Розділ 28

Давид

Я сиджу в своєму кабінеті. Переді мною відкритий ноутбук. Документи. Таблиці. Якийсь звіт по тендеру, через який усе й полетіло під три чорти. Телефон розривається від дзвінків. А я вже хвилин десять дивлюся в одну точку. І нічого не бачу.

Бо в голові тільки одне. Я стану батьком. Навіть зараз це звучить нереально. Наче не про мене. Я звик вирішувати проблеми. Будувати плани. Тримати ситуацію в руках. А тут… я взагалі не розумію, що маю робити.

І це дратує. Лякає. І водночас… вперше за дуже довгий час змушує відчувати щось справжнє. Я відкидаюся на спинку крісла. Проводжу рукою по обличчю. Видихаю. Повільно.

Бо думка про дитину досі не вкладається нормально в голові. Моя дитина. Від Таї. І чорт забирай… я хочу цього. Попри страх. Попри весь хаос між нами. Попри те, що вона зараз, напевно, ненавидить мене ще сильніше. Я все одно хочу цю дитину.

Бо вона — частина нас. Частина жінки, яку я люблю настільки сильно, що це вже давно перестало бути нормальним. Я згадую її вчорашній погляд у палаті. Розгублений. Наляканий. І всередині знову неприємно стискається.

Тая завжди тримала все під контролем. А вчора вона виглядала так, ніби в неї просто вибили землю з-під ніг. І це мене реально лякає. Бо я не знаю, що вона зараз думає. Не знаю, чи хоче цю дитину.

Чи бачить у ній щось хороше. Чи тільки ще одну проблему, яка прив’язує її до мене. Я стискаю щелепи. Різко закриваю ноутбук.

До біса роботу. Уперше за роки мені настільки байдуже на бізнес. На гроші. На все. Бо є речі важливіші. І ця думка для мене досі майже шок.

Вчора після візиту лікаря і новини, від якої ми обоє були в шоці, я ще довго сидів біля неї. Мовчки. Тая майже не говорила. Лише дивилася кудись перед собою так, ніби досі не могла усвідомити почуте.

І я її розумів. Бо сам усе ще не до кінця вірив. Між нами ніби знову виросла тиша. Не та важка, наповнена образами. Інша. Розгублена. Незвична.

Я сидів поруч, дивився на неї і вперше за довгий час не знав, що сказати. Будь-які слова здавалися неправильними. Тому просто був поряд. Поки вона не заснула. Виснажена. Бліда. З долонею на животі, ніби навіть уві сні намагалася втримати цю нову реальність.

А потім я поїхав додому. У порожній будинок, де Таї немає вже майже місяць.

Після тієї сварки вона просто поїхала. Різко. Красиво. Лишивши на дзеркалі у кімнаті посилання. Як уміє тільки Тая.

Не залишивши мені навіть шансу нормально пояснити все до кінця. Потім був ігнор. Холодний. Жорсткий. Вона не відповідала на дзвінки. Заблокувала номер. Не читала повідомлення. А коли я приїжджав — стояла по той бік дверей і мовчала так, ніби мене більше не існує.

І найгірше — вона навіть не намагалася мене вислухати. Ні разу. Бо для Таї все стало зрозумілим у ту секунду, коли вона почула правду. Вона винесла свій вирок одразу. Розлучення. Без права на виправдання. Без апеляції.

І за цей час нічого не змінилося. Ні її рішення. Ні її погляд на мене. Тая вміє любити шалено. До божевілля. Але якщо вже ламається довіра — відрізає теж до кінця. Без напівтонів. Без «можливо». І я, мабуть, уперше в житті реально не знаю, як це виправити.

Дім без неї став ніби мертвий.  Без її голосу.  Без її косметики у ванній. Без суконь, розкиданих на кріслі. Без запаху її парфумів у спальні. Навіть тиша там стала іншою. Неприємною. Порожньою.

Сьогодні зранку я завіз у лікарню її речі. Тихо зайшов у палату.  Просто залишив сумку біля ліжка. І завмер на кілька секунд. Бо Тая спала. Мирно. Спокійно. І так по-дитячому морщила носик уві сні, що в грудях знову неприємно потягнуло.

Чорт. Я стояв і дивився на неї довше, ніж потрібно. На розсипане по подушці волосся. На ковдру, яку вона навіть уві сні вперто стягнула майже до підборіддя. І ловив себе на абсолютно ненормальному бажанні просто лягти поруч. Обійняти. І не відпускати ні її, ні нашу дитину вже ніколи.

Але замість цього я тихо вийшов із палати. Бо зараз Тая точно не хотіла б прокинутися і побачити мене поруч. Від лікаря дізнався, що її випишуть після обіду.

І тепер сиджу в офісі, роблю вигляд, що працюю. А сам думаю тільки про неї. Про нас. І про маленьке життя, яке вже росте всередині жінки, з якою ми ще вчора збиралися розлучатися.

Ще зранку я зателефонував Таїному адвокату. Без попереджень. Без довгих пояснень. Просто набрав номер і одразу перейшов до справи. Попросив забрати заяву про розлучення.

Повідомив про нові обставини. Про вагітність. На кілька секунд у слухавці зависла тиша. А потім адвокат несподівано спокійно видихнув:

— Я зрозумів вас, Давиде Олександровичу.

Без зайвих питань. Навіть занадто лояльно. Сказав, що все вирішить. Чортові три місяці, які я сам собі виборов. Я відкидаюся на спинку крісла.

Проводжу рукою по обличчю. І тільки зараз розумію головне. Це ще треба сказати Таї. Короткий нервовий сміх сам виривається.

Бо, чорт забирай…вона мене вб’є. Ні. Справді вб’є. Особливо зараз, коли дізнається, що я знову все вирішив сам. Без неї. Я вже навіть уявляю її погляд. Цей тихий, небезпечний тон. І те, як вона почне кричати через хвилину.

Але попри все…я не шкодую. Бо думка про те, що ми просто поставимо крапку зараз, коли в нас буде дитина… здається мені неправильною. Ненормальною. Я не хочу втрачати її. 

Від роздумів мене відволікає Роман. Без стуку відчиняє двері й заходить у кабінет так, ніби це його офіс. Власне, нічого нового.

— Ну що, друже? — кидає з порога. — Живий? —  Я лише фиркаю. Роман проходить всередину й по-господарськи падає у крісло навпроти. Розвалюється. Закидає ногу на ногу. — Як учорашнє засідання?

Я відкидаюся на спинку крісла. Кілька секунд мовчу.

— Розлучення не було.

— Ого. — Роман одразу підіймає брови.

— Нам дали три місяці.

— А-а-а… — тягне він із хитрою усмішкою. — То ти таки продавив своє.

— Але розлучення не буде зовсім.  — Я криво усміхаюся.