Розділ 6

Тая

Без обов’язків. Я повертаюся в той самий готельний номер. До незнайомця Давида. І мене це не бентежить. Навпаки. Я ловлю кайф від того, що тут усе простіше, ніж має бути. Без пояснень. Я дозволяю собі це. І навіть не намагаюся виглядати інакше. Без обов’язків. Я смакую це слово. Бо воно про свободу.   І так — це не зовсім я. Точніше… не та, яку всі знають. Але ця версія мені подобається більше. Його це теж влаштовує. І цього більш ніж достатньо.

Я лежу на животі. Тіло ще не повернулося до звичного стану. Наче між цим моментом і реальністю досі є затримка. Давид поруч. Його пальці повільно ковзають уздовж спини. Ледь відчутно. Без поспіху.

І цього достатньо, щоб знову зреагувати. Я не відкриваю очей. Не рухаюсь. Просто залишаюся в цьому відчутті трохи довше, ніж варто. Без контролю. Без потреби щось тримати під наглядом.

Це нове. І саме тому зачіпає. Його дотик не різкий. Не вимогливий. Швидше… впевнений. Наче він і не намагається вразити. Просто знає, що цього достатньо.

Я вдихаю глибше. І ловлю себе на тому, що не хочу переривати цей момент. Не хочу вставати. Не хочу повертатися у свій звичний ритм. Це не схоже на те, що було раніше. І не схоже на те, що я дозволяю собі зазвичай. Але я не зупиняю це. Не зараз.

Ми майже не говоримо. Якщо чесно — нам це і не потрібно. Між нами інше. Сире. Імпульсивне. Без зайвих слів.

Але одного разу все пішло інакше. Неочікувано. Навіть дивно. Ми повечеряли разом. Без плану. Без підготовки. Просто… залишилися довше, ніж зазвичай.

Саме тоді між словами стало зрозуміло, чому він був на тому весіллі. Двоюрідний брат нареченого.  Інколи ми все ж говоримо.Але не про себе. Не про життя. Не про те, що поза цими стінами. Щось нейтральне. Випадкове. Наче просто заповнюємо тишу між нами. І не дозволяємо їй стати чимось більшим.

Рука Давида повільно ковзає вниз. До внутрішньої сторони мого стегна. Ледь торкається. Але цього достатньо, щоб всередині різко зібралося. Я різко перевертаюся. Дивлюся прямо на нього. Впритул. Без відступу.

— Може досить? — голос рівний.

Але в ньому занадто багато. Чи то вимога зупинитися. Чи то навпаки — не зупинятися. Я сама не даю цьому визначення. Він не прибирає руку. Навіть не намагається. Дивиться уважно. Занадто. Наче намагається розгледіти щось під шаром, який я тримаю роками. Серйозний. Без звичної іронії. І це вже не про дотик. Це про щось інше. Глибше.

— Тая, а чому так? —  Я підіймаю брову. Не одразу розумію. — Чому без обов’язків, без розмов, без продовження?

Пауза. Коротка. Але вона б’є сильніше, ніж будь-який його дотик. Я відчуваю, як всередині щось зсувається. Вперше за весь час. Мене це питання… зачіпає. Я насуплююся. Погляд стає жорсткішим. Холоднішим.

— Так простіше, — відмахуюся.

Коротко. Без пояснень. Наче цього достатньо. Але я бачу — його це не влаштовує. І це мене дратує. Сильно. Я різко сідаю. Встаю. Рухи чіткі. Зібрані. Жодної метушні. Починаю одягатися. Швидко. Наче це просто ще один вихід. Його погляд відчуваю спиною. Важкий. Але не зупиняюся. Я нічого не винна. І нічого пояснювати не збираюся. Застібаю гудзики. Беру сумку. Розвертаюся до дверей. І вже на виході, не обертаючись:

— Я напишу, коли зустрінемося.

Спокійно. Наче це рішення вже прийняте. Двері зачиняються різкіше, ніж я планувала. І тільки в коридорі я видихаю. Звук віддається десь всередині.

Я йду коридором швидко. Чітко. Крок за кроком. Наче хочу випередити власні думки. Але вони наздоганяють. Завжди. Я стискаю губи.

— Серйозно? — тихо, сама до себе.

Злюся. Не на нього. На себе. Бо він нічого не зробив. Просто поставив питання. Звичайне. Просте. А мене це вибило. Чому? Я натискаю кнопку ліфта різкіше, ніж потрібно. Чекаю. І ця пауза — найгірша. Бо в ній починається те, що я не люблю. Думки.

Я не вірю чоловікам. Ніколи не вірила. І справа навіть не в них. А в тому, що я для них означала. Не я. Моє прізвище. Мій батько. Мої можливості. Все, що поруч зі мною. А не я сама. Завжди одна й та сама історія. Спочатку інтерес. Погляди. Залицяння. А потім — питання. Ненав’язливі. Обережні. Але завжди про одне й те саме. Хто ти. Звідки ти. І що за цим стоїть. Я усміхаюся. Коротко. Гірко.

Бо відповідь завжди була очевидною. Ковалевська. І цього було достатньо, щоб перестати бачити мене. Як мене. Я заходжу в ліфт. Двері зачиняються. І тільки тут я дозволяю собі видихнути. Глибше. Тому з ним — простіше. Мабуть. Він не знає. І не питає. Йому не потрібно. Йому достатньо того, що є тут. Зараз. І мені теж. Я проводжу рукою по волоссю.

Збираюся. Повертаю обличчю звичний спокій. Але всередині вже не так рівно. Бо сьогодні він зайшов далі. Не фізично. І це дратує найбільше. Я заплющую очі на секунду. І ловлю ще одну думку. Небезпечну. Мені було не все одно, що він спитає. І це…вже проблема.

Я заходжу в квартиру. Ключі опиняються на тумбі різкіше, ніж треба. Не знімаю взуття одразу. Проходжу далі. Зупиняюся. Наче щось не дає рухатися спокійно. Рука сама тягнеться до волосся. Збираю, відпускаю. Знову. Дратує. Я роблю коло кімнатою. Повільніше. Потім швидше. І тільки тоді зупиняюся.

— От же…

Тихо. Без продовження. Бо і так зрозуміло. Це про мене. Про те, що я не люблю. Коли хтось заходить туди, куди я не пускаю. Я беру телефон. Тримаю в руці. Не відкриваю. Ще ні. Наче тягну час. Хоча знаю, чим це закінчиться. Я сідаю. Кладу телефон перед собою. Дивлюся на нього. Кілька секунд. Наче він може вирішити за мене.

— Не пиши, — кажу тихо.

І одразу ж сама розумію, наскільки це безглуздо. Я усміхаюся. Коротко. Без радості. Пальці ковзають по екрану. Чат відкритий. Порожній. І це дратує більше, ніж якби там щось було. Я набираю текст. Зупиняюся. Стираю.Занадто м’яко. Не моє. Знову. І знову не те.

Я видихаю. Різко. І просто пишу. Без підбору. Без фільтрів. “Наступного разу — без питань.”

Зупиняюся. Дивлюся. Цього достатньо. Навіть занадто. Я відправляю. І одразу відкидаю телефон убік. Наче це щось змінить. Але вже за мить тягнуся назад. Перевірити. І в цю секунду розумію… що це і є той момент, який я не контролюю. І це дратує найбільше.