Розділ 17

Оля

Тая підвозить мене додому й одразу їде до себе. Я піднімаюся до квартири, тихо заходжу, залишаю пакети й зупиняюся біля дзеркала. Дивлюся — і не впізнаю себе. Наче це не я. Не пам’ятаю, коли востаннє виглядала так. Мій звичний макіяж давно став просто звичкою, а зараз… очі сяють зовсім не через глітер чи стрілки. Через стан. Рівний тон, акуратний контуринг, виразний погляд, ніжна нюдова помада — усе виглядає ідеально. Лише джинси з футболкою трохи вибиваються, але це легко виправити.

У квартирі тихо. Навіть дивно, зважаючи на мою маленьку дзиґу, яка вчора вимазала пластиліном увесь стіл. Я тихо підходжу до його кімнати й заглядаю. Богдан разом із нянею ліпить фігурки з пластиліну. Він зосереджений, у очах — захоплення. Але щойно я заходжу, його погляд одразу знаходить мене. І більше він дивиться тільки на мене.

— Мамо! — вигукує Богдан, і Віра одразу обертається. — Ти така гарна! — він підскакує зі стільця й біжить до мене.

— Дякую, рідненький, — усміхаюся, обіймаючи його.

— Ольго, ви неймовірно привабливо виглядаєте, — підходить няня.

— Дякую. І давай на ти — просто Оля. Вона посміхається й киває.

— Мам, ми ліпимо фігурки з пластиліну, — щебече Богдан. — Тільки ти не дивись, це сюрприз! — додає серйозно.

— Добре, не буду заважати, — усміхаюся. — Піду перевдягнуся й поїду. Богданчику, тебе Віра вкладе спати, я буду пізно, добре?

— Так, — впевнено киває він.

Я ще раз погладжую його по волоссю й виходжу, паралельно викликаючи таксі — часу майже не залишилося.

Вдягаю сукню, яку обрала для мене Тая. Вона сідає ідеально — підкреслює фігуру так, що навіть я ловлю себе на погляді в дзеркалі. «При одному погляді хочеться облизати», — згадую її слова й мимоволі усміхаюся. Зухвало. Але в цьому щось є. До неї — туфлі на високих шпильках, невелика сумочка, а на голі плечі накидаю тренч — вечір обіцяє бути прохолодним. Перед виходом зазираю до сина. Віра з Богданом знову оглядають мене з тим самим захопленням, і це несподівано додає впевненості. У таксі ловлю на собі погляд водія — довгий, оцінювальний. Але він мовчить. 

До ресторану приїжджаю вчасно — саме коли гості починають збиратися. Людей настільки багато, що таксі зупиняється за кількасот метрів від входу. Розплачуюся й виходжу.

Поки йду до закладу, ловлю на собі погляди. Багато поглядів. І від цього на губах з’являється легка усмішка. Можливо, це й справді була не найгірша ідея — прийти.

Біля входу мене зупиняє охорона, перевіряє список гостей. Кілька секунд — і мене впускають. Ледь переступаю поріг, як до мене підходить адміністраторка. Ввічливо супроводжує до гардеробу, а потім — у зал, де проходитиме святкування. І цього достатньо, щоб зрозуміти: місце тут випадковим не буває.

У залі вже людно. Щойно заходжу — знову відчуваю на собі погляди: зацікавлені, оцінювальні, подекуди відверто спокусливі. І це лише додає впевненості. Приміщення велике: сцена, фуршет, окремі столики для гостей. Усі іменні — швидко знаходжу свій. Я за одним столом із Ніною та Машею, решта — з айті-відділу. І це тішить. Але одразу не сідаю. Люди розбилися на невеликі компанії, хтось уже активно спілкується. Офіціант подає мені бокал шампанського — роблю кілька ковтків і оглядаю зал у пошуках знайомих. І раптом чую знайомий голос. Ніна.

— Олю! — вигукує Ніна, ніби не вірячи своїм очам.

Я підходжу до компанії — тут уже зібралася майже вся наша команда.

— Всім привіт! — усміхаюся.

— Привіт! Не очікували тебе тут побачити. Виглядаєш просто вау! — одразу сипляться компліменти.

— Дякую. Плани трохи змінилися, — легко відповідаю. — Ти теж чудово виглядаєш.

— Олю, ти чарівна, — додає Олександр.

— Дякую, — усміхаюся, ловлячи краєм ока, як Маша помітно хмуриться.

— Маша, не хмурся, тобі не личить. Ти теж неймовірна. Дівчата, ви всі сьогодні вогонь! — намагається згладити ситуацію Саша.

Я ледь стримую усмішку. Він у нас один серед цього квітника — і, здається, давно визначився. Його погляд постійно повертається до Маші. І вона це прекрасно бачить. Незручність швидко розчиняється — Сашко починає жартувати, і ми вже сміємося, ніби нічого й не було. Зал поступово наповнюється, людей стає все більше.

І раптом я помічаю Таю. Вона з’являється, мов білий лебідь — зібрана, стримана, впевнена. Лише на мить ловить мій погляд, ледь усміхається — і пливе далі, туди, де на неї вже чекають батьки й брати.

Руслана я впізнаю одразу. А от Тараса — ні. Мені потрібна секунда, щоб скласти пазл: це вже не той хлопчина, з яким ми ганяли у футбол. Він змінився. Подорослішав. Змужнів.

— Це ж донька Дениса Івановича… гендиректора холдингу Ковалевських? — лунає поруч.

— Так, це вона, — спокійно підтверджує Марина, яка приєдналася до нас трохи раніше.

— Гарна, — кидає Сашко. Хоча для нього всі гарні, але Тая сьогодні справді привертає увагу. Неможливо не дивитися.

— За гарним личком ховається характер, — з легкою посмішкою додає Марина. — Кажуть, ще та… непроста. З нею краще обережно.

У мене на мить стискаються щелепи. Хочеться різко відповісти, поставити її на місце. Але я лише мовчу, стискаючи бокал трохи сильніше, ніж варто.

— А ти звідки знаєш? — не витримує Ніна. — Не думаю, що ви в одному колі спілкуєтесь.

— Особисто — ні. Але подруга з нею перетиналася, — знизує плечима Марина.

— Хм… — хтось задумливо видихає.

Ведучий запрошує всіх зайняти свої місця — і святкування офіційно починається. Спочатку слово бере Денис Іванович, потім виступає Руслан. Я майже не слухаю. Ловлю лише його жести, погляди, міміку. Кожен рух. Свято набирає обертів — конкурси, музика, танці. Я навіть беру участь в одному з них. І постійно відчуваю на собі його погляд. Важкий. Жадібний. Я відповідаю усмішкою. Відвертою. Занадто сміливою. Фліртую. І прекрасно розумію — це не я. Це шампанське.

— Олю?! — кличе знайомий чоловічий голос. Я обертаюся.