Розділ 17

Тая

Ми йдемо до будинку. Повільно. Я не поспішаю. Бо тут є на що дивитися. Подвір’я велике. Живе. Квіти — різні, не під лінійку. Яскраві, місцями навіть занадто. Кущі підстрижені, але без тієї холодної ідеальності, до якої я звикла. Дерева дають тінь. Справжню. Тут відчувається рука людини. Не дизайнера. А господині. І це… чіпляє.

Ми підходимо до будинку. Двері зачинені. Я зупиняюся. Давид — ні. Дістає ключ. Відчиняє. Всередині тихо. Я озираюся. І тут теж усе інакше. Тепліше. Більше деталей. Більше життя. Але нікого. Він не пояснює. Просто розвертається і йде далі. Я затримуюся на секунду. А потім іду за ним. Бо зараз не час залишатися одній.

Ми виходимо на задній двір. І я одразу бачу її. Жінка на городі. Схилилася над землею. Руки в роботі. Рухи спокійні. Вона ще не помічає нас. Давид робить кілька кроків вперед. І тільки тоді вона піднімає голову. Завмирає. Потім швидко випрямляється. Кидає все. І йде до нас.

— Давиде… — у голосі здивування. — Ви що так рано? —  Вона підходить ближче. Оглядає його. Потім переводить погляд на мене. І знову на нього. — Ви ж казали ближче до обіду… — розводить руками. — А зараз тільки одинадцята. У мене ж ще нічого не готово…

Вона витирає руки об фартух. Наче вибачається. Наче це справді проблема. Я стою поруч. Рівно. Впевнено. Не відводжу погляду. Не опускаю очі. Я не з тих. Але…щось усередині зміщується. Бо вона дивиться не так, як інші. Без оцінки. Без холодного інтересу. Просто… тепло.

— Мамо, — каже Давид. І вона одразу зупиняється. Дивиться уважніше. Він робить крок до мене. — Це Таїсія. — Пауза. — Моя дружина.

Я відчуваю, як її погляд змінюється. Стає м’якшим. Ще теплішим. Вона дивиться прямо на мене. І я дивлюся у відповідь. Впевнено. Рівно. Як завжди. Але всередині… не так. Бо в цьому погляді немає вимоги. Немає підозри. Вона не шукає підтекст. Вона просто приймає.

— Дуже приємно, Таїсіє. Мене Людмила Миколаївна звати. Думаю Давид говорив — каже вона щиро.

І робить крок ближче. Занадто близько для формальності. Її руки теплі. Вона бере мої. Наче давно знає. Наче чекала. І отут…стає незручно. Не через ситуацію. Через себе. Бо ми брешемо. І вона в це вірить. По-справжньому. Я тримаю її погляд. Не відводжу. Але вперше за довгий час… мені хочеться це зробити. Бо така щирість — небезпечніша за будь-які питання. І саме тому…я лише ледь усміхаюся. І приймаю її тепло. Хоч і не впевнена, що маю на це право.

— І мені дуже приємно, — кажу рівно, але м’якше, ніж зазвичай. — Можна просто Тая.

— Добре, Тая. — Вона усміхається. Тепло. Щиро. І одразу ж наче згадує, що ми стоїмо посеред двору. — Діти, що ми стоїмо? Ходімо в дім, — вона розвертається першою, вже на ходу витирає руки об фартух. — Я ж нічого не встигла… ой, треба швидше. —  Ми йдемо за нею. Я поруч з Давидом. Але не торкаюся. Не дивлюся. Просто відчуваю його присутність. Всередині стає ще тепліше. Світлі стіни, запах чогось домашнього, трохи квітів, трохи випічки. Тут не ідеально. Тут живуть. — Ви довго їхали? — питає Людмила Миколаївна, вже проходячи на кухню. — Не втомилися?

— Ні, — коротко відповідає Давид.

— Та я ж казала, що ближче до обіду приїжджайте… — вона відкриває шафки, щось дістає, щось переставляє. — У мене ж нічого не готово, сором просто…

Я обводжу кухню поглядом. Дерев’яні фасади. Живі квіти на підвіконні. Чашки, які не стоять ідеально рівно. І це дивно заспокоює.

— Ми не голодні, — додаю спокійно. — Не переживайте.

Вона обертається до мене. І знову той самий погляд.

— Як це не голодні? — щиро дивується. — З дороги завжди хочеться щось поїсти.

Я ледь усміхаюся. І ловлю себе на тому, що не хочу сперечатися.

— Мамо, все нормально, — втручається Давид.

Вона дивиться на нього. І в цьому погляді… інший Давид. Не той, до якого я звикла.

— Нормально буде, коли я все поставлю на стіл, — кидає вона і знову повертається до своїх справ. —  Пауза. Коротка. — Давиде, — додає вже ніби між іншим, — ти не подивишся дверцята у комоді? Знову відпали. І розетку у ванній кімнаті… вона щось іскрить.

Він не сперечається. Навіть не закочує очі.

— Подивлюся.

І просто йде. Без зайвих слів. Без заперечень. Я проводжаю його поглядом. І ловлю себе на думці… він тут інший. Спокійніший. Простіший. Справжніший. Я залишаюся з нею. Вдвох. Вона метушиться. Рухається швидко. Щось дістає, щось ставить. І при цьому не мовчить.

— Тая, ти що любиш? — питає раптом, навіть не обертаючись. — М’ясо? Рибу? Я швидко щось зроблю.

Я на секунду гублюся.

— Я… не вибаглива.

Вона хмикає.

— Та всі так кажуть. — Вона хмикає. І нарешті повертається до мене. — Але я люблю, коли люди їдять із задоволенням.

Я дивлюся на неї. І знову це відчуття. Незручне. Тепле. Справжнє.

— Я справді не голодна. Хіба що Давид… — при згадці сина її обличчя одразу м’якшає. — Давид казав, що ми сьогодні будемо тут не одні. Тож, може, краще зачекаємо решту гостей.

Вона лише махає рукою.

— Ні, Таєчко. Поки ті гості прийдуть… — усміхається, вже наперед знаючи. — Знаю я їх. Казала на обід, а вони, дай Боже, до вечері дотягнуть. —  Вона сміється. Легко. — Сестра моя, Наталя, — додає, киваючи у бік вікна. — Вона тут, через дорогу живе. —  Я мимоволі усміхаюся. — То ми тут з голоду помремо. Тому давай хоч чаєм тебе з печивом. Сама вчора пекла.

Я киваю. Цього разу без заперечень. Вона одразу повертається до плити. Ставить чайник. Дістає тарілку. Печиво — домашнє, нерівне, злегка золотисте по краях. Розкладає його просто. Як є. Я сідаю за стіл. Спостерігаю. За нею. За її рухами. І ловлю себе на дивному відчутті. Тут не потрібно напружуватися. Не потрібно контролювати кожне слово. І саме це… змушує тримати себе ще сильніше.

— Чому з Давидом таємно розписалися? — питає вона ніби між іншим, ставлячи чайник.

Я піднімаю погляд. Затримую його на секунду.

— Хотілося залишити це для себе, — відповідаю спокійно.