Розділ 27

Давид

Вона блідне в одну секунду. Просто на очах. Ще мить тому кричить на мене, дивиться так, ніби ненавидить. А потім…їй стає зле. Різко. Я бачу, як вона намагається вдихнути. Глибше. Але повітря ніби не вистачає.

Груди підіймаються занадто швидко. Подих рваний. Важкий. Наче вона задихається. Я помічаю це одразу. По очах. По тому, як у них зникає фокус. По пальцях, які тремтять.

Вона моргає. Раз. Другий. Намагається втриматися. Як завжди. Вперта до останнього. Але я вже бачу — зараз впаде.

— Тая. —  Вона хитається. І я встигаю підхопити її раніше, ніж вона падає на сходи. — Чорт. — Її тіло в моїх руках занадто слабке. Неприродно. І це б’є сильніше за будь-які її слова. — Таю…

Жодної реакції. Очі заплющені. Дихання ледь помітне. У грудях щось різко стискається. Неприємно. Боляче. По-справжньому.

— Викликайте швидку! — чую десь поруч.

Ні. Я різко піднімаю її на руки. Міцніше притискаю до себе.

— Я сам.

Хтось ще щось говорить. Намагається зупинити. Мені байдуже. Я швидко пряму. до машини.

І вперше за довгий час я реально боюся. Не за бізнес. Не за гроші. Не за наслідки. За неї. Бо Тая не з тих, хто дозволяє собі показати слабкість. Вона буде стояти до останнього. Посміхатися. Огризатися. Кричати. Посилати мене до біса. Але триматися. Завжди. Навіть коли їй боляче. Особливо тоді.

І якщо зараз вона втратила свідомість…значить, усе набагато гірше, ніж я думав. Її організм просто дав збій. Не витримав. І від цієї думки всередині стає по-справжньому страшно.

Машина стоїть майже біля входу. Я відкриваю двері. Обережно вкладаю її на сидіння. Пасмо волосся падає їй на обличчя. Я машинально прибираю його. І на секунду завмираю.

Три тижні. Три чортові тижні вона жила з цим болем. Через мене. Дурень чому не розповів її одразу. Вона не так мала дізнатися про все. Не випадково почути розмову, а від мене почути. Стискаю щелепи. Різко обходжу машину. Сідаю за кермо. Двигун реве майже одразу.

Я зриваюся з місця. Швидкість. Світлофори. Сигнали. Мені байдуже. Я кожні кілька секунд дивлюся на неї. Бліда. Нерухома. І в голові б’є лише одна думка. Це я довів її до такого стану. Пальці стискають кермо до болю.

— Ідіот…

Кидаю сам собі. Бо все мало бути інакше. Я мав тримати дистанцію. Контролювати ситуацію. Не втягуватися.

А замість цього…закохався в неї настільки, що тепер не розумію, як дихати, коли вона ось так лежить поруч без свідомості. Я різко перебудовуюся. Тисну на газ сильніше.

— Чорт… Таю, відкрий очі. — Голос хрипкий. Нервовий. Незнайомий навіть для мене самого. Я знову дивлюся на неї. І вперше за довгий час чітко розумію — якщо з нею щось станеться…я собі цього не пробачу ніколи.

До лікарні я влітаю на швидкості. Гальма різко скриплять. Я навіть нормально не паркую машину. Мені байдуже. Обходжу авто. Відчиняю двері. І знову беру її на руки.

— Допоможіть! — різко кидаю, заходячи всередину.

Медсестра біля стійки одразу підривається. Ще хтось кличе лікаря. Усе починає рухатися занадто швидко. Каталка. Питання. Люди. Чужі руки.

— Що сталося?

— Втратила свідомість.

— Скільки часу тому?

— Хвилин десять… може менше.

— Веземо. — Лікар швидко перевіряє пульс. Світить ліхтариком в очі.

І в наступну секунду її вже забирають у коридор. Від мене. Різко. Неправильно. Я роблю крок слідом.

— Вам сюди не можна, — зупиняє медсестра.

Чорт. Я проводжу рукою по обличчю. Намагаюся зібратися. Не зараз. Зараз потрібно думати головою.

— Родич пацієнтки? — питає адміністраторка за стійкою.

— Чоловік. —  Слово звучить дивно після всього, що між нами сталося. Вона швидко простягає якісь папери.

— Заповніть. І мені потрібна інформація про пацієнтку.

Я беру ручку. Підпис. Прізвище. Ім’я. Руки все ще трохи тремтять.

— Дата народження? —  Відповідаю одразу. Це знаю.

— Алергії?

— Я… не знаю. — Пауза. Я завмираю. Чорт.

— Хронічні захворювання?  — Адміністраторка піднімає очі.

— Не знаю. — Голос стає жорсткішим. Від злості на самого себе.

— Група крові?

— Не знаю. — Я стискаю щелепи. Мовчу кілька секунд.

І це б’є раптово. Сильно. Наче хтось різко вдаряє під ребра. Бо я знаю про неї сотні дрібниць. Тих, які помічаєш, тільки коли людина стає для тебе важливою. Я знаю, що вона ненавидить ранки, але все одно прокидається раніше за всіх, якщо хвилюється.

Що каву п’є солодку. З великою кількістю сиропу. І завжди морщиться від першого ковтка, бо не чекає, поки охолоне. Я знаю, які сукні вона вибирає, коли нервує. Чіткі. Ідеально скроєні. Наче тканина може тримати її так само, як вона сама тримає себе.

Я знаю, як вона сміється. По-справжньому. Не тією красивою усмішкою для людей. А живо. Голосно. І тоді в неї з’являється ця маленька складка біля носа. Я знаю, як вона злиться. Як починає говорити тихіше, коли реально на межі. Як блищать її очі перед тим, як вона вибухає. Як кусає губу, коли ревнує, хоча ніколи цього не визнає.

Як злиться, якщо хтось торкається її речей. Як любить засинати спиною до мене, але через пів години все одно підсовується ближче уві сні. Я знаю, що вона обожнює солодке і завжди краде полуницю з моєї тарілки, роблячи вигляд, що це не вона. Що після важких днів мовчить, а не говорить. І

Я знаю, як вона поводиться в ліжку. Знаю це занадто добре. Тая ніколи не була ніжною в класичному сенсі. Вона не з тих жінок, які сором’язливо ховають очі чи мовчки погоджуються на все.

Ні. Вона завжди про характер. Про емоцію. Про вогонь. Навіть там.

Особливо там. Вона любить провокувати. Дражнити. Доводити. Може спеціально сказати щось гостре, а потім дивитися своїм нахабним поглядом, ніби перевіряє — чи витримаю.

І чорт…я завжди витримував. Бо з нею неможливо інакше. Тая любить контроль. Але ще більше любить момент, коли перестає його тримати.

Той короткий момент, коли забуває бути сильною. І стає справжньою. Тільки зі мною.