Розділ 24

Тая

Сиджу ще деякий час сама. Тиша. Без розмов. Без поспіху. Я не думаю ні про що. Просто ловлю цей момент. Після Олі, після їхньої маленької «вистави», після сміху. Спокій. Я відкидаюся на спинку стільця. Проводжу пальцями по краю тарілки. Ледь усміхаюся.

І тільки потім беру телефон. Екран спалахує. Я автоматично заходжу в чат з ним. Давид. Останній онлайн — три години тому. Я завмираю. Дивлюся довше, ніж потрібно. Не дзвонив. Не писав. Це… дивно. Він не з тих, хто пропадає. Я злегка стискаю губи.

Вже хочу відкласти телефон. Але в цей момент…мене ніби клацає. Я піднімаю голову. Озираюся. І ледь усміхаюся.

— Та серйозно…

Я неподалік від його офісу. І якщо в нього «завал»…він точно не обідав.Я одразу кличу офіціанта.

— Можна ще замовлення? — Він киває. — Салат. І м’ясо з гарніром. — Пауза. Я додаю, майже не думаючи: І все з собою.

Він записує. Іде. Я знову беру телефон. Пишу коротке: «Ти їв?» Дивлюся на повідомлення. Не відправляю. Стираю. Хмикаю.

— Ні.

Краще так. Замовлення приносять швидко. Акуратно запаковане. Тепле. Я розраховуюся. Беру пакети. І вже на виході ловлю себе на думці — я це роблю не тому, що «треба». І не тому, що правильно. А тому що… хочу. Просто. Без причин.

Замовлення приносять швидко. Акуратно запаковане. Тепле. Я розраховуюся. Беру пакети. І виходжу. На парковці сідаю у свою машину. Кидаю пакети на сусіднє сидіння. Запускаю двигун. І вже за хвилину виїжджаю. Дорога знайома. Я додаю швидкість. І ловлю себе на думці — я це роблю не тому, що треба. І не тому, що правильно. А тому що хочу. Просто. Без причин. Я стискаю кермо трохи сильніше. І усміхаюся. Бо, здається, я щойно добровільно поїхала годувати чоловіка. І це звучить… занадто. Але мені подобається.

Офіс не змінився. Такий самий. Холодний. Зібраний. Чіткий. Як і він. Я була тут кілька тижнів тому. Привозила йому папери, які він забув вдома. Тоді все було… інакше. Я дивлюся навколо. І ловлю різницю. Не в місці. В собі. Охоронець біля входу піднімає голову. Впізнає одразу.

— Добрий день.

— Добрий, — киваю.

— До Давида Олександровича? — Він одразу відкриває турнікет.

— Так.

— Проходьте.

Кроки рівні. Впевнені. Але всередині щось інше. Ліфт. Кнопка поверху. Двері зачиняються. Я дивлюся на своє відображення. Кілька секунд. І не відводжу погляду. Пакети з їжею в руках теплі. Майже гарячі. І це дивно заспокоює. Двері відчиняються. Його поверх. Приймальня.

Його помічниці немає. Порожньо. Логічно — обід. Двері до кабінету привідкриті. Я вже майже заходжу. І зупиняюся. Голоси. Давид. І жіночий. Я не рухаюся. Стаю ближче. Тихо.

— Ми програли цей тендер, Давиде, через твою впертість. —  Я завмираю. — Замість того, щоб діяти за планом, ти все пустив під три чорти. Заради чого?

— Повчи! — Його голос різкий.

— Ні, Давиде. Навіщо тоді це все було? — Пауза.  І наступні слова…б’ють точніше за будь-який удар. — Донька Ковалевського була в тебе в руках. І замість того, щоб надавити через неї, ти пустив все під три чорти. —  Серце пропускає удар. Я не дихаю. — Тендер на яку суму ми програли — ти хоч розумієш? І все через якусь дівчинку з золотою ложкою в роті. — Пальці холонуть. Я стискаю їх. Сильніше. — Від тебе вимагалося небагато. Затягти її в ліжко і через неї вийти на батька. — Тиша. Всередині. Повна. — Ми все прорахували. Фото з готелю. Дівка сама до тебе прийшла і запропонувала одруження — ми про таке і мріяти не могли. Потім стаття про ваше одруження все було ідеально. —  Дихання стає поверхневим. Різким. — Залишалося підсунути документи. І активи були б наші. А через них — Ковалевський би злився з тендеру. — Пауза. — Але ти вирішив думати не головою.

Шок. Порожнеча. І потім…різке, холодне роздратування.

— Діано, замовкни вже! — удар по столу.

Я здригаюся. І в цей момент… все стає кристально чітким. Я повільно опускаю руку від губ. Випрямляю плечі. Вдих. Рівний. Глибокий. І виходжу. Двері відчиняю різко. Звук гучний. Вони обертаються. Одразу.

— Чому ж, любий, — мій голос спокійний. Занадто. — Нехай продовжує. — Я проходжу всередину. Повільно. Впевнено. Погляд — на неї. — Такий гарний план вигадали. — Пауза. Крок. — А все пішло… як ти сказала? — Я зупиняюся навпроти. — Під три чорти через якусь дівку? — Тиша. Густа. Мій голос — лід.

— Тая… — Давид підіймається зі свого крісла і робить крок. — Я все поясню.

Я переводжу погляд на нього. І вперше бачу. Розгубленість. Тріщину в контролі.

— Не треба, — тихо. І різкіше: — Я достатньо почула. — Пауза. Я ледь усміхаюся. Холодно. Чітко. — Ну що ж, Давиде… — Я повільно проводжу поглядом по кабінету. Повертаюся до нього. — А тепер я тобі покажу, хто така Таїсія Ковалевська. — Жодного підвищення голосу. Жодної істерики. Лише факт. — І з ким не варто гратися. — Пауза. Коротка. — Зустрінемося в суді, коли будем розлучатися. 

Я розвертаюся. Йду до виходу. Кроки рівні. Жодного поспіху. Жодного збою. Рука вже на ручці. І раптом… я зупиняюся. Ледь. Повертаю голову.

— Ой. — Спокійно. — Я ж обід принесла. — Тиша. Я повертаюся. Беру пакет. Дістаю контейнер. — Салат. — Кидаю. Різко. Він встигає відхилитися. Пластик б’ється об підлогу. — Гарнір. — Ще один. Мимо. — І… — Я беру пляшку. Зупиняю погляд на ньому. Секунда. — Сік. — Кидаю. Цього разу точно. Удар. Глухий. Прямо в ціль. Тиша.

Я дивлюся на нього. Без емоцій. Жодної. Розвертаюся. І виходжу. Двері зачиняються. Тихо. І тільки коли я роблю кілька кроків по коридору… дихання зривається. Різко. Я стискаю кулак. Сильніше. Щоб не дати цьому вийти.

Не чекаю ліфта. Біжу. Сходами. Прольот за прольотом. Не бачу нічого навколо. Не чую. Лише шум у вухах. Глухий. Наростаючий. Повітря рве груди. Картинка пливе.Я хапаюся за поручні. Ледь не зриваюся. Але не зупиняюся. Швидше. Ще. Щоб не думати. Щоб не відчувати.

Парковка. Машина. Я знаходжу її не одразу. Наче вперше тут. Пальці тремтять. Не слухаються. Я ледве відкриваю двері.