Розділ 16

Тая

Прокидаюся від шарудіння. Звук розходиться по кімнаті, чіпляє свідомість. Спочатку одне око. Потім друге. Підіймаюся на ліктях, важко, неохоче. Кидаю погляд на годинник. Шоста ранку. Серйозно?

— Що ти робиш? — голос хрипкий від сну.

— Доброго ранку, дружино.

— Не починай. — Я кривлюся.

Він хмикає. Стоїть біля шафи, щось шукає, рухається впевнено, ніби нічого не сталося. РНозкладає свої речі, які я вчора так активно прибирала звідти.

— Раз ти вирішила заселитися в мою спальню, — спокійно, навіть занадто, — не думай, що я звідси зникну. Будемо спати разом.

— Ні, — падаю назад на подушку, накриваюся ковдрою. — Ні, не будемо.

— А знаєш… — його голос ближче. — мені сподобалося. —  Я завмираю. — Особливо коли ти вночі тулилася до мене.

— Давиде, це твої фантазії. Такого бути не могло. — Я різко відкриваю очі.

— Могло.

— Не могло. —  Я повертаюся до нього, дивлюся прямо. — І взагалі, я сплю. Ти на годинник дивився? —  Пауза. — Тому закрий двері з іншого боку.

Він не рухається. Я відчуваю це навіть із заплющеними очима.

— Тая, я якраз дивився, — спокійно. — У тебе сорок хвилин.

— На що? — Я повільно знову відкриваю очі.

— Зібратися.

— Куди? — Я сідаю різко.

І отут починає бісити. Його тон. Цей спокійний, впевнений тон, ніби все вже вирішено. Я стискаю губи. І ще не встигла нагадати йому про вчорашній запах. А вже нові “вказівки”. Мені все менше подобається ця ідея. Особливо те, як швидко вона перестала бути моєю.

— Ми їдемо до моєї мами, — кидає так, ніби це очевидно. — Збирайся.

І просто виходить. Без паузи. Без пояснень. Двері зачиняються. Я дивлюся на них кілька секунд. І тільки потім відкидаюся назад на подушку.

— Та ти знущаєшся… —  Тихо. Але з кожною секундою злість тільки росте. Бо це вже не мій план. І точно не за моїми правилами.

Ми їдемо до його мами. Куди саме? Навіщо? У голові тисяча і одне питання. І жодної відповіді. Бо ставити їх просто нікому. Давид пішов. Я чула, як він спускався сходами. Сперечатися з цим чоловіком… зараз немає жодного бажання. Я сама погодилася на його умови. Сама зайшла в цю історію.

Я повільно сідаю в ліжку. Сон ще тримає. Важкий. Тягучий. Я проводжу долонями по обличчю. Встаю. Йду у ванну. Вмикаю воду. Стаю під душ. Тепла вода спочатку майже не відчувається. Потім поступово повертає до тями. Я стою довше, ніж планувала. Думки повільні. Ліниві. Але не зникають.

Вчорашній вечір. Його слова. Його тон. Я заплющую очі. Видихаю. Коли виходжу — підходжу до дзеркала. І зупиняюся. Погляд сонний. Трохи розфокусований. Не той, який я звикла бачити.

Я дивлюся на себе кілька секунд. Наче оцінюю. Збираюся. Повертаю контроль. Рухи стають чіткішими. Витираю волосся. Накидаю халат. І тільки тоді йду до шафи.

Зупиняюся. Погляд ковзає по речах. Я не вдягаюся “як всі”. Ніколи. Навіть зараз. Навіть зранку. Лляні брюки. Світлі, майже молочні. М’які, але тримають форму. Сідають ідеально. Без зайвої обляганості. Я дістаю їх першими. Майка на тонких бретелях. Шовкова. Гладка. Теплий бежевий відтінок. Проста. Але саме такі речі роблять образ. Я надягаю її. Сорочка. Легка, трохи oversize. Білий із холодним підтоном. Не застібаю повністю. Залишаю розслаблено.

Наче не старалася. Але кожен рух продуманий. Рукави підкочую. Недбало. Рівно настільки, щоб виглядало правильно. Я повертаюся до дзеркала. Тепер уже інша. Зібрана. Я додаю деталі. Тонкий ремінь. Мінімалістичні сережки. Ланцюжок. Нічого зайвого. Балетки. М’які. Зручні. Глибокий карамельний відтінок. Завершують образ. Я сідаю. Макіяж. Без поспіху. Чиста шкіра. Легкий акцент на очі. Блиск на губах. І волосся. Збираю його. Так, щоб трималося весь день. І не заважало в дорозі. Я не поспішаю.

Сорок хвилин давно минули. Але ніхто не підганяє. І це навіть дивує. Я кидаю погляд на годинник. Півтори години. Я усміхаюся ледь.

— От і все…

Встаю. Беру сумку. Кидаю останній погляд у дзеркало. І виходжу. Бо куди б ми не їхали — виглядати я буду так, як хочу я.

Я спускаюся сходами. Повільно. Крок за кроком. І одразу бачу його. Давид у вітальні. Сидить на дивані. Розслаблено. Телефон у руці, щось переглядає. Наче нічого не змінювалося. Я роблю ще кілька кроків. Він піднімає голову.

І…завмирає. Ледь. Але цього достатньо. Його погляд ковзає по мені. Не поспішає. Наче справді бачить вперше. Я зупиняюся на останній сходинці.

— Що? — спокійно. —  Забув, як виглядає твоя “дружина”?

Він хмикає. Але погляд не відводить.

— Ні, — тихо. — Просто перевіряю, чи це ти.

— І? — Я піднімаю брову.

— Співпадає. — Він відкладає телефон. Повністю. Піднімається.Він відкладає телефон. Повністю. Піднімається. Пауза. — Навіть краще.

— Не звикай. — Я ледь усміхаюся.

Я сходжу з останньої сходинки. І тепер уже сама дивлюся на нього. Уважно. Без поспіху. Лляні брюки. Темні. Глибокий відтінок. Світле поло. Чисте. Лаконічне. Все сидить ідеально. Я ковзаю поглядом ще раз. І ловлю думку. Неприємно точну. Ми виглядаємо… разом. Наче це було заплановано. Я ледь нахиляю голову.

— Серйозно?

— Що? — Він піднімає брову.

— Ти теж вирішив вдягнутися “в тон”?

Пауза. Він кидає погляд на мене. Потім на себе. І ледь усміхається.

— Це проблема?

— Це підозріло. — Я хмикаю.

— Це випадковість. — Він робить крок ближче.

— Я не вірю у випадковості. — Я дивлюся прямо.

— Тоді звикай. — Пауза. Коротка. Його погляд затримується.

— До тебе? — Я усміхаюся. Ледь.

— До нас. — Він не відводить очей.

І отут…я нічого не відповідаю. Лише дивлюся. Секунду довше, ніж потрібно. А потім розвертаюся.

— Поїхали. — Кидаю через плече. І йду до виходу першою. Бо залишатися ще на секунду — занадто.

Машина плавно виїжджає з подвір’я. Ворота за нами зачиняються. Я відкидаюся на сидіння. Кілька секунд мовчу. Дивлюся у вікно.