Розділ 25

Тая

Минуло вже три тижні. З того моменту, як моє життя вкотре перевернулося догори дриґом. Як казала Оля — світ не перевернувся. І вона права. Але чому тоді біль не відпускає? Чому все це… знову зі мною? Я не шукаю відповідей. Немає сенсу.

Ці дні я живу в одному ритмі. Робота. Багато роботи. До виснаження. Щоб не залишати собі часу. На думки. На спогади. На нього. Я прокидаюся. Йду в студію. Працюю до вечора. Іноді до ночі. Повертаюся додому пізно. І падаю в ліжко. Одразу. Без сил. Щоб просто вимкнутися.

Щоб не аналізувати. Не прокручувати. Не згадувати. Я більше не плачу. І не тому, що стало легше. Просто… не хочу. Це не про мене.

Замість цього — злість. Глуха. Рівна. Я злюся на нього. На себе. На все. За те, що дозволила. За те, що повірила. За те, що знову… не втримала дистанцію. І ця злість тримає. Не дає розсипатися. Не дає зупинитися. Бо якщо я зупинюся…доведеться відчути все. А я поки не готова.

Стосовно Давида…він не зник. Телефонував. Майже щодня. Поки я не заблокувала номер. Приїздив. Стояв під дверима. З квітами. Зі словами, які я не хотіла чути. Перші рази я мовчала. Просто стояла по той бік. І слухала тишу. Його тишу. Він не стукав довго. Не кричав. Не тиснув. Просто був. І потім їхав. Після нічого. Після мого мовчання. Потім я все ж відповіла. Кілька фраз. Через зачинені двері. Різких. Чітких. Без емоцій. Щоб він почув. І зрозумів.

Після цього…він більше не приїжджав. Тиша стала повною. І це мало б полегшити. Але ні. Бо десь всередині почало з’являтися інше. Думка. Неприємна. Небезпечна.Якщо це продовжиться…якщо він знову повернеться…я переїду. Просто зникну. Щоб не чути. Не бачити. Не відчувати. Бо одного разу я вже не витримала. І вдруге… може бути гірше.

Через тиждень я зв’язалася зі своїм адвокатом. Розлучення.Чітко. Без зайвого. Якби я захотіла, могла б добряче потріпати Самойленку нерви. Забрати частину бізнесу. Вдарити туди, де болить найбільше. І, така думка була. Недовго. Але була. Я вже уявляла, як це зроблю. Холодно. Розраховано.Без емоцій.

Але в останній момент…передумала. Не хотіла війни. Не хотіла знову грузнути в цьому. Мені потрібно було інше. Просто закрити. Поставити крапку. І забути. Назавжди. Без повернень. Без «а раптом». Без нього. Я подала на розлучення. Спокійно. Чітко. Як і планувала.

Але навіть тут він зумів здивувати. Я думала, він підпише. Швидко. Без шуму. Як дорослий. Як людина, яка все розуміє. Але ні. Він відмовився. І тепер це вже не наша справа. А справа суду. Нашу заяву передали далі. Офіційно. Холодно. Без варіантів.

Перше слухання — завтра. Я дивлюся на дату. І відчуваю, як всередині щось стискається. Не страх. Не сумнів. Щось інше. Невизначене. І це дратує найбільше.

Закриваю ноутбук різкіше, ніж потрібно. Звук глухий. Занадто. Я піднімаюся одразу. Без пауз. Хапаю сумку. Камеру. Ключі. І так само тихо, як завжди, виходжу з офісу. Без пояснень. Без зайвих слів.

Сьогодні в мене виїзна зйомка. Я забрала її у Каті. Вона навіть зраділа. Додатковий вихідний. А мені це потрібно. Робота. Рух. Будь-що, тільки не думати.

Локація за містом. Закрита територія. Повноліття доньки якогось бізнесмена. Масштаб буде. Я вже це відчуваю. Дорога займає близько сорока хвилин. Я виїжджаю з міста. Траса. Швидкість. І телефон на гучному.

— Алло, — кажу, не відриваючи погляду від дороги.

— Ти як? — одразу Оля.

— Жива. —  Я ледь усміхаюся.

— Дуже смішно. —  Пауза. — Тая, я серйозно питаю?

Я знаю, про що вона. Вчорашня розмова. Про моє розлучення. Я зітхаю. Реакції були… різні. Оля — емоційна. Спочатку взагалі не повірила. Потім почала сипати питаннями, злитися, говорити, що ми обоє ідіоти. І лише під кінець просто мовчки обійняла мене. Без зайвих слів.

Брати…стримано. Занадто. Наче все ще вірили, що зможе щось змінити. Що я охолону. Передумаю. Мама відреагувала тихіше. З розумінням. Без тиску. Лише запитала, чи я впевнена. І коли я сказала «так» — більше не лізла. Тільки в її очах усе одно залишився сум. А батько… Я ледь хмикаю. Тут без сюрпризів. Сказав, що я не постійна. Що роблю дурниці на емоціях. І взагалі — розлучення зараз «невчасне». Навіть відмовляв. Довго. Наполегливо.

Але я ж прекрасно розумію причину. Не мене він рятував. Свій бізнес. Свою репутацію. Свої зв’язки. Бо скандальне розлучення доньки Ковалевського і Самойленка — це вже проблема. Особливо для таких, як він. Я тоді просто вислухала. Спокійно. І навіть не сперечалася. Бо втомилася. Пояснювати. Доводити.

Всю правду знає лише Оля. І, мабуть, це єдина людина, якій я могла розповісти все. Без страху. Без фільтрів. Без потреби здаватися сильнішою, ніж є насправді. Я довіряю їй, як собі. І знаю — нікому вона нічого не скаже. Навіть Руслану. Хоч він і витягнув би з неї правду, якби захотів. Але Оля вміє берегти те, що їй довірили. І зараз я вдячна їй за це більше, ніж будь-коли.

Для всіх інших причина банальна. Не зійшлися характерами. І, чесно… це навіть звучить правдоподібно. Ми з Давидом справді занадто схожі. Двоє впертих людей, які звикли контролювати все навколо. І, можливо, для сторонніх саме це нас і зруйнувало. Ніхто ж не знає, що проблема була не в характерах. А в довірі. Точніше — в тому, як легко її в мене забрали. І як боляче потім розбили.

— Оль, справді все добре. Не бери до голови. 

— Але я ж бачила, як ти дивилася на нього, говорила про нього

 — Це моє рішення. І крапка закрили тему. Скажи краще як ти? 

— Все добре.

— Це головне. Передавай своїм чоловікам привіт  — Я на секунду заплющую очі. Коротко. Вона не продовжує тему за що я її дуже дякую.

— Я з тобою, ти ж знаєш.

— Знаю. —  Пауза. — Просто скажи, якщо тобі стане зовсім погано.

— Не стане.  — Я стискаю кермо. Брехня. Але впевнена. Вона не коментує.

— Ти куди зараз?

— На зйомку. За місто.

— Тобі це зараз потрібно.

— Так.

Ми ще кілька хвилин говоримо. Про дрібниці. Про лікаря. Про її стан. Про все, що не болить. І це працює. Я трохи видихаю. Виклик завершується. Тиша повертається. Але вже не така тиснуча.