Розділ 30

Тая

Підіймаюся до спальні повільно. Будинок тихий. Спокійний. І це дивно контрастує з тим хаосом, який досі коїться в мене всередині. Але на душі чомусь… тихіше. Не добре. Не легко. Просто тихіше. Наче після довгої бурі все нарешті завмерло хоча б на кілька хвилин.

Я заходжу до кімнати й повільно сідаю на край ліжка. Дивлюся перед собою. І думаю про те, як сильно життя любить ламати всі плани. Бо все ж могло бути інакше. Нормально. Просто. Без цих ігор. Без брехні. Без образ. Тільки ми з Давидом ніколи не вміли «просто». У нас усе через край. Або занадто добре. Або так боляче, що дихати важко.

Все розпочалося з угоди між нами. Холодна. Вигідна. З чіткими правилами. А зараз я сиджу в його домі, ношу під серцем його дітей і намагаюся зрозуміти, у який момент усе стало настільки справжнім.

І це лякає. До тремтіння. Бо діти… це вже не план з вигодою. Не пристрасть. Не тимчасова історія. Це назавжди.

Я повільно кладу руку на живіт. І всередині знову щось боляче стискається. Диво. Інакше це не назвеш. Можливо… це справді наш шанс. Думки плутаються. Суперечать одна одній.

Одна частина мене досі хоче влаштувати черговий скандал. Накричати на Давида. Грюкнути дверима. Піти звідси й більше ніколи не озиратися.

А інша…Інша хоче зовсім протилежного. Щоб він зараз просто зайшов у цю кімнату. Обійняв мене. Міцно. Так, щоб я хоча б на кілька хвилин перестала боятися всього цього. Щоб більше ніколи не брехав. Не приховував нічого. Просто був поруч.

І від цього усвідомлення я нервово усміхаюся сама до себе. Бо смішно виходить. Я ж теж мала план. Чіткий. Логічний. Навіть вигідний для нас обох. Без почуттів. Без зайвих емоцій. А в результаті… ми закохалися. Все зіпсували. І тепер якось маємо жити з наслідками цього кохання.

Втома накриває різко. Тому прямую до ванної кімнати. Гарячий душ трохи приводить до тями. Вода заспокоює. Хоча б ненадовго. Я довго стою під струменями, притулившись чолом до холодної плитки, і намагаюся не думати. Ні про дітей. Ні про Давида. Ні про те, що моє життя за останні дві доби перевернулося догори дриґом.

Даремно. Бо варто лише заплющити очі — і я знову чую те подвійне серцебиття. Двоє. Господи… Від цього досі мурашки по шкірі. Я швидко витираюся, натягую піжаму й виходжу з ванної кімнати, витираючи рушником мокре волосся. І одразу завмираю.

— Самойленко!

Злість приходить миттєво. Я навіть відчуваю, як вона гарячою хвилею піднімається десь від грудей угору. Цей нахабний чоловік лежить на моєму ліжку. Точніше — напівлежить, спираючись спиною на узголів’я. У руках телефон, але варто йому побачити мене — одразу відкладає його вбік. І ще й посміхається. Задоволений собою козел.

— Ти нічого не сплутав? — стискаю рушник сильніше. — Якщо ми з тобою вперше за останній місяць нормально поговорили й я не влаштувала пожежу в цьому будинку, то це не означає, що ти можеш так спокійно ввалитися в моє ліжко.

— Тая, не нервуй… —  Я тільки відкриваю рот, але він перебиває: — Я не хочу відпускати тебе. Не хочу більше втрачати час. Я хочу бути поруч із тобою. Чекати народження наших дітей. Виховувати їх. Засинати й прокидатися поряд із тобою. Просто жити нормально.

І от чомусь саме це його «нормально» дратує.

— Нормально? — нервово сміюся. — Давиде, ми ще кілька днів тому в суді сиділи! Я збиралася з тобою розлучатися! —  Я активно махаю руками, і рушник мало не летить на підлогу. Гормони чи ні, але зараз мене реально розриває. — А потім бах — вагітність, двійня, лікарня, ти скасовуєш розлучення без мого дозволу, привозиш мене сюди, а тепер лежиш у моєму ліжку так, ніби ми щаслива сімейна пара з реклами йогуртів!  — Він дивиться на мене уважно. І, що бісить ще більше, виглядає при цьому спокійним, а сама майже гарчу. — Я рада, що вагітна. Справді рада. Але я ще сама не усвідомила все це! У мене в голові каша! Я то хочу тебе прибити, то обійняти! І це ненормально! — Давид раптом тихо усміхається. І я одразу звужую очі. — Ти зараз серйозно посміхаєшся?

— Трохи.

— Самойленко, я тебе зараз…

Підходжу ближче й різко відкидаю край ковдри. І завмираю. Бо цей нахабний чоловік лежить у самих боксерах. Мій погляд сам ковзає по його тілу. По широких плечах. По пресу. По засмаглій шкірі. І, чорт забирай, вагітна я чи ні — Давид все ще виглядає занадто добре.

— Тая… — у його голосі з’являється відверто задоволена насмішка.

— Не смій.  — Я різко піднімаю погляд. Він уже ледь стримує усмішку. Козел. Самовпевнений. Красивий козел. — Геть звідси. Я хочу спати.

— Я нікуди не піду.

— Чудово.

Я різко обходжу ліжко, хапаю подушку й ковдру.

— Тоді піду я.

— Тая…

— Навіть не починай!

Я вилітаю з кімнати. І перед тим, як грюкнути дверима сусідньої спальні, кидаю на нього такий погляд, що будь-яка нормальна людина вже б злякалася. Але не Давид Самойленко. Бо я ще встигаю почути його тихий сміх. І це бісить просто катастрофічно.

Сусідня спальня зустрічає мене тишею. І холодом. Не справжнім. Якимось внутрішнім. Я демонстративно вкладаюся на ліжко, накриваюся ковдрою мало не до носа й вперто заплющую очі.

Все. Чудово. Тепер я сплю окремо. Подалі від цього самовпевненого чоловіка. І точно не думаю про те, що в його кімнаті тепліше. І спокійніше. І взагалі пахне ним. Я різко перевертаюся на інший бік. Потім ще раз. І ще.

Ковдра плутається в ногах. Подушка незручна. Матрац якийсь не такий. І це, звісно, абсолютно не тому, що я звикла засинати поруч із Давидом. Абсолютно. Я сердито відкриваю очі. Дивлюся в темряву.

— Та ну до біса, — бурчу собі під ніс.

Ще хвилин десять чесно намагаюся заснути. Навіть рахую щось. Дихаю глибоко. Перевертаю подушку холодною стороною. Нічого не допомагає.

У результаті я різко сідаю на ліжку. Злюся вже сама не знаю на що більше. На Давида. На себе. На гормони. Точно це все вони. Хіба я була така ?

Хапаю подушку. Потім ще одну. І рішуче виходжу з кімнати. Двері до нашої спальні відчиняю максимально грізно. Давид одразу піднімає голову від телефону. І я бачу. Бачу, як у його очах моментально з’являється ця дратівливо задоволена усмішка.