Розділ 31

Давид

Минуло шість місяців

— Самойленко… — Крізь сон я лише щось незрозуміло бурчу. Темно. Тепло. І дуже не хочеться відкривати очі.— Давиде!

Цього разу голос гучніший. Нервовий. Я різко розплющую очі й одразу підводжуся на ліктях. Серце за секунду починає калатати сильніше. Бо Тая сидить на ліжку. Бліда. Розкуйовджена. З величезним животом. І дивиться на мене так, ніби зараз станеться щось жахливе. Сон зникає миттєво.

— Що болить? — одразу хрипко питаю, сідаючи ближче. — Тая, що таке? Тягне? Живіт? Лікаря викликати?

В голові за секунду проносяться всі можливі варіанти катастроф. Я вже майже тягнуся до телефону. А вона мовчить. Дивиться на мене кілька секунд. Абсолютно серйозно. І потім тихо видає:

— Самойленко… якщо я зараз не з’їм персик — я помру.

Тиша. Повна. Я повільно кліпаю. Раз. Другий. Переводжу погляд на годинник. Друга ночі. За вікном лютий. Я знову дивлюся на Таю Вона сидить посеред ліжка в моїй футболці, вагітна двійнею, зла й абсолютно переконана у власній трагедії.

— Персик?.. — перепитую повільно.

— Так.

— В лютому.

— Так.

— О другій ночі.

— Давиде, я зараз дуже близька до нервового зриву, — повідомляє вона з таким виглядом, ніби це проблема державного масштабу. — Я вже хвилин десять думаю про персики. Соковиті такі. Холодні. І якщо ти зараз скажеш, що їх немає — я почну плакати.

І її нижня губа реально починає тремтіти. Господи…Я важко видихаю й проводжу долонею по обличчю.

— Тая, сонце…

— Не “сонцекай” мені тут! — одразу вибухає вона. — Це ти винен!

— В чому саме?

— В дітях!

Я кілька секунд просто дивлюся на неї. А потім не витримую й починаю сміятися. Тихо спочатку. Але що довше дивлюся на її ображене обличчя — то гірше стає.

— Ти зараз смієшся?! — очі Таї моментально звужуються.

— Ні, — брешу я крізь сміх.

— Самойленко!

— Я тут страждаю! — Вона хапає подушку й б’є мене нею по плечу.

— Добре, добре. — Я швидко ловлю її за руку й тягну ближче до себе. — Зараз щось придумаємо.

— Мені не треба “щось”. Мені треба персик.

— В другій ночі. В лютому.

— Я вже казала, що ненавиджу тебе?

Я усміхаюся й цілую її в лоб. Тая бурчить ще щось собі під ніс, але вже притискається ближче. Втомлена. Тепла. Рідна до болю. І в цей момент я абсолютно чітко розумію одну річ. Я готовий шукати їй ті кляті персики хоч посеред зими. Хоч серед ночі. Хоч на іншому кінці світу. Через десять хвилин я вже їду порожніми нічними вулицями.

Абсолютно серйозний дорослий чоловік. Власник компанії. Людина, яка ще вчора вирішувала питання на кілька мільйонів. І зараз я посеред ночі шукаю персики в лютому. Бо моя вагітна дружина вирішила, що без них помре. Господи… Я навіть Ромці про це ніколи не розповім.

Перший супермаркет — нічого. Другий — теж. На третьому я вже дивлюся на консультанта так, ніби він особисто винен у відсутності персиків у зимовий період.

— Свіжих немає, — втретє повторює хлопець. — Не сезон.

Я важко видихаю. І тут помічаю полиці з консервацією. Персики. Консервовані. Ну хоч щось. Через сорок хвилин повертаюся додому. Тихо заходжу в спальню. Тая не спить. Звісно. Сидить на ліжку, загорнувшись у ковдру, і виглядає максимально нещасною. Одразу переводить погляд на пакет у моїх руках.

— Ну? —  Я мовчки дістаю банку. І бачу, як її обличчя моментально змінюється. — Консервовані?.. — голос сповнений такого розчарування, ніби я щойно зрадив її.

— Тая, зараз друга ночі. Лютий. Я фізично не зміг знайти свіжі.

— Це не те.  — Вона ображено складає руки на грудях.

— Інших немає.

— Я хотіла нормальні.

— Сонце…

— Не “сонцекай” мені тут. — бурчить, але очей від банки вже не відводить.

Я ледве стримую усмішку. Іду на кухню, відкриваю банку й перекладаю персики в тарілку. Коли повертаюся, Тая все ще демонстративно незадоволена.

— Я навіть їсти їх не хочу, — повідомляє суворо.

— Звісно.

Я простягаю їй виделку. І вже за хвилину вона їсть так, ніби не бачила їжі кілька днів. Мовчки. Швидко. З абсолютно серйозним обличчям. Я сідаю поруч і просто спостерігаю.

— Не дивись на мене так, — бурчить вона між шматочками.

— Як саме?

— Наче це мило.

— А це не мило? — Я все ж усміхаюся.

— Ні. — Ще шматочок. — Це трагедія. — Ще один. — І взагалі… вони не такі смачні, як я уявляла.

—Бачу.  — Я дивлюся на майже порожню тарілку.

— Самойленко, я зараз образюсь.  — Тая одразу хмуриться.

— Ти останні пів року постійно ображаєшся.

— Бо ти мене нервуєш.

Я тихо сміюся й обіймаю її за плечі. І вона, звісно ж, бурчить щось невдоволене. Але все одно притискається ближче. І доїдає останній персик.

До спальні ми підіймаємося повільно. Тая йде попереду, тримаючи в руках тарілку з сиропом від персиків, який допиває просто з краю, ніби це найдорожчий напій у світі.

І при цьому ще бурчить. Щось про те, що “це були не ті персики”. Що “нормальний чоловік знайшов би свіжі”. І що “вона взагалі заслуговує на більше”. Я слухаю її й лише усміхаюся собі під ніс. Бо знаю правду. Вона задоволена. Просто ніколи в житті цього не визнає.

Укладаю її в ліжко майже силою, бо на восьмому місяці вагітності двійнею вона все одно намагається поводитися так, ніби може гори перевернути. Тая бурчить, коли я поправляю їй подушку під спину. Закочує очі, коли вкриваю ковдрою. І фиркає, коли нагадую випити вітаміни. Але слухається. Частково. І це вже прогрес.

Я лягаю поруч і автоматично кладу руку їй на живіт. Величезний. Теплий. Рідний. Під долонею майже одразу відчувається поштовх. Потім ще один.

— Знову б’ються, — бурчить Тая втомлено.

Я тихо сміюся. Наші малюки останні два місяці влаштовують справжні війни щоночі. Дві донечки. Навіть зараз це звучить нереально. Шість місяців тому я боявся, що втрачав Таю. А тепер ми лежимо в одному ліжку й чекаємо народження наших дітей.