Розділ 22

Тая

Минуло три місяці

Сиджу за робочим столом. Переглядаю календар на тиждень. Порожніх вікон немає. Фотосесій цього разу не заплановано, але роботи — достатньо. Навіть більше, ніж хотілося б. Студія живе своїм ритмом. І я в ньому. Звично. Чітко. Без пауз.

Відкриваю папку з матеріалами. Фотосесія ще з минулого тижня. Молода пара. Гендер-паті. Я пам’ятаю цей день. Їхні обличчя. Напруження перед моментом. І те, як воно змінюється… коли правда відкривається. Я клацаю перший кадр. Потім другий. І зупиняюся. Він тримає її за руку. Сильно. Наче боїться відпустити. Вона сміється.Але в очах — сльози. Щирі. Без стримування. Я збільшую фото. Придивляюся до деталей. Світло лягає правильно. Композиція чиста.Але справа не в цьому. Я ловлю момент. Справжній. Не постановочний. Той, який не повториш. Пальці самі рухаються по клавіатурі.

Ретуш. Легка. Майже непомітна. Я не люблю, коли з фото прибирають життя. Тут воно є. І його достатньо. Я перегортаю кадри далі. Обійми. Сміх. Здивування. Руки на животі. Його погляд на неї. І я раптом затримуюся.

Довше, ніж потрібно. Бо це…про довіру. Про просте. Про те, що не купиш і не зіграєш. Я відкидаюся на спинку крісла. Провожу рукою по волоссю. І ловлю себе на думці — я не заздрю.

Але щось всередині… відгукується. Тихо. Майже непомітно. Я закриваю фото. На секунду. Роблю ковток кави. І повертаюся до роботи. Бо це простіше. Тримати фокус на чужих історіях. Ніж розбиратися у своїй.

Три місяці тому. Темна вулиця. Весняне повітря. Машина. І його голос. «А мені віриш?» Я тоді не відповіла одразу. Пам’ятаю цю паузу. Свою. Неприємно чесну. Я тоді  що не знаю. І це було правдою. Я тоді не вірила нікому. Навіть собі. А потім…Тихо. Без впевненості. Але це був перший раз, коли я не закрилася. Не відступила. Не відрізала.

І я ловлю себе на думці — я не шкодую. Я повірила. Він не просив багато. Лише цього. І я вперше дозволила собі не контролювати кожен крок. Не шукати підводних каменів. Не ставити умов. Я не відкотилася назад. Не почала перевіряти. Не розклала все по частинах, як роблю завжди. Я просто… залишилася. В цьому. І, мабуть, вперше не помилилася.

— Таєчка, там доставка, — до кабінету залітає Уля.

— Прийми. —  Я навіть не піднімаю очей від монітора.

— Там… тобі потрібно це побачити, — вона вже не стримує усмішки. — І кур’єр не хоче йти, поки ти не розпишешся.

Я зітхаю. Закриваю файл.

— І що там такого, що без мене не розберешся? — говорю вже з роздратуванням і піднімаюся з-за столу. Виходжу в коридор. І зупиняюся. — Ого…

Біля рецепції стоїть кур’єр. Але я дивлюся не на нього. Букет. Білі піоновидні троянди. Величезний. Сотні дві, не менше. Об’ємний настільки, що займає половину стійки. Живий. Ніжний. І занадто… особистий.

— Самойленко Таїсія? — звертається кур’єр.

— Так.

— Розпишіться. —  Я беру ручку. Підписую. Майже автоматично. Очі все ще на квітах. — Обережно, — додає він, передаючи букет.

Я приймаю. Він важчий, ніж здається. Аромат одразу накриває. Легкий. Але густий. Я роблю крок назад. Уля вже поруч.

— Тааааак… — тягне вона, не приховуючи інтересу. — Це від чоловіка. Ну і молодець він в тебе. 

Я нічого не відповідаю. Повертаюся. Іду до кабінету. Обережно кладу букет на стіл. Дивлюся. Кілька секунд. І тільки тоді помічаю невелику картку, сховану між пелюстками. Витягаю. Білий щільний папір. Рівний почерк. «Чекаю у нашому ресторані о 17:00. Давид.»

Я завмираю. Ледь усміхаюся. Нашому. Я відкидаюся на спинку крісла. І спогад сам знаходить мене. Той ресторан з’явився випадково.

Перший раз — після чергової робочого дня, коли обидва були злі й втомлені. Він тоді просто зупинився біля нього. Без пояснень. Невеликий. Без зайвого пафосу. Тераса з видом на воду. Живі рослини. Тепле світло ввечері. І кухня, яка не намагається вразити. А просто… правильна. Ми тоді сіли мовчки. І вперше за довгий час не хотілося нічого доводити.

Потім ще раз. І ще. Без домовленостей. Без «давай зустрінемось там». Просто якось так складалося. І в якийсь момент це місце стало нашим. Тихим. Без зайвих поглядів. Я дивлюся на записку ще раз. Пальці повільно ковзають по краю картки.

І ловлю себе на тому, що…я вже думаю, у чому піду. Без вагань. Без «чи хочу». Просто…піду. Я відкладаю записку. Переводжу погляд на квіти. І ледь усміхаюся.

— Самойленко… — тихо сама до себе. І це вже не звучить як прізвище. Більше… як звичка. Я піднімаюся.

— Уля, — кидаю, виходячи з кабінету.

— Так?

— Я сьогодні йду раніше.

— Я навіть не питаю чому. —  Вона одразу усміхається ширше.

— І правильно. — Я хмикаю.

Повертаюся в кабінет. Кидаю ще один погляд на букет. І на записку. 17:00. Я вже знаю, що буду там. Без запізнень.

Я швидко закриваю файли. Останній експорт. Збереження. Папка. Ще один погляд — і досить.

— Уля, я поїхала, — кидаю на ходу.

Я вже беру ключі. Сумку. Телефон. Кроки швидші, ніж зазвичай. Ліфт здається повільним. Вихід. Повітря. Машина. Я сідаю за кермо. І майже одразу рушаю. Траса майже порожня. Місто лишається позаду.

Я додаю швидкість. І ловлю себе на думці — я поспішаю.Не на зустріч. До нього. Додому. Нашого. Я усміхаюся сама до себе. Ледь. Непомітно. Бо ще кілька місяців тому я б не сказала це слово вголос. «Наш».

Занадто багато в ньому. Занадто особисте. А зараз воно звучить… правильно. У нас із Давидом справді багато спільного. Наші вечори. Коли ми можемо мовчати і це не напружує. Наші поїздки. Спонтанні. Без плану.

Наші ранки. Коли я прокидаюся раніше і чую, як він уже на кухні.  І знаю — зараз буде кава. Без цукру. Я вивчила його. Непомітно. Крок за кроком. Я знаю, що він не торкається меду. Навіть не пробує. Знаю, як він вибирає костюм. Іноді достатньо погляду, щоб зрозуміти, який сьогодні день у нього. Спокійний. Чи складний. І що він одягне. Я знаю, коли його краще не чіпати. А коли… навпаки підійти ближче.