Розділ 3

Тиждень пролітає так швидко, що я навіть не встигаю зрозуміти, як прокидаюся — і вже п’ятниця. Фотостудія працює на повну. Клієнтів щодня стає все більше, графік забитий наперед, і я вперше серйозно задумуюся взяти ще одного фотографа. Бо Катя з Єгором уже на межі.

Та й я сама вчора і сьогодні підхоплюю зйомки — навіть довелося взяти дві фотосесії на себе. І, чесно кажучи… мені це подобається. Я стою за камерою, повертаю об’єктив трохи лівіше.

— Плече розверни, — спокійно кажу. — Так… стоп.

Дівчина в кадрі слухає уважно. Вміє працювати. Це видно одразу. Вона впевнено змінює пози, ловить світло, підкреслює свої сильні сторони. Але…

— Занадто стараєшся, — додаю, не відриваючись від камери. — Розслабся.

Вона завмирає на секунду.

— Я й так розслаблена, — усміхається.  Я опускаю камеру. Дивлюся прямо.

— Ні, ти контролюєш кожен рух. Це видно. —  Пауза. Вона трохи видихає. Плечі опускаються. І от зараз — краще. Я знову піднімаю камеру.  — Дивись не в об’єктив. Трохи правіше… ніби щось цікаве побачила. —  Клік. — Добре. —  Ще крок ближче. — Руку вище. Не напружуй пальці. —  Вона повторює. І я ловлю той самий момент. Клік. — Оце воно. —  Я трохи усміхаюся. — Запам’ятай це відчуття. Ти не позуєш — ти просто є.

Вона киває. І тепер уже працює інакше. Легше. Живіше. Я роблю ще кілька кадрів. Чітко. Швидко. І в якийсь момент ловлю себе на думці, що знову в процесі. Повністю. Без зайвих думок.

— Тримай цей погляд, — тихо кажу, не відриваючись від камери. — Не рухайся.

Клік. І в цей момент телефон у кишені вібрує. Я злегка кривлюся.

— Секунду, — кидаю моделі, опускаючи камеру. Дістаю телефон. Оля. Я ледь усміхаюся і приймаю виклик.

— Якщо це не щось важливе, я зараз зайнята, — одразу кажу, відходячи трохи вбік.

— І тобі привіт, — чую знайомий голос із легкою насмішкою. — Я теж скучила.

— Не перегравай, пані Ковалевська — хмикаю. — Ви вже повернулися?

— Вчора ввечері, — відповідає вона. — І я взагалі-то розраховувала, що ти сама подзвониш.

— Я працюю, якщо ти не помітила, — переводжу погляд на зал, де модель терпляче чекає. — На відміну від деяких, хто катається по відпустках.

— О, почалося, — сміється Оля. — Заздрість — погане почуття, Таю.

— Це не заздрість, це констатація факту.

Пауза. І вже трохи м’якше:

— Як ви?

— Добре, — коротко. — Богдан ще під враженням. Руслан… — вона робить паузу, — як завжди вже поїхав на роботу.

Я усміхаюся. Ми мовчимо секунду. І цього достатньо, щоб зрозуміти — скучили.

— Коли ти звільнишся? — питає Оля вже без жартів.

— Сьогодні після сьомої. — Я дивлюся на графік у голові.

— Ідеально.

— Де?

— Там, де ти завжди замовляєш щось дивне і потім змушуєш мене це пробувати.

— Це називається хороший смак. — Я тихо сміюся.

— Це називається експерименти над подругою.

— Не перебільшуй.

— То що? Твій улюблений ресторан?

— Так, — киваю сама собі. — О восьмі.

— Домовились. —  І одразу додаю,  — Але запізнишся — чекати не буду.

— Та ти без мене і п’яти хвилин не витримаєш, — хмикає Оля.

— Перевіримо.

Я скидаю виклик. Дивлюся на телефон ще секунду. А потім повертаюся в роботу.

— Продовжуємо, — спокійно кажу, піднімаючи камеру. — Клік.

День плавно сходить нанівець. Останні кадри, правки, короткі обговорення — і студія поступово затихає.

— Я в понеділок перегляну ці фото, — кидаю Каті, вимикаючи камеру.

— Добре, — киває вона. — Ти сьогодні рано йдеш?

— Завтра субота. Я навіть не планую згадувати, що в мене є робота, — знімаю ремінець із шиї.

— Це нове щось. — Уля усміхається з-за стійки.

Я ще раз пробігаюся поглядом по залу. Все під контролем. Як завжди. І тільки виходячи зі студії, ловлю себе на тому, що сьогоднішній вечір… інший. Без роботи. Без планів. Тільки Оля. І це добре.

Квартира зустрічає тишею. Я швидко скидаю одяг, заходжу в душ — цього разу без поспіху. Тепла вода розслабляє плечі. Змиває день. Змиває напругу. І на секунду я ловлю себе на думці, що думаю не про роботу. Я різко відкриваю очі. Ні. Не сьогодні. Я виходжу, витираю волосся, швидко збираюся. Одяг — простий, але ідеально підібраний. Легкий макіяж. Волосся — зібране, але не так строго, як зранку. Достатньо. Я беру ключі і виходжу.

Біля ресторану — очікуваний хаос. Машини стоять майже впритул. Я повільно під’їжджаю… і помічаю одне єдине вільне місце.

— Моє, — тихо кажу, вже повертаючи кермо.

І в цей момент… чорний автомобіль різко підрізає і стає прямо переді мною. Я завмираю. Секунда. Дві. Серйозно? Я різко гальмую, вимикаю двигун і виходжу з машини.

— Ти зараз приколюєшся? — кидаю, навіть не намагаючись звучати спокійно.

— Я перший заїхав. — Водій виходить, ніби нічого не сталося.

— Ти перший? Я вже заходила в поворот, якщо ти не помітив. — Я коротко сміюся.

— Значить, повільно, — знизує плечима.

— Це називається не «повільно». Це називається — ти вліз, як хам. — Я роблю крок ближче.

Він дивиться спокійно. Занадто.

— Не перебільшуй.

— Ти серйозно зараз мені розповідаєш, що це нормально? — Я нахиляю голову, дивлюся прямо.

— Це парковка, — хмикає. — Хто встиг — той і став.

Я усміхаюся. Небезпечно.

— Ні, це не «хто встиг». Це коли в людей є хоч якась елементарна повага. —  Пауза. Я дивлюся на нього довше, ніж потрібно. — Але це, мабуть, не твій рівень.

— Шукаєш конфлікт? — Його погляд трохи змінюється. Ледь.

— Ні, — роблю ще крок ближче. — Я його вже знайшла.

Пауза зависає між нами. Гостра. Напружена. Я відступаю першою. Не тому, що здалася. Бо не варто.

— Насолоджуйся, — кидаю спокійно, але з холодом у голосі. — Сподіваюся, місце того варте. —  Розвертаюся і йду до машини.

— Ти ж сама витратила більше часу, ніж це місце того варте, — кидає він у спину. Я зупиняюся. Повільно обертаюся.