Розділ 29

Тая

Прокидаюся різко. Наче виринаю з води. Кілька секунд просто дивлюся перед собою й не розумію, де я. Темна кімната. Знайомий запах деревини й чоловічих парфумів. М’яка постіль. І тоді накриває усвідомлення. Будинок Давида.

Я різко сідаю на ліжку, одразу відчуваючи дивну слабкість у тілі. У голові швидко спливають уривки вчорашнього та сьогоднішнього днів. Лікарня. УЗД. Серцебиття. Наша сварка в машині. А потім… я просто заснула.

Повільно проводжу долонею по обличчю. Мені мало б бути зараз погано від того, що я тут. У будинку, з якого тікала майже зі сльозами. У місці, де почувалася щасливою, а потім дізналася правду.

І все ж найбільше мене зараз лякає зовсім інше. Я вагітна. Ця думка досі звучить нереально. Наче не про мене. Навіть після слів лікаря.

Навіть після того, як я чула серцебиття. Два маленькі серця. Двоє дітей. Я нервово сміюся сама до себе й одразу прикриваю очі долонею. Боже…Їх там справді двоє. Від кількості емоцій усередині стає важко дихати. Шок. Страх. Щастя. І щось настільки велике й незрозуміле, що я навіть назвати це не можу.

Моя рука сама лягає на живіт. Обережно. Ніби там уже можна щось відчути. Усе життя я робила вигляд, що діти — це не для мене. Жартувала про свободу. Про кар’єру. Про те, що я занадто люблю себе й тишу, щоб міняти це на пелюшки й мультики.

Так було простіше. Бо ніхто не ставив зайвих запитань. Ніхто не бачив, як мене ламало після слів лікаря більше п'яти років тому. Десять відсотків. Саме стільки мені залишили шансів стати мамою. Я тоді довго переконувала себе, що пережила це нормально. Що мені байдуже. Що не так уже й хотілося. Брехала. Собі найбільше.

І зараз, сидячи в кімнаті Давида, я раптом розумію одну страшну річ. Я щаслива. Налякана до смерті. Розгублена. Зла на нього. На себе. На всю цю ситуацію. Але щаслива. Бо всередині мене — життя. Одразу два маленьких життя. І від цього на очі повільно навертаються сльози.

За вікном уже майже темно. У кімнаті тихо. Настільки, що я чую власне дихання. І якби не бурчання в животі, то, мабуть, ще довго сиділа б на ліжку, загрузнувши у своїх думках.

Я повільно підіймаюся. Після лікарні тіло досі трохи ватяне, але вже значно краще. Оглядаю спальню уважніше. І серце дивно стискається. За той час, що мене не було тут, нічого не змінилося. Абсолютно.

Тоді я тікала звідси на емоціях. Швидко. Болісно. Хапала речі навмання, аби тільки забратися подалі від Давида й усього, що між нами сталося. А зараз бачу сліди себе всюди. Наче якась частина мене так і залишилася жити в цьому будинку.

На тумбочці лежить мій кулон. Той самий. Срібний, з білого золота увигляді фотопарату.  Подарунок батьків на дванадцятиріччя. Я була впевнена, що загубила його ще місяць тому. Повільно беру прикрасу в руки. Проводжу пальцем по холодному металу.

Дурне відчуття тепла розливається всередині. На комоді стоїть частина моєї косметики. Не прибрана. Не складена кудись у коробки. Наче Давид узагалі нічого не чіпав після мого від’їзду.

Я повільно заходжу у ванну. І тихо видихаю. Мої креми. Парфуми. Щітка для волосся. Навіть маска для обличчя, яку я постійно забувала закривати нормально, стоїть там само. Наче я просто вийшла звідси вранці на роботу й мала повернутися ввечері.

У гардеробній ще гірше. На полиці акуратно складена моя піжама. На вішаку висить домашній костюм. І від цього в грудях стає якось дивно тісно. Бо це все занадто… живе. Занадто схоже на дім. Я швидко відвертаюся. Ні. Не можна зараз про це думати. Не можна знову прив’язуватися до місця, де мені потім буде боляче.

І саме в цей момент живіт бурчить так голосно, що я аж фиркаю. Господи. Я голодна. Ні. Я страшенно голодна.

Виходжу з кімнати й повільно спускаюся на перший поверх. Будинок зустрічає тишею. Дивною. Незвичною. Настільки, що на секунду мені навіть здається — Давида немає вдома. І це чомусь трохи дивує. На кухні приглушене світло. Усе таке знайоме, що аж дратує. Наче нічого між нами не сталося. Наче я не тікала звідси майже зі сльозами.

Відкриваю холодильник. І, як завжди, там пів життя можна знайти. Контейнери зі стравами. Овочі. Фрукти. Йогурти. Навіть мій улюблений апельсиновий сік стоїть на місці. Я довго дивлюся всередину, але так і не розумію, чого хочу. Точніше, хочу всього й одразу.

Зрештою тягнуся до запеченої риби та рису. Ставлю тарілку в мікрохвильовку. Паралельно вмикаю чайник. Тягнуся до чашки.

І в цей момент за спиною хтось різко підходить. Я здригаюся. Чашка вислизає з рук.

— Чорт… —  Вона летить вниз. Але розбитися не встигає.

— Стій, Тая. — Давид ловить її буквально в останню секунду. Однією рукою.

— Ти ненормальний? — шиплю на нього.  Я різко видихаю й прикладаю долоню до грудей.— Так і до інфаркту довести можна.

Він ставить чашку на стільницю. Спокійно. Наче нічого не сталося.

— Я не хотів тебе лякати.

— У тебе талант.

Він дивиться на мене кілька секунд. Уважно. Занадто уважно. А потім переводить погляд на мікрохвильовку.

— Ти голодна.

— Ні, я просто  прийшла милуватися твоїм холодильником.

Він ледь усміхається кутиком губ. І чорт забирай…раніше мене б це розсмішило. Мікрохвильовка пищить. Я одразу дістаю тарілку. І мало не стогну від запаху. Господи. Я реально помираю з голоду. Сідаю за стіл і починаю їсти так швидко, що сама себе ледь не смішу. Давид мовчки сідає навпроти. Спостерігає. І це починає дратувати.

— Що?

— Нічого.

— Тоді не дивись так.

— Як?

— Ось так.  — Я фиркаю.

Він тихо хмикає. Нічого не відповідає. Я закочую очі, але продовжую жувати. І тільки зараз розумію, наскільки мені добре від нормальної їжі. Організм буквально вимагає ще. Давид підводиться. Без слів відкриває холодильник. Дістає ягоди. Йогурт. Яблука. Сік. Ставить усе переді мною.

— Ти серйозно? — дивлюся на нього.

— Лікар сказала, тобі треба нормально харчуватися.