Розділ 21

Тая

І раптом…я бачу його. Не одразу усвідомлюю. Просто погляд зачіпається. Зупиняється. І тільки за секунду приходить розуміння. Минуло майже шість років. Але я впізнаю його одразу. Без сумнівів. Він не сам. Поряд — вона. Його дружина. Я бачила її лише раз. І цього вистачило.

Такі люди не забуваються. Навіть якщо дуже хочеш. Вона повертає голову. Повільно. І наші погляди зустрічаються. Мені не потрібно більше. Я вже знаю — вона мене впізнала. Одразу. Без помилки. І всередині щось ледь стискається. Непомітно. Зовні я не рухаюся. Не відводжу погляду першою. Тримаю. Рівно. Спокійно. Наче це нічого не означає. Але тіло реагує швидше. Ніж думки. Напруга проходить тонкою лінією. Десь глибше. І я вже знаю — цей вечір не буде таким простим, як здавався кілька хвилин тому.

Давид поруч це відчуває. Його рука на мить торкається моєї. Ледь. Під столом. Без демонстрації. Але чітко. Я не відсмикуюсь. Не дивлюся на нього. Але приймаю. І це вже багато.

— Ти  якась мовчазна, — тихо, майже не повертаючи голови.

— Спостерігаю.

— Оцінюєш?

— Можливо. — Я ледь усміхаюся.

Він хмикає. Коротко. Подають наступну страву. Розмови за столом стають живішими. Чоловік праворуч від Давида включається в розмову. Щось про бізнес. Контракти. Цифри. Я слухаю впіввуха. Не втручаюся. Але фіксую. Давид говорить впевнено. Чітко. Без зайвого. Його слухають. І це видно.

Я відчуваю на собі погляд. Неприємний. Липкий. Наче торкається шкіри. Я не одразу реагую. Дає кілька секунд. Наче нічого не сталося. А потім повільно повертаю голову. Лише на мить. Цього достатньо.

Віктор. Погляд той самий. Впізнавання приходить одразу. Без паузи. Без сумнівів. І я розумію — тепер я помічена. Не лише нею. Ним теж. Я не затримуюся. Одразу відвертаюся. Рівно. Спокійно. Наче нічого не сталося. Але всередині вже немає тієї легкості, що була ще хвилину тому. Бо минуле… ніколи не приходить просто так.

Сиджу. Двадцять хвилин. Може більше. Час розтягується. Слова навколо зливаються в шум. Я не чую. Не бачу. Лише відчуття. Бруд. Наче щось липне до шкіри. До думок. До мене.

Я стискаю келих. Рука напружується. І в якийсь момент розумію — ще трохи, і не витримаю. Я нахиляюся до Давида.

— Я відійду.

Він киває. Я вже встаю. Йду. Швидко. Майже не дивлюся по сторонах. Вбиральня. Холодне світло. Я відкручую воду. Підставляю руки. Холод. Сильніше. Ще. Не допомагає. Я дивлюся на себе в дзеркало. І не впізнаю. Дихання збивається. Я закриваю воду. Виходжу.

Мені потрібне повітря. Вулиця. Травневе повітря. Тепле. Але не заспокоює. Я роблю крок. Ще один. І завмираю. Стою Дихаю. Кроки позаду.

— А я одразу не впізнав тебе. Ти змінилася. —  Голос. Його. Віктор. Всередині все стискається. Різко. Я не обертаюся. Не хочу. Бо знаю — достатньо одного погляду. І все повернеться.

— Більше не та наївна дурна дівчина, яка вірила кожному слову. Мій голос рівний. Навіть занадто. Наче не мій.

Він підходить ближче. Я відчуваю. Занадто близько. І раптом… нічого. Ні страху. Ні злості. Лише огида. Глуха. Тягуча. І я не розумію, до кого більше.

— Ти ж сама тоді все розірвала.

— Ти серйозно? — Я різко повертаю голову. Не витримую. — Голос зривається. — Ти був одружений. Ти їхав тоді до мене, а ввечері вдома тебе чекала дружина. Вагітна дружина. — Мене несе.Слова виходять швидше, ніж я встигаю їх зупинити.

— Тебе ніби все влаштовувало, — кидає він.

— Я нічого не знала!

— Або не хотіла знати. — Пауза. Його погляд ковзає по мені. — Хоча про що я. Ти завжди знала собі ціну. Дівчина з золотою ложкою…

— А ти вибрав собі вигідну дружину. З грошима і зв’язками. — Я стискаю пальці.

— Хто б говорив. Сама під Самойленка лягла. А татусь як? Схвалив? Дозвіл дав? — Він усміхається. Бридко. Я завмираю. Секунда. І потім — — Звичайна ти шалава, Тайка.

Я не встигаю відповісти. Не встигаю навіть вдихнути. Удар. Різкий. Глухий. Віктор відлітає назад. Кілька кроків. Майже падає. Я навіть не одразу розумію. Лише коли бачу його на землі. І Давида поруч. Він стоїть спокійно. Занадто. Наче це було неминуче.

— Вікторе! — жіночий голос. Його дружина підбігає. Присідає поруч. — Що тут відбувається?

— Вчу вашого чоловіка поводитися з жінками. — Давид навіть не дивиться на неї. Голос рівний. Холодний.

— Кого? — вона піднімає погляд на мене. І в цьому погляді — зневага. — Її? Вона ж…

— Моя дружина. — Чітко. Без підвищення голосу. Але звучить гучніше за будь-який крик. — І нікому я не дозволю говорити так з нею.

Тиша. Різка. Я стою. Не рухаюся. І тільки зараз відчуваю, як тремтять руки. Ледь. Майже непомітно. І як щось всередині… ламається. Бо я звикла справлятися сама. Завжди. А зараз…він поруч. І вперше за довгий час мені не хочеться відштовхнути. Хочеться…просто не стояти одній.

Я не пам’ятаю, як опиняюся біля машини.Наче все відбувається без мене. Руки холодні. Дихання рване. Світ навколо — уривками. Голоси. Світло. Чиїсь кроки. І тільки одна точка стабільності — його рука. На моєму зап’ясті. Чітко. Впевнено. Без різкості. Але так, що я йду. Не сперечаюся. Не зупиняюся. Давид відкриває двері. Садить мене всередину. Сам сідає за кермо. Двигун заводиться. Машина різко зривається з місця.

Світ рветься шматками. Шум лишається десь позаду. Занадто далеко. Занадто гучно для того, що зараз відбувається всередині. Машина зупиняється. Різко. Тиша. Справжня.

Він глушить двигун. Я навіть не питаю, де ми. Мені байдуже. Аби не там. Двері відчиняються. Прохолодне повітря заходить всередину. Я виходжу. Повільно. Ноги ніби не мої. Навколо майже нікого. Порожня алея. Кілька ліхтарів. Десь далеко — чиїсь кроки. І тиша.

Я роблю кілька кроків. І зупиняюся. Не можу далі. Все. Тримаюся ще секунду. Ще одну. Ні. Не витримую. Дихання зривається. Різко. Груди стискає. Я намагаюся вдихнути.ь Не виходить.

Рука автоматично піднімається до рота. Щоб заглушити звук. Я не хочу, щоб він це чув. Не хочу, щоб хтось це бачив. Я не така. Я не… Сльози вириваються. Без дозволу. Я різко відвертаюся. Спиною до нього. Стискаю пальці. Нігті впиваються в шкіру. Щоб зібратися. Щоб зупинити. Не допомагає.