Розділ 4

Тая

Готель той самий. Але відчуття — ні. Я заходжу легко. Наче це випадковість. Наче я просто проходила повз.

Каблуки відбивають рівний ритм. Плечі прямі. Погляд спокійний. Всередині — навпаки.ь Я відчуваю його ще до того, як бачу. Це дратує. І чомусь… змушує не сповільнюватися.

Ресепшн я ігнорую. Його коротке «як завжди» пролітає повз. Мені не цікаво, як часто він тут буває. Сьогодні — я тут. І цього достатньо.

Ліфт зачиняється. Тиша. Цього разу я не відходжу. Стою поруч. Занадто поруч. І навіть не роблю вигляд, що це випадково.

Я першою піднімаю погляд. Дивлюся прямо. Відкрито. З викликом. Його погляд затримується. Довше, ніж має. Наче він не просто дивиться — зчитує. Я ледь усміхаюся.

— Не поспішай, — тихо. — Я ще не вирішила, наскільки тобі сьогодні пощастить.

Він не відповідає одразу. Дивиться. І це вже відповідь. Його рука повільно накриває мою.  Затримується. Стискає трохи сильніше, ніж потрібно. Я відчуваю. Не відсмикую.

— Ти впевнена, що це ти вирішуєш? — тихо.

Я не відводжу очей. І не відступаю. Ліфт зупиняється. Двері відчиняються. Я виходжу першою. Без пауз. Без сумнівів.

У номер заходжу так само. Легко. Наче мені байдуже. Знімаю піджак, залишаю на кріслі. Повільно обертаюся. Він ближче, ніж був секунду тому. І я не помітила, як саме. Я роблю крок.

Назустріч. Свідомо. Підходжу майже впритул. Піднімаю підборіддя. Дивлюся прямо. Виклик.

— Ти занадто впевнений у собі, — спокійно. — Мені це подобається… але не настільки, щоб ти вирішував за нас обох. —  Я проводжу пальцями по його плечу. Повільно. Навмисно. Затримуюсь. — Тому сьогодні все трохи інакше, — тихіше. — Ти не береш. —  Ледь усміхаюся. — Тобі дозволяють.

Пауза. Він дивиться довше. Наче зчитує. Його рука знову накриває мою. Стискає.

— Ти впевнена, що це ти вирішуєш? —  Він робить крок ближче. Скорочує і без того мінімальну відстань. Його голос стає тихішим. Ближчим. — Бо виглядає так, ніби ти просто хочеш у це повірити.

Пауза. Його пальці ковзають по моїй руці. Повільно.

— Але я не проти, — майже пошепки. — Мені подобається, як ти це подаєш. —  Ще ближче. — Продовжуй.

Я не відступаю. Навпаки. Роблю ще крок. І тепер між нами немає нічого. Я відчуваю його дихання. Його напругу. Його реакцію. І це… занадто. Я проводжу рукою по його грудях. Вгору. Затримуюсь. Стискаю тканину.

Він відповідає одразу. Без пауз. Його пальці лягають на мою талію. Сильніше. Чіткіше. Я відчуваю це всім тілом. Кожен дотик стає гострішим. Кожен рух — точнішим. Я більше не думаю. Не аналізую. Не контролюю, як виглядаю. Я просто реагую. На нього. На себе. На це. Ми ніби перевіряємо одне одного.Без слів.

Хто витримає довше. Хто перший зламається. І в якийсь момент я ловлю цей погляд. Його. Глибший. Темніший. Не такий холодний, як був. І це зачіпає сильніше, ніж має.

Я нахиляюся ближче. Настільки, що наш подих змішується. І на секунду зупиняюся. Навмисно. Щоб відчути. Цю межу. Цю напругу. Це «зараз».

Я стираю цю межу першою. Але цього разу це не легкість. Це… напруга. Я відчуваю її ще до того, як торкаюся його. Наче тіло пам’ятає швидше, ніж я встигаю подумати. І це дратує.

Я не поспішаю. Навпаки. Сповільнююсь. Свідомо. Дивлюся на нього довше, ніж потрібно. Наче хочу зрозуміти…чому саме він.

Його погляд не змінюється.Але в ньому вже немає тієї відстороненості, що була вперше. Він теж пам’ятає. І це відчувається. Я роблю крок ближче. Повільно.

Не зриваючись. Не провокуючи різко. Наче перевіряю… чи це все ще працює.

Його рука піднімається.  Без дозволу.І це змушує мене різко вдихнути. Не від несподіванки. Від реакції. Я злюся на це. На себе.На те, що це знову…діє.

Моя рука зупиняє його рух. На секунду. Стискає сильніше, ніж потрібно. Я дивлюся прямо. 

— Не звикай, — тихо.

Він навіть не намагається відступити. Навпаки. Його пальці повільно звільняються з-під мого контролю.

— Ти вже це казала, — так само тихо.

Пауза. І я відчуваю, як всередині щось різко відгукується. Не від його слів. Від того, що він не зупиняється. Я сама скорочую відстань. Різкіше, ніж планувала.

І тепер це вже не повільно. Це зіткнення. Без підготовки. Без обережності. Його дотик стає впевненішим. Мій — різкішим.

Я більше не контролюю темп. Я його ламаю. І одразу ж підлаштовуюся. Це дивне відчуття. Наче ми обидва не хочемо відступати. І ніхто не збирається. Я ловлю його погляд. І в ньому вже немає спокою.

Є щось інше. Глибше. І це збиває більше, ніж будь-який дотик. Я на секунду зупиняюся. Дивлюся довше. Наче хочу знайти відповідь. Але знаходжу тільки ще більше питань. Чому я знову тут? Чому не пішла? Чому не сказала «ні»? Його рука повертає мене назад у цей момент.

Різкіше. І цього достатньо. Я більше не думаю. Знову. Але тепер це не легкість. Це вибір. Я не дозволяю. Я беру. Цього разу сама.

Без правил. Без виправдань. Без «це востаннє». І це лякає сильніше, ніж мало б. Бо я знаю… я вже не зможу зробити вигляд, що це нічого не означає. Кілька секунд тиші. Вже після. Я відхиляюся трохи. Дивлюся на нього. І тихо, майже з усмішкою:

— Це починає мені не подобатися.

— Пізно. — Він дивиться у відповідь.

Свідомість повертається повільно. Без різкого пробудження. Без напруги, яка зазвичай накриває першою. Я відкриваю очі. І перше, що відчуваю — тишу. Рівну. Спокійну. Наче вона тут доречна.

Я лежу ще кілька секунд, не рухаючись. Прислухаюся до себе.До цього дивного стану. Мені добре. Спокійно.

І це… незвично. Я повертаю голову. Він поруч. Не спить. Дивиться кудись убік, але варто мені поворухнутися — переводить погляд на мене. Без різкості. Без напруги. Просто дивиться. І це не вибиває. Не змушує одразу піднятися і піти.

Я затримую на ньому погляд. Довше, ніж зазвичай дозволяю собі. І в голові з’являється одне питання. Чітке. Конкретне.

— Ти одружений?

Він не дивується. Не робить пауз.