Розділ 8

Тая

Машина рухається плавно. Місто за вікном тече світлом. Розмазаним. Тихим. Оля щось говорить. Легке. Поверхневе. Руслан відповідає коротко. Я не вслухаюся. Сиджу, притулившись до скла. Холод трохи приводить до тями. Але не повністю. І це навіть добре.

— Тут зупини, — кажу.

Машина плавно гальмує біля мого будинку. Я виходжу. Ніч свіжа.Чиста. 

— Поцілуйте Богдана за мене. — Я нахиляюся до відкритого вікна.

— Обов’язково. — Оля одразу киває. М’яко.

— Тоді мені теж доведеться випити стільки ж як і тобі, щоб відповідати рівню. — Руслан усміхається куточком губ.

—  Смішно, то як — Я фиркаю. Автоматично.

— А що хіба ні, — спокійно відповідає він.

— Добраніч. — Я дивлюся на них. Коротко. Але в цьому погляді більше, ніж слова.

— Напиши, як зайдеш, — тихо додає Оля.

Я киваю. Машина від’їжджає. Світло фар ковзає по асфальту й зникає за поворотом. Я ще стою. Секунду. Може, дві. І тільки потім розвертаюся. Йду до під’їзду. Повільніше. Бо всередині знову починає підніматися те, від чого я намагалася втекти.

Я заходжу до під’їзду. Консьєржка піднімає погляд. Я киваю.

— Добрий вечір.

І одразу до ліфта. Кнопка вже світиться. Хтось викликав його до мене. Я підходжу — і двері починають зсуватися.

— Притримайте! —  Встигаю втиснути руку. Двері від’їжджають. Я різко заходжу всередину. — Дякую, — кидаю, натискаючи свій поверх. —  І тільки тоді піднімаю очі. Завмираю. — Ти? — Пауза. Коротка. Гостра. — А ти що тут робиш?

— Привіт, Тає, — спокійно. — А хіба я ма перед тобою звітувати?

Я хмикаю. Коротко. Переводжу погляд на панель Двадцять перший.  Я повільно повертаюся до нього.

— Зручно, — кидаю. — Дуже. —  Він нічого не відповідає. Просто дивиться. І це… виводить. — Що? — різко. — Дивишся? —  Я роблю крок ближче. Не думаю. — Скажи щось. — Він мовчить. — І ця тиша — гірша за будь-які слова. — Ні, серйозно, — сміюся. Коротко. Глухо. — Ти завжди такий? — Слова починають летіти швидше. Різкіше. Я вже не зупиняюся. — Спокійний. Зібраний. Наче нічого не відбувається. — Я махаю рукою. — Наче це нормально. — Я відчуваю, як усередині піднімається хвиля. І вже не тримаю її. — Бо я, наприклад, не вмію так, — різко. — Не вмію вдавати, що все під контролем, коли воно летить до біса. — Пауза. Я дивлюся прямо. — Не вмію робити вигляд, що мені байдуже. — Слова злітають самі. Зайві. Але вже пізно. — І тим більше не вмію бути… зручною, але можу — Я стискаю пальці. Сильніше. — Бо від мене цього завжди чекали. — Голос піднімається. Незначно. Але достатньо. — Завжди. — Я сміюся. Гірко. — І знаєш що? Мене це вже дістало.

Тиша. Ліфт піднімається. Повільно. Я роблю крок назад. Наче раптом розумію, що сказала. Занадто багато. Занадто відверто. Я відвертаюся. Проводжу рукою по волоссю. Збираю себе. По шматках.

— Коротше, — тихіше. — не лізь. — Пауза. — Ти цього не витягнеш.

Двері ліфта відчиняються різко. Я виходжу одразу. Швидко. Майже злітаю в коридор, ніби якщо зупинюся — задихнуся просто там, у тій металевій коробці. Повітря важке. Чуже. І тільки тут, зробивши кілька кроків, дозволяю собі видихнути. Глибоко. Рвано.

Але всередині все одно пече. Ніби не повітря вдихаю — вогонь. До квартири доходжу на автоматі. Пальці не слухаються, поки шукаю ключі в сумці. Щось падає, дзенькає — навіть не дивлюся що. Знаходжу. Вставляю. Повертаю. Двері відчиняються.

Тиша. Вона не просто є — вона б’є. В обличчя. В груди. В саму середину, де й так уже нічого не тримається. Я заходжу і зачиняю двері спиною. Клац.

Все. Наче клацнуло. Не порожнеча — холодна, різка ясність. Сумка падає з руки. І я не піднімаю. Нехай лежить. Стою. Секунду. Дві. Усередині щось стискається — не від болю. Від злості. Глухої, важкої, такої, що розливається по тілу і пече зсередини. Нікому не потрібна.

Думка б’є різко — але не ламає. Роздратовано відштовхую її, ніби вона не має права тут бути. Я не сповзаю по стіні — впираюся в неї долонями, так сильно, що кістки ниють. Холод пробирається крізь тканину, але я лише стискаю зуби.

— Та пішло воно все…

Голос хрипкий. Чужий. Але мій. Різко видихаю. Раз. Другий. Повітря входить уривками, ніби я щойно бігла, але це не паніка — це кипіння.

Руки самі зриваються в рух: волосся назад, різко, майже боляче. Наче хочу вирвати з себе цю слабкість разом із корінням. Ні сліз. Ні звуку. Лише напруга, що тримає мене вертикально, коли все всередині рветься. Очі печуть — але я не дозволяю. Не зараз.

— Думаєш, я зламаюсь?

Ледь чутно. Крізь зуби. Смішно. Я відштовхуюся від стіни. Пряма. Жорстка. Жива. І зла настільки, що це тримає краще за будь-які слова. Хочеться себе пожаліти. Просто дозволити. Згорнутися, накритися цією тишею і не вставати. Хочеться. Але… не можна. Не так мене вчили. Я стискаю зуби, ковтаючи черговий схлип. Повітря ще рване, груди печуть, але всередині вже щось змінюється. Легше сміятися. Жартувати. Контролювати. Завжди було легше, ніж показати, що болить.

Ковалевська не ламається. Ковалевська тримає обличчя. Навіть коли всередині — попіл. Я різко витираю щоки долонями. Сльози ще є, але вони вже не головні. Вони ніколи не бувають головними надовго. Видих. Ще один. І все. Досить. Погляд стає чіткішим. Холоднішим. Я піднімаю голову, впираюся потилицею в стіну і на мить заплющую очі. І замість болю приходить інше. Злість. Чиста. Ясна. Рідна. Та, яка завжди рятує.

— Ну що ж… — голос тихий, але рівний. Зовсім не той, що був кілька хвилин тому. —  Я повільно піднімаюся, проводжу долонями по обличчю, ніби стираю залишки слабкості. — Любий татечку… — Гірка усмішка торкається губ. — Ти ж сам казав, що я схожа на тебе. — Крок у глиб квартири. Ще один. Я вже інша. Зібрана. Небезпечна. — Тож буде так, як хочу я. — Слова лягають чітко. Без сумнівів. Без варіантів. Я зупиняюся, дивлюся в темне вікно, де ледь видно моє відображення. І вперше за цей вечір воно мені подобається. — Хочеш, щоб у моєму паспорті був штамп? — тихо, майже спокійно. — Пауза. Ледь помітна усмішка. — Буде. — Погляд твердішає. — Але не з тим, кого ти обереш. — Ще тиша. А потім — остаточно: — А з тим, кого оберу я. Кому дозволю бути поруч.