Розділ 7

Тая

Кабінет батька тисне. Темне дерево. Масивний стіл. Повітря важке, ніби тут не дихають — тут витримують. Він уже за столом. Рівна спина. Холодний погляд. Пальці повільно відбивають ритм по поверхні. Чекає. Я стою навпроти. Не сідаю. Тримаю погляд.

— Пояснити тобі? — його голос ріже тишу. І в наступну секунду він вибухає. Різко підскакує з крісла. Удар долонею по столу такий сильний, що я мимоволі роблю крок назад. Дерево глухо віддається. Він у люті. Справжній. Я давно не бачила його таким. Мабуть, з того моменту, як повернулася в Україну. І перестала бути тіє ким ніколи не була.  — Сідай. Я сказав. —  Наказ. Знайомий. Я стискаю щелепу. І повільно сідаю. Контрольовано. Не відводячи погляду. — Таїсія, поясни мені одне… — він нахиляється вперед, впирається руками в стіл. — Як ти могла до такого дійти? —  Я мовчу. Бо не розумію. — Хіба ми з матір’ю так тебе виховували? Хіба тобі в чомусь відмовляли? Як? Поясни мені — як?!

— Тату, я не розумію, про що ти, — кажу рівно. Голос майже не зривається. Я ловлю цю мить і ховаю її глибше.

— Не розуміє вона… — бурмоче він. Різко відкриває шухляду. Дістає журнал. Кидає переді мною. З гуркотом. — Дивись.

Я беру. Гортаю. І завмираю. Фото. Я. Біля готелю. Ніч. Моє обличчя — чітко. Без шансів заперечити. Поруч — чоловік. Його не видно. Лише спина. Темний піджак. Широкі плечі. Другий кадр. Ранок. Я виходжу сама. І заголовок. Кричить. Ріже. «Донька головного акціонера холдингу Ковалевський надає ескорт-послуги. Хто насправді така Таїсія Ковалевська?». Я стискаю журнал. Сильніше.

— Я все поясню…

— Ти ще смієш щось пояснювати?! — перебиває. — Таїсія, до якого рівня ти опустилася? По готелях, з ким попало? Ти забула, чиє прізвище носиш?!

Це б’є. Знайомо. До болю. Я повільно піднімаю голову.

— Я прекрасно знаю, чиє прізвище ношу! — голос ріже повітря. — Мені це ніколи не давали забути!

Тиша стискається.

— І що? Погано тобі жилося? — його голос тихішає, але не теплішає. — Найкраща школа. Університет. Закордон. Усе. —  Кожне слово — як рахунок. — Студія? Хотіла — отримала. Робота? Відмовилась — прийняли. —  Кожне слово — як удар. — І ти ось так віддячуєш? Тобі що, грошей мало? Треба було сказати — я б дав. —  Я стискаю руки в кулаки. — А не доводити до того, щоб наше прізвище зараз полоскали всі, кому не лінь! — Таїсія, — він видихає. — Добре, що мати цього не бачила. Добре, що мені подзвонили. За немалу суму.

Я закриваю очі на секунду. Збираюся.

— Тату… — Я закриваю очі на секунду. Збираюся. Він замовкає. Чекає. Я це знаю. Чекає, що я виправдаюсь. Що прогнуся. — Мені двадцять шість, — кажу рівно. — І це моє життя. І навіть якщо я була в готелі — це не ескорт. Це мій вибір. —  Я відсуваю стілець. Різко. — Я сама вирішую, як, де і з ким мені спати.

— Досить! — він знову б’є по столу. Цього разу я не здригаюся. Навпаки — відкидаюся назад. Дивлюся прямо. — Розпустили тебе. —  Пауза. Коротка. — Значить, будемо говорити інакше. — Я завмираю. — Якщо ти така доросла… — він дивиться прямо мені в очі. — Я видаю тебе заміж. —  Світ стискається. Але я мовчу. Слухаю. — Остапенко давно пропонував свого сина. Хороший варіант. І для бізнесу, і для тебе.

— Ні, — тихо. Але твердо. — Ніколи. Я піднімаюся. Різко. — Я не збираюся заміж. Ні за нього. Ні за когось іншого.

— Таїсія, — голос батька стає небезпечним. — Ти не розумієш ситуації. Час, коли я закривав очі, минув.

— Цікаво, на що ти закривав очі, якщо я все життя намагалася бути ідеальною? — Я усміхаюся. Гірко.

Він не реагує.

— Сергій — перспективний, — продовжує. — Досить легковажно ставитися до життя. Можливо, сім’я тебе виправить.

І тут щось ламається. Остаточно.

— Ти серйозно? — голос зривається. — Ти віриш жовтій пресі більше, ніж мені?

— Я не зміню рішення. — різко.

— Ти готовий продати власну доньку? — тихо. — Тільки не продешевися. — Я дивлюся на нього. І більше не впізнаю.

Його погляд темніє. Я не чекаю. Розвертаюся. І йду. Швидко. Різко. Не слухаю, що він кричить услід. Не зупиняюся. Бо якщо залишуся ще на секунду — зламаюся. А цього я не дозволю.

Двері за спиною грюкають. Я не зупиняюся. Йду швидко, майже врізаючись у повітря. Сходи, хол, вихід — усе пролітає повз. На вулиці різкіше.

Свіжіше. Я зупиняюся. Коротко. Наче ловлю себе назад. Вдих. Різкий.

— Чорт…

Злість піднімається миттєво. Гаряча. Жива. Я проводжу рукою по волоссю. Стискаю на потилиці. Фото спливають перед очима. Занадто чіткі. Занадто влучні. Це не випадково. Хтось знав. Коли. Де. І чого чекати. Я швидко перебираю варіанти. Без емоцій. Як звикла. Конкуренти. Журналісти. Хтось «свій», хто бачить більше, ніж треба. Я хмикаю. Ледь.

— Брудно граєте…

Думка з’являється різко. Давид. Я завмираю. На мить. Прокручую. Його погляд. Його реакції. Те, як він тримав дистанцію там, де інші б уже полізли далі. Видих. Спокійніший. Ні. Він не знає. І не питає. Йому це не потрібно. Я відсікаю цю версію одразу. Без повернень.

— Не він. — Тихо. Чітко.

Я дістаю телефон. Викликаю таксі. Пальці рухаються швидко. Автоматично. Маршрут — студія. Без варіантів. Все має залишитися на своїх місцях. Машина під’їжджає за кілька хвилин. Я сідаю на заднє сидіння. Називаю адресу. І відкидаюся назад. Дивлюся у вікно. Місто рухається. Звичайно. Наче нічого не сталося. А в мене вже все змінилося. Я проводжу пальцями по зап’ястю. Ледь.

Збираю себе. По шматках. Бо в студії не можна інакше. Там інша я. Зібрана. Точна. Без тріщин.І я не маю права принести туди це. Жодного сліду. Я дивлюся на своє відображення у склі. Спокійне. Рівне. Майже ідеальне.

— Добре, — тихо.

Не для когось. Для себе. Бо зараз важливо одне. Тримати. І не дати цьому вилізти назовні. Не показати свої  справжніх емоції.

Я не розумію. І не можу прийняти жодного його слова. У  тілі — пусто. В голові — шум. Я переступаю поріг студії. Зупиняюся на секунду. Збираю обличчя. Маску.

— Єгоре, візьми клієнтку на себе, — кидаю рівно. — Я сьогодні не в роботі.