! — говорить Олександр, а Маша не приховує свого невдоволення і хмуриться.

— Дякую — посміхаюся.

— Машка, не хмурся, тобі не личить. Ти теж неймовірна. Дівчата, ви всі супер! — говорить Саша. Він один у нас серед нашого квітника. Але те, що я бачу — йому подобається Маша, вона просто пожирає його поглядом. Хоча зовні дівчина скромна, але те, що хлопець її симпатизує, видно неозброєним оком.

Вся незручність зникає, коли Сашко починає жартувати, а наша компанія розсміюється. Людей стає все більше. Ось я помічаю в полі зору Таю, яка, як білий лебідь, запливає в зал. Вся така зібрана та серйозна, коли бачить мене, злегка посміхається і пливе далі в глиб зали, де вже її чекають батьки та брати. Руслана я одразу впізнала, а от Тараса не відразу. Він змінився, подорослішав, змужнів. Не одразу впізнала в юному хлопцеві дитину, з якою ганяла у футбол.

— Це ж донька Дениса Івановича!? — говорить хтось з нашої компанії, але я навіть не помічаю, хто саме.

— Так, це вона, — підтверджує рекрутер Марина, яка приєдналася до нас хвилин десять тому.

— Гарна, — говорить Сашко, бо для нього всі дівчата гарні, але Таїсія сьогодні справді як княжна, яка притягує до себе увагу.

— За гарним личком приховує свою стервозність, — говорить та сама Марина. Мені хочеться вчепитися їй у волосся, але я лише зціплюю зуби. — Кажуть, що у неї був роман з одруженим чоловіком років чотири тому, а потім усе скінчилося, і батьки тихо зам’яли скандал та відправили її за кордон. — Дівчина несе якусь нісенітницю.

— А ти звідки знаєш? — запитує Ніна. — Не думаю, що вона товаришує з такими, як ти.

— Я ні, але в мене подруга з нею в зал ходила, вона також з високих кіл, то й розповідала.

— Хмм, — хтось голосно видихає, а я не вірю, бо знаю свою подругу. Це не правда. Вона і з одруженим ніколи не мала стосунків. Чотири роки тому вона зустрічалася з Дмитром. Хто, хто, а він точно не був одружений.