Розділ 2

Тая

Вечір повільно переходить у ніч. Останні кадри — торт. Світло, що м’яко лягає на обличчя молодят, їхні руки разом, сміх гостей. Клік. Ще один. Потім — салют. Я виходжу трохи далі, ловлю правильний ракурс. Вогні розривають темряву, відбиваються в їхніх очах. Вона сміється. Він дивиться на неї так, ніби більше нічого не існує. Я фіксую це. І на секунду зависаю. А потім опускаю камеру. Достатньо. Весілля закінчено.

— Це було… неймовірно, — наречена підходить до мене першою, щиро стискає руки. — Дякую вам.

— Дуже дякуємо, — додає він. — Ми навіть не помічали, як ви працюєте.

— Так і має бути. — Я ледь усміхаюся.

Кілька ще слів, обійми, подяка — і я відступаю. Збираю техніку, складаю все в кейси, перевіряю ще раз. Коли виходжу з комплексу, повітря вже інше. Нічне. Спокійніше. Я роблю кілька кроків до парковки — і зупиняюся.

Він. Стоїть, ніби чекав. Я дивлюся прямо. Він — теж. Пауза затягується рівно настільки, щоб стати… цікавою.

— Ти сьогодні все тримала під контролем, — говорить першим. Спокійно. Впевнено. Я ледь нахиляю голову.

— А ви весь день спостерігали?

— Лише те, що варте уваги.

— Сумнівний вибір, — хмикаю, роблячи крок повз нього.

— Я підвезу.

— Це була пропозиція чи наказ? — Я зупиняюся. Повільно повертаюся.

— Швидше… раціональне рішення.

— Ви завжди так? Без запитань, одразу з висновками? — Я усміхаюся. Трохи гостріше, ніж зазвичай.

— Я рідко помиляюся.

— А я рідко сідаю в машини до незнайомців, — дивлюся прямо в очі. — Особливо таких, які надто звикли до легких відповідей.

І йду далі. До свого авто. Відкриваю багажник, ставлю техніку, не поспішаючи, відчуваючи спиною його погляд. Він не йде. Звісно.

— Ти ж розумієш, що зараз робиш? — чую за спиною.

— Ігнорую? — Я не обертаюся.

— Відмовляєшся від кращого варіанту вечора.

— Ви справді настільки впевнені, що саме ви — кращий варіант? — Тепер я повертаюся. Повільно.

— Ти ж досі тут. — Він робить крок ближче.

Пауза. Я дивлюся на нього довше, ніж потрібно. І ловлю себе на тому, що вже не так принципово, як він до мене звертається.

— І що далі? — тихіше.

— Залишаєш авто, — так само спокійно. — І їдеш зі мною.

— Куди?

— Туди, де ти на кілька годин втратиш контроль. — Він ледь усміхається.

Я мовчу. Кілька секунд. А потім закриваю багажник.

— Добре, — коротко.

Обходжу машину. Він відкриває дверцята. Я сідаю. Всередині пахне чимось дорогим і холодним. Він заводить двигун.

— До мене чи до тебе? — кидає, не дивлячись.

— Є третій варіант. — Я ледь усміхаюся.

— Який? — Він переводить погляд.

— Без «до мене» і «до тебе».

— Мені подобається, як ти мислиш. — Пауза. Коротка. А потім він киває. І ось тут я остаточно перестаю «викати».

— Подивимось.

Машина плавно рушає. Місто розгортається перед нами в нічних вогнях.

— Як тебе звати? — через кілька хвилин.

— Ніяк. — Я дивлюся у вікно.

— Серйозно? — Він тихо усміхається.

— Без імен. Без зайвих питань. Без особистого, — перевожу погляд на нього. — Тільки цей вечір. — Він мовчить секунду.

— Добре. —  І це «добре» звучить так, ніби йому стало ще цікавіше.

— Тоді куди ми їдемо? — питаю спокійно. 

— У найкращий готель у цьому місті. Ти ж заслуговуєш на найкраще — Він дивиться вперед.

— Подивимось. — Я ледь усміхаюся.

Готель зустрічає тишею. Я заходжу всередину і одразу відчуваю цей простір — холодний, дорогий, чужий. Світло м’яке, приглушене, ніби спеціально створене для таких ночей. Я йду першою.

Спокійно. Рівно. Наче нічого особливого не відбувається. Але він іде позаду. І я це відчуваю. Кожен його крок. Кожен погляд. Ресепшн. Дівчина піднімає очі — і одразу дивиться не на мене. На нього.

— Добрий вечір. —  Її голос змінюється. М’якшає.

Він навіть не зупиняється повністю. Лише короткий кивок.

— Як завжди.

Я ловлю цю фразу. І щось всередині неприємно стискається. Він тут не вперше. Чудово. Ліфт зачиняється тихо. Ми стоїмо поруч. Занадто близько. Я дивлюся прямо перед собою. Потім — на нього. І ловлю його погляд. Він уже дивиться. Наче чекав. Я не відводжу очей. Це перевірка. Хто перший. Двері відчиняються. Він виходить першим. І я йду за ним.Звісно.

Двері номера зачиняються за спиною. Клацання — занадто гучне. Тиша. Я встигаю зробити крок. Він — ні. Повертається. Дивиться прямо. І в цьому погляді вже немає тієї спокійної відстороненості. Щось інше. Глибше. Темніше.

— Ти завжди така вперта? — тихо.

— Ти завжди такий самовпевнений? — Я ледь усміхаюся.

Він робить крок. Я не відходжу. Ще один. І тепер між нами майже немає повітря. Я відчуваю його подих. Занадто близько. І це вибиває сильніше, ніж я готова визнати.

— Ти сама погодилась, — тихіше.

— Я не обіцяла, що буде просто. —  Мій голос рівний. Майже.

Його погляд ковзає по мені повільно. І саме це змушує напружитися. Бо я звикла задавати ритм. А зараз… він веде. Його пальці знаходять моє зап’ястя. Не різко. Впевнено. І від цього дотику по тілу проходить напруга — швидка, гостра. Я вдихаю глибше. Але не відсмикую руку. Навпаки. Роблю крок ближче сама. Наче перевіряю межу.

І ми обидва її порушуємо. Його друга рука лягає на талію. Трохи сильніше, ніж потрібно. І цього достатньо, щоб всередині щось різко стиснулося. Я відчуваю це фізично. Кожен рух. Кожен дотик. Наче шкіра стала надто чутливою. Моя рука ковзає по його плечу. Зупиняється. Стискає.

Я не думаю. Взагалі. Тільки відчуваю. Його реакцію. Його близькість. Те, як між нами зникає будь-яка дистанція. Ритм стає швидшим. Занадто. І я вже не намагаюся його контролювати. Навпаки. Вперше за довгий час я просто дозволяю. Йому. Собі. Цьому моменту.

Його рухи стають різкішими. Мої — не стриманіші. Ми не зупиняємося. Не питаємо. Не пояснюємо. Лише відповідаємо один одному. І від цього все ще сильніше. Я ловлю себе на тому, що не пам’ятаю, коли востаннє було так… гостро.