Розділ 14

Тая

Я рахую коробки. Одна. Друга. Третя… Не думала, що в мене стільки речей. І ще більше — що їх так легко можна зібрати в кілька картонних стінок. Все вирішили за мене. Але водночас…я сама в це зайшла. 

Вантажники без зупину носять коробки. Одна за одною зникають з квартири. Я спакувала тільки необхідне. Косметика. Одяг. Прикраси. Кілька дрібниць. Хоча… дивлюся на магніти, які знімаю з холодильника, і ледь усміхаюся. У Давида точно такого немає. Хоч щось доведеться додати.

— Обережніше! Там скло! — різко кидаю, коли один із них піднімає коробку.

З моєю лампою. Улюбленою. Він киває, щось бурмоче, виправляється. Я повертаюся до списку в голові. Перевіряю. Що ще. Що забула. Що залишити.

Телефон вібрує. Я навіть не дивлюся одразу. А потім бачу ім’я. Оля. І губи самі тягнуться в усмішці. М’якій. Справжній. Я знаю, навіщо вона телефонує. І знаю, що готова говорити. З нею — так. Але не все. Правду вона не почує. Не зараз. Нехай для неї це буде гарна історія. Така, як усі вже побачили. Я ж її продумала. До деталей.

— Привіт, люба, — голос м’якший, ніж зазвичай.

— Таїсіє, — одразу. Без пауз. — Ти нічого не хочеш пояснити? —  Я відходжу ближче до вікна. Дивлюся, як ще одну коробку виносять з під’їзду. — Як так? — продовжує вона. — Моя найкраща подруга виходить заміж, а я дізнаюся про це зі ЗМІ? — Я усміхаюся. Ледь винувато.

— Пані Ковалевська все розкаже, — легко здаюся. — Але не телефоном. — Пауза. Коротка. — Давай через тридцять хвилин. — Я вже беру сумку. — У тій кав’ярні… де десерти кращі за все інше. — Ледь усміхаюся. — Думаю, ти зрозуміла.

— Так, — одразу. — Я вже їду.

Я скидаю виклик. Кілька секунд стою з телефоном у руці. Потім дивлюся навколо. Квартира вже не виглядає як моя. Занадто порожня. Занадто тиха. Я проводжу поглядом по стінах. І лише на мить дозволяю собі подумати…чи варто було. Але одразу відсікаю. Пізно. Я беру ключі. І йду. Бо зараз важливіше — правильно зіграти наступну сцену.

Я виходжу з під’їзду. Двір уже порожній. Вантажники поїхали. І раптом стає тихо. Незвично. Я зупиняюся на кілька секунд. Дивлюся на будинок. На вікна. На балкон.

Згадую, як обирала цей район. Цю квартиру. Як сперечалася з дизайнером через колір стін. Як особисто обирала кожну дрібницю. Все було моє. Продумане. Під мене. Стає трохи сумно. Але рівно настільки, щоб відчути — і відпустити.

— Ей, мала, ти що там зависла? 

Я заплющую очі на секунду. Звук голосу впізнаю одразу. Дратує. Повертаю голову.

— Може, мені ще в тебе дозвіл питати, де мені стояти?

Роман стоїть біля машини, як завжди — занадто задоволений собою.

— Можеш спробувати, — кидає легко. — Але я навряд чи дозволю.

Я хмикаю. Не відповідаю. Йду до свого авто. Сідаю. Пробую завести. Раз. Другий. Третій. Нічого. Я стискаю кермо.

— Чорт… —  Пауза. І тільки тоді доходить. — Я вчора забула заправити. Я відкидаюся на сидіння. — Ідеально.

Легкий стукіт у скло. Я навіть не дивлюся одразу. Потім повертаю голову. Роман. З тією самою посмішкою. Я опускаю скло.

— Чого тобі?

— Ти завжди така привітна? — нахиляється трохи ближче.

— Ні. Лише коли бачу тебе.

— І як Давид обрав таку дружину? — Він усміхається ширше.

— Переживаєш за нього?  — Я дивлюся прямо.

— Я просто оцінюю ризики, — спокійно. — Ви ж повбиваєте один одного.

— Не дочекаєшся. — Я виходжу з машини.

Дістаю телефон. Відкриваю додаток. Таксі. Немає. Ще раз. Немає. Я стискаю губи. Дратуюся. Повідомлення від Олі. "Я вже на місці."

Чудово. Я стою посеред двору. Без машини. Без варіантів. І з ним поруч.

— Підвезти? — голос збоку.

Я вже відкриваю рот, щоб відмовити. Але зупиняюся. Кидаю швидкий погляд на екран. Потім на нього.

— Не зазнавайся, — кидаю. І обходжу машину з боку пасажира. Він тихо хмикає.

— Я навіть не починав.

Я відчиняю дверцята. Сідаю.

— Це твій максимум? — додаю, пристібаючись. — Стояти під під’їздом і коментувати чужі проблеми?

Він сідає за кермо.

— Ні, — спокійно. — Але сьогодні вирішив допомогти. —  Я кидаю на нього погляд. — Не звикай. — Він заводить двигун.

— Навіть не думала

Називаю адресу. Відвертаюся до вікна. І вперше за весь цей час… не заперечую, що він поруч — не найгірший варіант. Машина рушає одразу. Він не мовчить довго.

— Ну що, — тягне з усмішкою, — вітаю. Вийшла заміж і одразу переїзд. Темп у тебе, звісно…

— Не заздри. — Я не повертаюся.

— Я? — сміється. — Та я тільки записую. Раптом знадобиться. —  Пауза. — І як тобі мій друг у ролі чоловіка? — кидає далі.

— Ти всіх так перевіряєш? — Я піднімаю брову.

— Ні, — сміється. — Тільки тих, хто раптово стає сім’єю.

— Звикаю. — Я дивлюся прямо.

Він свистить тихо.

— Це я вже зрозумів, — кидає з усмішкою. —  Пауза. — Він тебе не дратує? — додає.

— Це зараз провокація? — Я повертаю голову.

— Ні, це турбота, — абсолютно серйозним тоном. — Я ж маю знати, чи мені його рятувати.

— Почни з себе.  — Я ледь усміхаюся.

— Я безнадійний. — Він сміється.

— Я помітила.

Пауза. Машина набирає швидкість.

— Якщо чесно, — продовжує він, — я не очікував.

— Чого саме?

— Що він одружиться.

— Я теж. — Я дивлюся у вікно.

— Але ти швидко адаптувалася, — кидає одразу.

— Я швидко приймаю рішення. — Я переводжу погляд на нього.

— І одразу живеш з наслідками?

— А як інакше?

— Більшість людей плаче. — Він усміхається.

— Це не моя опція.

— Я вже зрозумів, — киває. — Ти скоріше створиш проблему, ніж будеш її уникати.

— І вирішу. — Я ледь нахиляю голову. Він кидає на мене короткий погляд.

— Ну все, — зітхає театрально. — Я запасаюся попкорном.

— Не дочекаєшся шоу.

— Я вже в ньому, — не задумуючись.

— Тоді поводься тихіше. — Я ледь усміхаюся. Він сміється.