Розділ 13

Тая

Машина рухається рівно. Місто за вікном повільно змінюється, вогні ковзають по склу. Я дивлюся вперед. Маршрут знайомий. Мій. Ще один поворот — і мав би бути двір. Але він проїжджає. Я не одразу реагую. Лише через кілька секунд повертаю голову.

— Ти проїхав.

— Я знаю. — Він навіть не дивиться. Пауза. Я відкидаюся на сидіння.

— І куди ми їдемо?

— До мене. — Коротко. Без варіантів. Я тихо хмикаю. Погляд ковзає по ньому.

— Сміливо.

— Логічно. — Він ловить мій погляд на секунду.

Я піднімаю брову.

— Поясни.

— Жінка має жити біля чоловіка. — Спокійно. Наче це правило. Я усміхаюся. Повільно.

— Має? — Пауза. Він повертає погляд на дорогу. Я проводжу пальцем по каблучці. — Тобто ти вирішив, що я вже переїхала?

— Я вирішив, що так простіше. — Він не відповідає одразу.

— Для тебе. — Я дивлюся на нього довше. Оцінюю.

— Для нас. — Я тихо видихаю. Повертаюся до вікна. Місто закінчується швидше, ніж я очікувала. Вогні рідшають. Дорога стає вільнішою. Я помічаю це. Але не коментую. Поки що. — Ти завжди так? — кидаю, не дивлячись на нього. — Спочатку ставиш перед фактом, а потім пояснюєш?

— Працює.

— Не зі мною. — Я ледь усміхаюся. Пауза. Я повертаю голову. Погляд — прямий. — Я не давала згоди.

— Я її і не просив. — Чітко. Спокійно. Без емоцій. Він киває. Тиша. Коротка. Я дивлюся ще секунду. І відвертаюся. Бо це вже цікаво.

— Подивлюсь, — кидаю рівно.

Не згода. Не відмова. Межа. Машина виїжджає за місто. Темрява стає глибшою. І я ловлю себе на думці…я не заперечую. Бо хочу побачити, куди він мене привезе. І що ще вирішив за нас двох.

Машина звертає з основної дороги. Асфальт змінюється. Тихіше. Темніше. Вулиця майже порожня, лише поодинокі ліхтарі відбиваються в мокрому після вечора асфальті.

Високий паркан. Темний метал, строгі лінії. Без зайвого. Ворота відчиняються ще до того, як ми під’їжджаємо впритул. Автоматично. Я ледь усміхаюся.

— Очікувано.

Машина плавно заїжджає на територію. Простір відкривається. Лаконічно. Дорого. Без показухи, але так, що не виникає жодного питання — тут живе людина, яка звикла контролювати. Будинок з’являється з темряви поступово. Двоповерховий. Скло. Бетон. Чіткі геометричні форми. Панорамні вікна, крізь які видно м’яке тепле світло Все продумано. Все на своєму місці. Я ковзаю поглядом по фасаду.

— Тепер зрозуміло, чому ти не питаєш, — тихо. — Ти звик, що все вже вирішено.

— Працює ж. — Він глушить двигун. Повертає голову.

— Поки що. — Я дивлюся прямо.

Пауза. Коротка. Я не чекаю, поки він відкриє двері. Виходжу сама. Повільно. Оглядаю територію ще раз. Вдихаю повітря. Тиша тут інша. Не міська. Контрольована. Як і все навколо. Він обходить машину, стає поруч. Я не дивлюся одразу. Лише через секунду.

— Непогано, — кидаю спокійно. — Для першого враження.

— Це не перше, — рівно.

Я ледь усміхаюся. І не чекаючи запрошення, йду до входу. Каблуки тихо відбивають по плитці. Він поруч. Але я заходжу першою. Двері відчиняються легко.

Всередині — простір. Високі стелі. Мінімалізм. Світло, яке не б’є в очі, а підкреслює. Все стримано. Але дорого. Я зупиняюся посередині. Оглядаюся. Повільно. Наче вже оцінюю. Наче маю на це право.

— Ти тут один живеш? — кидаю, проводячи пальцями по поверхні консолі.

— Поки що, — відповідає він.

— Поки що? — Я повертаюся до нього. Погляд — прямий. Ледь нахиляю голову. — Ти швидко звикаєш.

— А ти швидко входиш у роль. — Він робить крок ближче. Я усміхаюся. Гостро.

— Я не граю ролі. — Пауза. Крок до нього. Скорочую дистанцію сама. — Я просто не питаю дозволу.  Особливо, коли його все одно не дають. — Погляд ковзає по ньому. Повільно. Навмисно. Він дивиться уважніше. Довше. Я відвертаюся першою. Йду далі. Наче вже тут жила. — Ну що, Давиде… — ледь нахиляю голову.  — Покажеш, де в тебе що? — кидаю через плече.  Легка усмішка торкається губ.

 Я зупиняюся біля сходів. Обертаюся. Погляд — впевнений. Трохи зухвалий. І абсолютно під контролем. Він не відповідає одразу. Лише дивиться. Уважно. Наче зчитує. Я стою біля сходів, не рухаюся. Чекаю. І водночас — провокую. Пауза затягується. Він робить крок. Повільно. Ще один. І тепер між нами майже немає відстані. Я не відступаю. Навпаки. Ледь нахиляюся вперед.

— Ну? — тихо.

Його погляд ковзає по мені. Повільно. Затримується. Довше, ніж потрібно. Я відчуваю це. Кожним нервом.

— Ти небезпечна, — тихо, майже на видиху.

— Запізно це зрозумів. — Я усміхаюся.

Він нахиляється ближче. Його голос — біля самого вуха. Низький.

— Я це зрозумів ще тоді, — пауза, — коли вперше захотів зняти з тебе цю сукню.

Слова проходять по шкірі, як струм. Я не відступаю. Не відвертаюся. Навпаки. Повертаю голову трохи вбік. Щоб дивитися йому в очі.

— Хотів? — тихо.

Пауза. Мої пальці ковзають по його піджаку. Ледь. Навмисно повільно.

— А зараз? —  Його погляд темнішає. Я бачу це. Чітко. Він не відповідає словами. Рука різко лягає на мою талію. Тягне ближче. Я вдихаю різкіше. Але не зупиняю. Не відштовхую. Навпаки. Даю. Дивлюся прямо. — Не стримуйся, — тихо. З викликом.

Цього достатньо. Він різко притягує мене до себе. Поцілунок — не м’який. Вимогливий. Гострий. Я відповідаю одразу. Без пауз. Без сумнівів. Руки самі знаходять його плечі. Стискаю.

Він відступає на крок. Тягне мене за собою. До дивану. І я не зупиняю. Жодного разу. Лише дивлюся. В очі. Наче перевіряю — наскільки далеко зайде. І дозволяю. Коли він садить мене на край дивану — я не протестую. Навпаки. Ледь нахиляюся вперед. Ближче. Ще ближче. Дотики стають різкішими. Швидшими. Повітря важчає. Я відчуваю це в кожному русі. У кожному подиху. І десь між цим… усміхаюся. Ледь.

— Ти занадто впевнений, — тихо, майже в губи.

— Ти дозволила. — Він нахиляється ще ближче.

Пауза. Я дивлюся прямо.