— Продовження не буде? — питає з легкою іронією.Я зупиняюся.
І вперше не відповідаю одразу. Не тому що не знаю. А тому що не хочу поспішати. Я дивлюся на нього довше. Наче перевіряю.
— Я ще не вирішила, — кажу спокійно. І повертаюся до своїх речей. Наче це дрібниця. Але це не вона. Я беру телефон. Затримую його в руці на секунду. Піднімаю погляд.
— Буде, — додаю так само рівно. Коротка пауза. — Але за моїми правилами. —  Він мовчить. Слухає. — Без імен. Без історій. Без зайвих питань, — продовжую. — Просто зустрічі. — Я дивлюся прямо. — І без обов’язків. — Тиша. Він дивиться уважно. Я простягаю телефон. — Диктуй. — Він піднімається, бере свій. Обмін короткий. Без зайвих слів. Я ховаю телефон у сумку. — Не ускладнюй, — кидаю спокійно.
— Ти вже це зробила.— Він ледь усміхається.