Розділ 1

Тая

Минуло півтора року відтоді, як я відкрила власну фотостудію. Півтора року з того моменту, коли наважилася розвернути своє життя на сто вісімдесят градусів. І жодного дня не пошкодувала.

У мене є економічна освіта, диплом європейського зразка, півтора року роботи в закордонній компанії. Усе виглядало правильно: перспективно, стабільно, передбачувано. Але не моє.

Я з дитинства знала, що буду фотографувати. Це було більше, ніж захоплення. Це було відчуття — ніби саме там я на своєму місці. Батьки це бачили. Підтримували. Найкраща техніка, новий фотоапарат — усе, що потрібно. У межах розумного.

Вони ніколи не балували. Виховували досить суворо. Але мої інтереси — не ігнорували. Щоправда, це працювало рівно до моменту, поки справа не дійшла до «серйозного життя». У сімнадцять, коли постало питання вибору професії, я… не сперечалася. Не доводила.
Не відстоювала. Просто погодилася. Бо так сказали. Бо так потрібно. Бо я — донька Ковальових. Майбутня спадкоємиця. Економіка мене ніколи не цікавила. Я вчилася — для батька. Працювала — для батька. Жила… теж, здається, не зовсім для себе.

І найгірше — тоді мене це влаштовувало. Або я просто вміло переконувала себе, що це нормально. Все змінилося пізніше.

Коли я повернулася в Україну. От тоді я вперше не промовчала. Спочатку — різко. З емоціями. З тими словами, які давно мали бути сказані. Перші справжні сварки з батьком. Гучні. Виснажливі. Такі, після яких у домі зависає важка тиша. Мама… просто спостерігала. Не втручалася. Не ставала ні на чий бік. І, можливо, саме це дратувало навіть більше.

Але я вже не могла зупинитися. Спочатку я сперечалася. Гостро. Різко. На підвищених тонах.
Ображалася так, що могла не відповідати днями. Доводила, що маю право вирішувати сама. А потім… просто почала робити так, як відчувала. Без дозволу. Без погодження. Без страху, що мене не зрозуміють.

Бо з часом зрозуміла одну просту річ: мене можуть не приймати, не підтримувати, навіть не розуміти — але це не причина зраджувати себе. І лише у двадцять чотири з хвостиком я остаточно втомилася. Втомилася бути не тією, ким є насправді. І тоді я зробила вибір. Свій.

Батько не приймав мого рішення до останнього. Казав, що це тимчасово. Що я «пограюся» — і закину. Повернуся туди, де, на його думку, моє місце.

Я не переконувала. Навіщо? Слова для нього ніколи не були аргументом.

— Побачимо, — кинула тоді, дивлячись прямо в очі.

Бо якщо вже щось і доводити — то не розмовами. Я ж Ковальовська. І якщо вже пішла проти — назад дороги не буде. Не знаю, у який саме момент усе зрушило з місця. Але впевнена: без мами тут не обійшлося. Бо одного дня батько сам зателефонував.

Спокійно. Без тиску. І запропонував допомогти з відкриттям студії.

Я тоді завмерла на секунду. Перша реакція — відмовитися. Звісно. Показати характер. Довести, що я сама все можу. Без нього. Без їхніх грошей, рішень і контролю.

А потім…вперше за довгий час я не стала рубати з плеча. Бо зрозуміла: іноді зробити крок назустріч — не означає програти. І якщо він готовий прийняти мій вибір — я теж можу зробити свій.

Студія живе своїм ритмом. Хтось завжди кудись біжить, хтось щось налаштовує, хтось уже знімає. Світло, фони, техніка, голоси — усе перемішується в один знайомий хаос, у якому я орієнтуюся краще, ніж у власних думках.

— Уля, клієнти на одинадцяту вже прийшли? — кидаю на ходу, проходячи повз рецепцію.

— Уже п’ять хвилин як, — не відриваючись від комп’ютера, відповідає вона. — Я їх у другий зал провела. Єгор за п'ять хвилин доєднається.

— Добре.

— І Тая, там кур’єр дзвонив, через двадцять хвилин буде.

— Прийми, я зайнята.

— Як завжди, — усміхається вона.

Я лише киваю і заходжу до кабінету, на ходу переглядаючи графік. П’ятеро людей — небагато. Але кожен знає, що робить.

Єгор і Катя — наші фотографи. Різні, як день і ніч, але обидва сильні.
Уля — це взагалі окремий рівень витримки. Адміністратор, організатор, психолог і людина, яка тримає половину цього місця на своїх плечах.

І я. Та, яка має контролювати все це, щоб воно не розлетілося.  Хоча, якщо чесно, я теж фотограф. Просто знімаю рідко. Не тому, що не хочу — банально не вистачає часу. Управління студією, клієнти, організація, постійні дрібниці, які ніхто, крім мене, не вирішить. Але іноді я все ж беру камеру до рук. Переважно складні або «особливі» зйомки. Ті, де потрібен досвід, витримка і трохи більше, ніж просто натиснути кнопку. Або ті, де немає права на помилку.

Я тільки встигаю відкрити ноутбук, як двері різко відчиняються.

— Тая! —  Катя влітає до кабінету так, ніби за нею женуться. Я навіть не одразу піднімаю голову.

— Якщо це знову «все пропало», я зараз навіть не здивуюся, — спокійно кажу.

— У нас проблема!

— У нас вони щодня, — піднімаю погляд. — Конкретніше.

— Я… переплутала дати. — Вона робить глибокий вдих, але виглядає так, ніби зараз реально почне панікувати.

— Продовжуй. —  Я повільно закриваю ноутбук.

— Я записала на один день дві весільні зйомки.

— Обидві? — уточнюю. — Тиша стає щільною.

— Повний день, — киває вона швидко. — Від ранку нареченої до торта і салюту.

— За скільки днів? — Я відкидаюся на спинку крісла.

Катя ковтає.

— Завтра.

От тепер вже цікаво. Я повільно проводжу рукою по волоссю.

— Об’єднати?

— Нереально, — одразу. — Різні локації, різний таймінг. Я фізично не встигну.

— Єгор?

— У нього завал. Він уже на двох проєктах.

— Відмовитися?

— Не варіант, — майже пошепки. — Обидві пари внесли завдаток. І… це весілля.

Я мовчу кілька секунд. Завтра. Чудово.

— І що ти пропонуєш? — дивлюся прямо на неї.

— Може… ти зможеш забрати одну зйомку? — Катя нервово стискає телефон.

— Тобто ти вирішила, що якщо вже горіти — то красиво? — Я дивлюся на неї довше, ніж потрібно.