Розділ 11

Тая

Прокидаюся різко. Від гуркоту. Такого, ніби стіни зараз складуться мені на голову. Я завмираю на секунду, не одразу розуміючи, де я і що відбувається.Ще один удар. Глухий. Сильний.

— Та ви серйозно?.. — бурмочу, різко сідаючи.

Кидаю погляд на годинник. Восьма ранку .Субота. І отут мене накриває. Роздратування піднімається миттєво. Чисте. Гостре. Мені потрібно кілька хвилин, щоб остаточно прокинутися і зрозуміти — це не випадковий шум. Це системно. Ритмічно. І… зверху. Прямо наді мною.

— Ідеально, — видихаю крізь зуби.

Різко встаю, накидаю халат поверх піжами і, не думаючи, вилітаю з квартири. Ліфт здається повільнішим, ніж будь-коли. Пальці нетерпляче стукають по поручню. Ще один удар зверху.

Я вже киплю. Двері відчиняються — і я майже вибігаю в коридор. Кілька кроків. І вже стою біля потрібних дверей. Стук. Ще раз. Тисну на дзвінок. Довго. Настирливо. Гуркіт за дверима на мить стихає. Клацання замка. Двері відчиняються. І…

— Ну ні! Тільки не ти! — виривається одразу.

Роман. Звісно. Хто ще. Стоїть переді мною абсолютно спокійний. Наче це не він щойно влаштував тут маленький апокаліпсис.

— І знову я, — усміхається. Наче це має мене заспокоїти. Я закочую очі.

— Я не страждаю проблемами з пам’яттю.

— О, це добре, — нахабно. — А що тобі, мала?

Я роблю крок ближче. Погляд холодний.

— Та нічого, — солодко. — Хотіла запитати: у тебе годинник є? — Пауза. Я нахиляю голову. — Чи ти в часі загубився? — Він усміхається ширше. Мене це дратує ще більше. —  Восьма ранку, — чітко. — Субота. І в мене є дуже реальне відчуття, що стеля зараз впаде мені на голову. — Ще крок. — Ти там що, стрибаєш?

Він дивиться на мене, трохи примружившись. Оцінює. Розважається.

— Не вгадала, — легко. І робить крок назад, відкриваючи двері ширше. — Заходь. Подивишся.

Я завмираю на секунду. Дивлюся на нього. На квартиру за його спиною. Звідти тягне пилом, свіжим ремонтом і ще чимось… занадто активним для восьмої ранку. Я повільно переводжу погляд назад на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — не кліпає.

Пауза між нами натягується. Я вже готова сказати «ні» і просто розвернутися. Але…

Гуркіт знову. Прямо над моєю головою. Я стискаю щелепу. Дивлюся на нього ще раз.

— Якщо я зайду і там реально щось нормальне, — повільно, — я зроблю вигляд, що цього ранку не було.  — Крок вперед. — Але якщо ні…

— То що? — Він нахиляється трохи ближче.

— Тобі не сподобається. — Я дивлюся прямо в очі.

Пауза. І замість того, щоб відступити — він усміхається. Ще ширше.

— Мені вже подобається.

Я фиркаю. І, не чекаючи запрошення вдруге, заходжу всередину. Бо тепер мені вже цікаво. І це, мабуть, найгірше, що могло статися цього ранку.

Я роблю крок вперед. Ще один. І зупиняюся прямо на порозі. Дивлюся всередину ще раз. Пил. Коробки. Якийсь інструмент. Шум не припиняється ні на секунду. Я видихаю. Повільно. І так само повільно повертаюся до нього.

— Знаєш, — спокійно, але з тією самою ноткою, яка ріже, — я, звісно, багато чого бачила… —  Пауза. Погляд ковзає по квартирі за його спиною. — Але щоб так знущатися з ранку над людьми — це талант. Він усміхається. Наче комплімент почув. Я ледь нахиляю голову. — Хоча, можливо, ти просто не знаєш, що існує слово “час”. — Крок назад. — І “сусіди”. — Ще один. Я вже в коридорі. — Але нічого, — кидаю легко, майже байдуже. — Я швидко вчу людей. — Погляд — прямо в очі. Короткий. Чіткий. — Ти не виключення. 

Пауза. І вже розвертаюся, не чекаючи відповіді. Кроки рівні. Спокійні. Наче це не я щойно стояла на межі, щоб зайти. Наче мені взагалі байдуже. Хоча… Не зовсім. Гуркіт знову лунає за спиною. Я лише на секунду заплющую очі, стискаю пальці.

— Ідеально, — тихо, вже собі. І йду до ліфта.

Як тільки заходжу до квартири — тиша. І одразу ж — телефон. Розривається. Звук різкий, настирливий. Дратує.

— Та що ж таке… — швидко йду вглиб квартири. Телефон на столі. Давид. Хмикаю. — Ще один, — тихо.

Вчора все вирішили. Документи — на пошту. Все чітко. То що йому треба зранку? Приймаю виклик.

— Так?

— Тая, — тон мені вже не подобається. Жорсткий. Напружений. — Де тебе носить?

Я завмираю на секунду. І одразу ж злюся.

— Цікаво, де ж мене може носити о пів на дев’яту ранку в суботу? — холодно. — Що треба?

Пауза. Коротка.

— Ти бачила новини?

— Які ще новини? — Я закочую очі.

— Зайди в телеграм.

Я не відключаю дзвінок. Відкриваю додаток. Перехожу за посиланням. І перше, що бачу — своє фото. Не найкраще. Але зараз це взагалі не має значення. Поряд Давида фото. І заголовок. "Єдина донька Дениса Ковалевського Таїсія таємно вийшла заміж за бізнесмена Самойленка."

Читаю. Раз. Другий. І… нічого. Жодної паніки. Жодного шоку. Лише легке роздратування.

— О, — видихаю. — То ти в нас теж не простий. —  Ледь усміхаюся. — Птиця високого польоту.

— Тає, мені зараз не до жартів, — різко. 

— Ти розумієш наслідки цієї статті? — Його напруга передається навіть через телефон.

— Ти погодився, — рівно. — Ти і вирішуй. — Я дивлюся на екран ще секунду. Потім закриваю. Мені байдуже.— Коротка пауза. Моя зона — батько. І саме в цей момент — новий виклик. На екрані. Батько. Я дивлюся на нього. Секунду. І скидаю. Повертаюся до Давида.

— Ти розумієш, як це вплине на репутацію моєї компанії? — вже жорсткіше.

І ось тут мене накриває. Злість. Чиста. Різка. Я починаю ходити по кімнаті.

— Давиде, ти дорослий хлопчик, — чітко. — Коли я тобі пропонувала, ти мав розуміти наслідки. —  Крок. Ще один. — А зараз що ти хочеш від мене?

— Все дуже просто. Я змінюю умови. —  І його відповідь. Спокійна. Надто. Я зупиняюся. Повільно. — Я хочу, щоб для всіх ти була моєю дружиною. Для партнерів, знайомих… і журналістів.

Тиша. На секунду. І потім — вибух.

— Ні, — різко. — Ми так не домовлялися. —  Погляд у порожнечу. Але ніби прямо в нього. — Кожен сам за себе.